Звідки взялася шароварщина, яку роль в суспільстві вона виконує зараз і чи слід її «лікувати» розмірковує Катря Гончарук – музичний критик, радіоведуча на порталі cultprostir.ua.
Хори та ансамблі на кшталт імені Г. Верьовки і П. Вірського – «нафталінова» творчість чи високе мистецтво? «Бабусі» у районних Будинках культури – «шароварщина» (далі – «Ш.») чи невинна самодіяльність? Театри пісні і танцю й поп-виконавці з безсмертними хітами про «калину» і «вербу» – банальна низькопробність чи бомба уповільненої дії? Феномен «Ш.» в українській музичній культурі, про який вперше заговорили у 90-х, трактують по-різному. Варто одразу зазначити, ця стаття не має на меті вести боротьбу з цим явищем. Її завдання – простежити причинно-наслідкові зв’язки походження «Ш.», означити різні її прояви у музиці і якомога об’єктивніше висвітлити цей прецедент. Адже, як відомо, названа проблема – це, можна вважати, вилікувана. Пропонуємо читачеві, подібно Орфеєві, зануритись у серцевину «Ш.», пройти всі її митарства і дійти до омріяного просвітлення (фолк-нірвани чи етно-дзену – як вам завгодно).
50 відтінків шароварщини
Термін «Ш.» зазвичай вживається як негативний випад проти несмаку і примітивізму у зображенні національного. Етимологія веде коріння від чоловічих шароварів, яким судилося стати яблуком розбрату у «райському» саду української культури, вписавшись до переліку найпопулярніших стереотипних образів українського: «сало-оселедець-вареники-гопак». Юрко Іздрик називає їх культурними, ідентифікаційними кодами, що становлять значну частину identity нації-носія і виконують репрезентативну функцію – є своєрідною візитівкою нації для виходу в світ. Ні для кого не секрет, що спрощена репрезентація країни у мистецтві з використанням культурних маркерів розповсюджена по всьому світу: пригадаймо «циганщину», російські «матрьошки-ікру-водку», французьких шансоньє, брюхатих добродіїв німців з келихами пива і гармошкою, шотландців в кілтах і з волинками.
В Україні маємо свій готовий, легко схоплюваний іншими культурами шаблон – вічно хмільний козак в широчезних червоних шароварах. Поруч із ним – вірна пишногруда козачка у строкатій сорочці, яка явно перегинає палку з вуглеводами та жирами (сувенір у вигляді українки з мискою вареничків красується на холодильнику чи не в кожного іноземця/туриста, який тут побував). Зі здобуттям Україною Незалежності ці образи неабияк активізувалися і дали горду назву всьому явищу – «шароварщина». Вона справляється зі своїм завданням на всі 100 % – слугує простим засобом відрізнити своє від чужого для представників того чи іншого етносу. Інша річ, якщо зображення нації вульгарне, примітивне, яке затьмарює глибинний зміст окремої культури. На світовій арені культурна Україна бачиться саме як «шаровара-land». Примітно, що і в нашій свідомості засів той самий стереотип, яким ми ж користуємось для самовисміювання, а подекуди і їдкого сарказму. Оце проблема!
Також існує версія, що етимологія «Ш.» веде свій початок і через видатного українського режисера масових заходів Бориса Шарварка, який культивував в Україні тип псевдофольклорної культури. Він взяв за основу ту ж систему національних образів – спрощених та узагальнених. Такий собі «комбікорм для мас» (за визначенням композитора, учасника гурту «Хорея козацька» Данила Перцова). Проте «Ш.» визрівала ще задовго до Незалежності України. Тенденція до редукції та уніфікації фольклору (так званого кічу) відома ще з початку ХХ століття. Так родзинками спектаклів тієї доби стали інсценізації пісень, а також створення хореографічних композицій на основі народнопісенного матеріалу. На авансцену найперше висувалися пісенні зразки пізньої традиції, а королем народно-сценічної хореографії надовго став гопак.
На світовій арені культурна Україна бачиться саме як «шаровара-land».
Згодом цю тенденцію підхопили численні шоу-групи, які піддавалися гарячій критиці з боку корифеїв українського театру. Ось як про це писав Микола Садовський: «Гопак був доведений до таких шедеврів, що його витанцьовували пар по десять танцюристів, одягнених у таке вбрання, якого ніколи ніхто не бачив і яке нашому народові ніколи не снилося — включно до білих чобіт на жіноцтві, спідниці по коліна, а намисто… звисало на жінці нижче пояса, і це звався народний український театр!». В той час це явище називали «малоросійщиною», яка передбачала вульгаризацію усіх складових театрального дійства: «Костюм – величезний вінок на голові з безліччю стьожок, буси замість намиста, півпуда стеклярусу, нашитого на вбрання, все це не мало нічого спільного з тим народним костюмом, який ми завжди можемо бачити, чи то на селі, чи в кожному першому-ліпшому музеї. Танок, не танок, а циркова акробатика. Пісня, не пісня, а один крик, галасування та вигуки». Так поступово «малоросійський кіч» входив у моду ХХ століття.
Та головний інгредієнт у рецепті «Ш.» – музика. Пам’ятаєте російську народну «Эх, яблочко» – приблизно так звучить обробка української народної пісні у «шароварному» стилі. Наш слух з перших секунд ідентифікує це звучання, яке формує психологічну установку на певний лад сприйняття. Проаналізуємо, в які етапи у свідомості слухача формується установка на «Ш.» – від фонізму до усвідомлення композиційного рівня:
- Масивне звучання хору – практика народного гуртового співу замінена на хор з 200 чоловік, яким орудує диригент; розлогі заспіви солістів хору, в той час як у звичаєвій традиції заспів соліста (виводчика) короткий, зазвичай, це лише перші слова куплету;
- Штучна манера співу (гібрид двох традицій – народної (черевне дихання) та академічної (грудне). Варто зауважити, що експериментальний хоровий спів, який синтезував народну та академічну виконавські манери, вперше було випробувано на зламі ХІХ-ХХ століть в «Охматівському» хорі під орудою Порфірія Демуцького. Колектив налічував 200 чоловік, які були носіями фольклорної традиції даного регіону; їх діяльність охоплювала одразу дві сфери виконавського фольклоризму: автентичний гуртовий спів (первинний тип) та експериментальна інтерпретація автентичного співу (вторинний);
- Гармонізація, голосоведення – академічна хорова традиція;
- Інструментарій – поєднання традиційного українського (цимбали, народні духові) та академічного (струнні, дерев’яні духові, хроматична бандура, баяни);
- Виструнчена композиція, нетипова для автентичного виконавства (переважно трихвилинні твори хвилеподібної будови з генеральною кульмінацією і апофеозним фіналом на кшталт «Циганочки»);
У підборі пісень характерні жанрові обмеження: жартівливі (діалогічного типу), ліричні, історичні пісні без регіональної прив’язки, які б годилися для зручної обробки. Відтак, усі деформації фольклору на різних параметрах зумовлені виключно вимогами сцени, яка диктує свої правила стосовно видовищності й акустики великого залу. Слухати 40-хвилинну думу не так цікаво, як дивитися на вистроєних у ряд вокалістів, яким акомпанує батальйон бандур, а попереду – танцювальне шоу.
До речі, сценічні танці і досі продовжують помилково називати «народними», хоча жоден з цих танців не побутував і не побутує в природному середовищі. Це авторська хореографія з окремими елементами народної, яка ані за духом, ані за формою нічого спільного з сільським традиційним танцем не має.
Слухати 40-хвилинну думу не так цікаво, як дивитися на вистроєних у ряд вокалістів, яким акомпанує батальйон бандур, а попереду – танцювальне шоу.
«Сцена – інший жанр, там має бути яскраво, ти маєш бути картиною, на яку стоять і дивляться, щоб із заднього ряду, за 50 метрів тебе бачили і відчували, яка ти красива, але зблизька це, звичайно, буде вирви око. Тому воно було і залишилося», – говорить музикант гурту «Баламути», засновник Майстерні автентичного костюму «Шляхетний одяг» Руслан Павлюк (Прорва). – «Пісню “Ой на горі два дубки” не лише ненормально співають, а ще й обігрують. При чому так, як Станіславський казав «Не верю!». Занадто багато рафінованості. Оці всі ручки, ужимки, червоні губи, оці простакуваті обігрування в кліпах, воно віє примітивізмом. Ми виросли від цього насправді. Колись, можливо, у 70-80-ті це було цікаво, з гумором ще сприймалося. Я ж сам на Вірського виростав. Але потім це стало рафінованим мистецтвом, нецікавим, некорисним (як рафіновані продукти не радять вживати у великих кількостях). А насправді пісня-то хороша, просто що її заялозили».
Тому головні вимоги у сценічній подачі народної пісні – гучно, помпезно, яскраво, доступно. Хтось скаже, що це охудожнення «дикої» фольклорної стихії, я ж схиляюся до трактування кічової форми як спрощення виразових можливостей автентики. У 40-х роках минулого століття цей метод був дуже зручним та ефективним, адже дозволяв зрівняти, пригладити, причесати колорит, самобутність різних народів, що входили у велику радянську родину. Так виникла штучна культура «совоукр», а її музичним обличчям став Національний заслужений академічний народний хор України імені Григорія Верьовки, створений 1943 року в Харкові.
В епоху розквіту ідеологічного кічу фольклор став формою соціалізації радянських людей, а народний хор – інструментом пропаганди ідеології.
Музикознавець, музичний критик Олеся Найдюк визначає хор ім. Верьовки як суто радянський феномен – «гламурна версія фольклору, імітування, копіювання, стилізація, – втім дуже грамотна й фахова». У статті «Український кіч імені Верьовки» авторка описує розквіт ідеологічного кічу, під час якого фольклор став формою соціалізації радянських людей, а народний хор – інструментом пропаганди ідеології. Та крім цього хор ім. Верьовки, а слідом за ним й інші подібні колективи (Академічний ансамбль пісні і танцю «Козаки Поділля», Волинський, Черкаський, Чернігівський народні хори та ще багато інших) пропагували естетику поверхневу й сміховинну, найчастіше апелюючи до образів козака в шароварах та його подруги, які постійно з’ясовують стосунки під жартівливі пісні з діалогічною формою типу «А мій милий вареничків хоче». Народні пісні зі складним, глибоким змістом замінювалися більш легшими про куму, кума, сусідку, дівчиноньку й парубонька.
Україна вийшла з Радянського Союзу в 1991-му, а народні хори й ансамблі досі працюють по інерції совкової доби – майже той самий репертуар, ті ж аранжування, та ж подача. До прикладу наведу репертуар Народного аматорського ансамблю української пісні «Любисток» (смт. Нова Ушиця) станом на 1990-2000 рр.. Поряд з авторськими творами колектив виконував народні пісні в обробках, зокрема такі хіти як «Ой чий то кінь стоїть» (обр. А. Авдієвського), «Дівка в сінях стояла» (К. Котенка), «Ой у неділеньку рано» (О. Яковчука), «Сусідка» (Я. Яциневича), «Як була я маленька» (Г. Верьовки), «Вийди, Грицю» (Є. Кухарця). І все це, звісно, під супровід баянів.
Анатолій Гнатюк, Михайло Поплавський, гурт «Лісапетний батальйон», Театр пісні і танцю «Джерела», Оксана Пекун – типова шароварна естрада, яка активно пропагується з телеекрану і яку наслідують безліч аматорських гуртів.
Як ви думаєте, для чого це все, з яким меседжем виходять на сцену такі колективи? Виявляється, вони творять «з метою збереження і популяризації традиційної народної пісенної творчості, унікальних взірців гуртового співу, широкого показу художніх багатств народної хорової поліфонії і виконавських стилів» (із прес-релізу VІІI Всеукраїнського фестивалю-конкурсу колективів народного хорового співу імені Порфирія Демуцького). У кожній фразі цього кредо ставимо прочерк, бо ані традиційного гуртового співу, ані унікальних пісень, ані народного багатоголосся у цих колективів не спостерігається. Відтак, розпізнати автентику в народних хорах – все одно, що виявити мелодію у славнозвісному хіті Півника Петі «Ти ж моя курочка».
Єдине, у чому вони не лукавлять, то це в ідеї тріумфально поширювати світом українську народну пісню та українське музичне мистецтво. У ній зчитується типовий радянський пафос, возвеличення, гіперболізм, які отримали відповідне музичне втілення. Так народна пісня стала звучати наближено до гімнів, маршів і масових пісень радянської доби, і це все як подавалося, так і продовжує подаватися: як фолк-пропаганда, на ура-патріотичній ноті. Найприкріше те, що в українців склалось стійке враження, що український фольклор – це народні хори. Співати традиційно стало не комільфо, надто екзотично, тому усі хотіли наслідувати Ніну Матвієнко з її художньо-естетичним переосмисленням народного співу. І це був лише початок…
Чим гірше, тим краще (Мао Цзедун)
Буремні 90-ті – розквіт жлобства, рогулізму і «Ш.», яка шукала нових форм і знайшла їх у вітчизняній естраді. «Сало-вареники-верба-кропива-калина-черешня-мама-борщ» – стандартний набір шароварної пісні a la Поплавський. «Концерти Поплавського – ніщо інше як рогулізм», – зазначає музичний продюсер Володимир Бебешко, автор знаменитої «Кропиви». У збірці есеїв «Жлобологія» (К.: Наш формат, 2015) детально розбираються поняття рогуль, жлоб – «зразкова біологічна істота, звичайна людина – мінус духовні запити і цілі» (театральний критик, журналіст Сергій Васильєв); «жлобство у масовій культурі – мистецькі твори, які на примітивному рівні заторкують найприземленіші почуття малоосвічених людей» (письменник, перекладач Юрій Винничук). Відштовхуючись від цих визначень, очевидна паралель із музичною «Ш.», яка також працює за моделлю спрощення.
Через саме аранжування і підхід до нього народні хори ретранслюють типовий «совоукр», і це – в епоху декомунізації.
Про «шароварну» естраду – музичний продюсер Юрко Зелений: «У будь-якій культурі є різні культурні шари. Тобто завжди була умовно низька і висока культура, рівень кабаре і опери, театру. Так було в усі часи. Високі пісні прославляли Бога, а низькі мали побутову тематику. Але ніколи рівень кабаре не видавався за рівень класики, низьке завжди було на задвірках. І ніхто з кабаре не прирівнювався до вершини культури. А в нас все сталося з ніг на голову. Справжнє мистецтво було зачавлене, відправлене на задвірки, в підвали, а рівень низького кабаре був виведений у ранг високого мистецтва. Звідси ми маємо і блатняки, і Сердючок. Це все нав’язувалось впродовж 25-ти років. Естрадна “шароварщина”, як і радянська, продовжує створювати образ того, що українська культура меншовартісна, низькопробна».
Анатолій Гнатюк, Михайло Поплавський, гурт «Лісапетний батальйон», Театр пісні і танцю «Джерела», Оксана Пекун – типова шароварна естрада, яка активно пропагується з телеекрану і яку наслідують безліч аматорських гуртів. Тому не дивно, що на будь-якому національному святкуванні не можливо позбутися відчуття, ніби живеш на окупованій шароварами території. Більше того, бутафорність зі сцени перейшла у ресторанний бізнес. І як довго споживач буде варитися у цьому замкнутому колі – питання?
Ефект метелика
У фольклорних колах поширена думка, що колективи «сільського розливу», які лабають низькопробні польочки і «7:40» під Ямаху – це шароварна самодіяльність, а народно-академічні хори на кшталт ім. Верьовки – високе мистецтво, адже його формують професіонали з вищою музичною освітою (!). Аматорство чи професіоналізм? Думаю, справа не в якості, а в естетиці. Народні хори, хоч вже і не співають про Сталіна, продовжують нести радянську ідіоматику в музиці. Коли ти їх слухаєш, наче потрапляєш у капсулу часу і здається, що на дворі 70-ті. А справжнє мистецтво – це коли ніщо не здається нічим. Низькопробні аранжування народних пісень розраховані на невибагливе вухо і не несуть аж такої кривди. Тут треба пам’ятати – є поганий мейнстрім, а є хороший. Зроблене якісно з музичної точки зору – ще не означає, що це музично оправдано. Коли я чую чисте, професійне, злагоджене, помпезне виконання народної пісні «Ой, на горі два дубки» того чи іншого заслуженого національного хору, то це мене аж ніяк не підкуповує. Я розумію, що це ті ж самі «дубки», що і в репертуарі аматорських «весільних гуртів», але через саме аранжування і підхід до нього народні хори ретранслюють типовий «совоукр», і це – в епоху декомунізації.
Прислухаючись до соціологів, хибно критикувати явище, яке є інтегральною частиною культурної системи. Народно-академічні хори стали перехідним етапом між композиторським фольклоризмом та ф’южном, який зараз особливо актуальний. Можливо, якби не хор ім. Верьовки, ми б не мали зараз таких проектів як «ДахаБраха», Катя Chilly, ONUKA, Joryi Kłoc, The Doox… Тому «Ш.» бити не варто, як і робити їй чорного піару. Як говорить Євген Єфремов – відомий етномузиколог, керівник ансамблю «Древо» (Київ), людина, яка пізнала етно-дзен: «Не потрібно ні з чим боротися. Все, що у нас є сьогодні – має право на існування. А болячки мають тенденцію самі по собі відходити. Покоління любителів “шароварщини” відходить, натомість приходять ті, яким подобається автентичне. У мене немає ілюзій, що фольклор стане провідною дорогою у розвитку музичної культури, врешті так і не повинно бути. Але я вважаю, що це живильний струмочок і завдання фольклористів – щоб він не пересох».
Comments are closed.