Данилу 10 років. Він бачить лише на 10 % і має фотофобію – чутливість сітківки до світла та ультрафіолету. Але з першого класу хлопчик вчиться разом з усіма у звичайній школі – в інклюзивному класі.
Цьогоріч у школах Франківська запрацюють 10 інклюзивних класів. Це втричі більше, ніж раніше.
Фото ілюстративне
У нас усе буде добре!
«Діагноз нам поставили у чотири місяці. До того думали, що у нас цілком здорова дитина, – розповідає Софія Мельникович, мама Данила. – Потім почали помічати, що він не фіксує погляд на предметах. Звернулися до фахівців. Спершу вважали, що син повністю сліпий. Потім з’ясувалося, що бачить, мало – але бачить».
Окуляри – єдина річ, яка відрізняє хлопчика від однолітків, каже Софія. Та зазвичай діти з такими проблемами із зором навчаються у спецзакладах. Наприклад, у Вигодській школі-інтернаті. Та у випадку Данила все не так. Цього року хлопчик піде вже у п’ятий клас загальноосвітньої школи. У 2012-му сім’я Мельниковичів вирішила взяти участь у пілотному проекті та навчати сина за інклюзивною формою.
Данилко з сестричкою, бабцею, дідусем та подругою святкують День знань
«Ми ходили у спецсадочок. Там нам розповіли про Вигодську школу. Були там. Там гарні умови. Але є нюанс – інтернатний заклад, з дитиною бачитися можна лише кілька разів на тиждень. Ми цього не хотіли, – говорить Софія Мельникович. – Дізналися про інклюзивну освіту. Пройшли психолого-медико-педагогічну комісію, отримали рішення. Навчатися мали у 17 школі. Добиратися туди далеко. Але раз такі класи були лише у кількох школах, то вирішили, що будемо їздити».
Спершу були побоювання – чи адаптується дитина, як сприйматимуть однокласники, чи зуміє вчитель знайти підхід? Але перші тижні навчання розвіяли сумніви.
«Данило йшов у школу із задоволенням! – каже Софія. – У школі врахували всі побажання щодо організації навчання. Наприклад, Данилко має сидіти близько біля дошки. Вчителька мала пам’ятати, що мусить подбати і про нього. Спеціально друкувала роздатковий матеріал, тексти з підручників великим шрифтом. У класі закривали штори, якщо було яскраве світло. Вчитель фізкультури дозволяв ходити у темних окулярах, бо в спортзалі багато світла».
Підтримка і підбадьорювання – так готували сина до школи та нового колективу. І цього виявилося достатньо. «Жодного разу Данило не жалівся. Хоча, сумніваюсь, що не було делікатних моментів. Діти є діти. Та вчителька розповіла, що він себе добре поставив з самого початку, – каже жінка. – Єдине – я пояснювала, що можуть називати очкариком і тут головне, як до цього ставитися».
Серед однокласників Данило знайшов друзів, а четвертий клас завершив з похвальним листом.
Не було нарікань і з боку батьків учнів. Софія каже, вони знали, що у її сина поганий зір, але не надавали цьому значення. Та припускає, якби мова йшла про порушення поведінки, то дорослих з упередженнями було б чимало.
«Найважливіше, що дитина перебуває серед однолітків. Як у середовищі дітей, які добре до неї ставляться, так і дітей, які налаштовані негативно. Це життєвий досвід, – говорить Софія Мельникович. – Мінуси інклюзивного навчання – паперовість. Все дуже добре прописано, та коли доходить до виконання, то або бракує коштів, або ще не знають, як це реалізувати».
Підручники для Данила орендують у Вигодській школі, бо жодне видавництво не хоче продати один комплект, лише партію. Хоча школа готова покрити усі витрати. Також три роки Данило навчався без допомоги асистента – помічника вчителя. До 2016-го ця посада була лише на папері. У січні її нарешті ввели. Спершу асистентом у класі Данила працювала його мама, психолог за фахом. Сьогодні жінка у декретній відпустці, тож із хлопцем працюватиме інший педагог.
Ще недавно Софія Мельникович працювала асистентом вчителя у класі свого сина Данила
Нині про свій досвід і проблеми зі здоров’ям сина Софія розповідає з легкістю. Та ця легкість потребувала неабияких зусиль і часу.
«Перші роки я не знала, що робити, як реагувати, була стривожена. Таким батькам потрібна підтримка. Нас підтримували наші батьки. Це допомогло окріпнути й реально подивитися на стан речей. Я обрала стратегію – в мене все буде добре, і в моєї дитини все буде простіше й легше, – каже Софія Мельникович. – Батькам я б радила розслабитися. Осмислити, зрозуміти, що ти нічого не можеш змінити, але можеш максимально допомогти дитині. Наприклад, оформити інклюзивне навчання».
Головне – бажання
У школі № 17, де і вчиться Данило Мельникович, інклюзивні класи працюють уже четвертий рік. Нині за такою формою тут навчаються п’ятеро учнів – з розладами слуху, мови, психофізичного розвитку.
«Дитина навчається в умовах загальноосвітньої школи за тими ж навчальними планами, що й усі, але для неї передбачені додаткові умови, – розповідає директорка школи Дарина Новікова. – Запроваджується посада асистента вчителя, розробляться індивідуальна програма розвитку, додаткові корекційні та розвивальні заняття. Наприклад, робота з психологом, логопедом, хореографом – залежно від потреб дитини».
Наважитись одними з перших в місті взятись за інклюзивну освіту пані Дарину спонукав власний досвід. «У мого молодшого сина були проблеми зі слухом, – каже жінка. – Я це все прожила сама. Тому була переконана, що це потрібно, і була до того готова».
В інклюзивному класі, в якому працює асистентом Оксана Самійло, також навчається внучка Дарини Новікової
Починати було нелегко – ані законодавчої бази, ані досвіду. А ще довелося переконувати вчителів і батьків, що школа не перетворюється на спецзаклад.
«Робота нелегка і вимагає великої підготовки. Пояснювала батькам і вчителям, що це не навчання зі зменшеним навантаженням і вимогами, – каже Новікова. – Інклюзивна освіта – це найдобріше і найлюдяніше, що було впроваджено в українській освіті за весь час моєї роботи».
Попри це, звикати довелося недовго – школа має досвід спільного навчання дітей різних категорій. Уже 15 років сюди ходять на уроки вихованці обласного центру соціально-психологічної реабілітації, колишнього притулку.
Нині школа ділиться своїм досвідом інклюзії з іншими. А ще кажуть, в останні роки ситуація змінилась і на державному рівні. З’явилася законодавча база, запровадили посаду асистента вчителя, а ще на кожну дитину, яка навчається за цією формою, щорічно виділяють 23 тис грн на додаткові заняття, обладнання та матеріали.
Третій рік в інклюзивному класі працює вчителька Алла Караянідіз. До цього працювала з дітками з аутизмом, але за індивідуальною формою. Минулого року до її класу прийшов хлопчик, який навчається інклюзивно.
«Я вчилася разом із ним. Спершу було важко – він не міг спокійно сидіти, гіперактивний, – розповідає вчителька. – Але всі діти знали, що ми пишемо, а якщо йому потрібно, то він виходив. Пробігав двічі по коридору і повертався до класу. Потім так звик, що це стало непотрібно. Зараз покращилася мова, увага, пам’ять і поведінка».
Алла Караянідіз вважає, що кожен вчитель може працювати в інклюзії – якщо захоче
Допомагає вчительці асистент, логопед Оксана Самійло. Каже, з радістю й цікавістю вирішила спробувати себе в новій професії.
«Думаю, кожен вчитель може працювати в інклюзії. Головне – хотіти цього. Цю дитину треба полюбити як свою. Я маю дітей і розумію ту маму, – каже Алла Караянідіз. – Якщо вчитель любить дитину, любить професію, то докладе максимум зусиль. Якщо ж не захоче – то знайде купу причин цього не робити».
Ця стаття є частиною спецпроекту “Журналістика толерантності”, створеного Kyiv Post та неприбутковою організацією The Media Development Foundation. Проект висвітлює проблеми та виклики, з якими доводиться стикатися представникам сексуальних, національних та інших меншин в Україні. Проект став можливим за підтримки американського народу через Державну агенцію інтернаціонального розвитку Сполучених Штатів (USAID) та громадської організації “Internews”. Зміст матеріалів не обов’язково відображає точку зору USAID, уряду США, Інтерньюз та редакції.
Comments are closed.