Журналістка Hromadske.ua Анастасія Станко не потребує гучних представлень. Про неї більше говорять її матеріали. «Репортеру» вдалося зустрітися з Настею в рідному для неї Франківську та поговорити про журналістику в час війни, поїздки на Схід і пошук справедливості.
Фото: hromadske.tv
– Настю, за останні роки в українській журналістиці відбулися величезні зміни. Що бачите ви?
– Як і в країні – з одного боку все погано, а часом навіть дуже погано, а з другого – не все так страшно. За часів Януковича я працювала на ТВі, ми були єдиним каналом, який робив матеріали про Межигір’я, про «сім’ю», про корупцію. Тоді було відчуття, що ти щось робиш, а владі плювати. З другого боку, тоді створили «Стоп цензурі» з дуже добрими журналістами. Відчували, що ми в компанії хороших людей і робимо потрібні речі. Були ми – білі, були інші – чорні. Зараз такого немає. Я розумію, що ми в стані війни, що всі травмовані – як правильно працювати, що показувати, що не показувати?..
Та якщо спершу мова була про війну, то зараз це почало намотуватися, як клубок. Питання: чи можна критикувати владу в таких умовах? Бо ж ніби той, хто критикує владу, допомагає ворогу. Є й частина, яка каже, що критикувати можна, але тільки не на Захід.
Крім того, часто порівнюють нинішню ситуацію з Другою світовою. Для мене це нонсенс. Сьогодні проїжджали машиною по об’їзній, там будують церкву. Мама сказала, що на тому місці в 70-х стався вибух газу в будинку і багато людей загинуло. А мамин брат додав, що про це тоді ніхто не писав. Ви можете собі таку ситуацію уявити зараз? Будь-хто з телефоном зняв би це на відео чи сфотографував. Схема – якщо не будемо говорити, то цього не буде – вже не працює. Хтось про це напише, а хтось візьметься перевіряти.
Тому роль журналіста – розповідати правду, якою вона є. Шукати факти, спитати всі сторони, копати глибоко. Журналістика в поганій ситуації, бо не всі хочуть щоденно робити свою роботу. Одні хочуть щиро перемогти, інші вірять, що правда потрібна тільки після закінчення війни.
– Показувати дві сторони конфлікту – як це має працювати в час війни? Маємо приклад Руслана Коцаби.
– Про Руслана знаю, але з матеріалами справи не дуже знайома. Мені здається, що він ображений на систему. Думаю, кожен із нас би був ображеним, якби довелося сісти. Мені трохи соромно, що ми не підтримали його так, як би мали. Я багато з чим у тому, що він каже, не погоджуюсь. Але тут питання у вибірковості.
Є одна справа – журналістські матеріали, де ти пишеш, досліджуєш факти, дізнаєшся, а є твої думки як блогера. Якщо подивитися, скільки агресії і закликів до неї в різних блогах, то виникає питання: чому ніхто не звертає на це уваги?
Те, що зараз робить СБУ, – ловить людей за дописи в соцмережах, проводить лінгвістичні експертизи, як це робить ФСБ в Росії, нічого доброго не каже. Ви хочете жити так, як живуть у Росії? Я сумніваюсь. Але протистояти системі, яка обмежує свободу слова, мотивуючи це питаннями безпеки, важко. Мені здається, що нами цим маніпулюють. І мене це лякає. Бо кожен журналіст, який працює над темою війни чи корупції, задумується: а чи не буде мені щось за це? А цього б не мало бути. Ти маєш це просто робити, бо це потрібно суспільству, і держава не має в це втручатися.
– Чи відчуваєте таке на собі?
– Ми кожного разу, коли беремо тему, думаємо: тут ми отримуємо по голові, звісно, в переносному сенсі, а тут нам писатимуть образи в соцмережах, але в нас ще жодного разу не було такого – а давайте не будемо, бо ж будуть проблеми. З другого боку, це навчило нас ще ретельніше перевіряти факти. І за це критикам треба бути вдячним – ми почали і стараємося працювати детальніше.
– Коли востаннє їздили в зону АТО?
– В липні. Знімали матеріал про річницю звільнення Слов’янська. Ми їздимо туди щомісяця чи кожні два місяці. Зараз трохи слідкуємо за судами, за тим, що робиться зі справедливістю. Але я керую проектом «Громадське. Схід», матеріали у нас виходять принаймні раз на місяць.
Поблизу Попасної. 2014 рік. Фото Максима Левіна
– Ви почали їздити на Схід з перших днів, багато бачили, багато спілкувалися з людьми. Чи знайшли відповідь на питання, чому ж усе так сталося?
– Зараз вже менше питаю себе про це. Але на початках таких думок було багато.
Мої баба і дідо живуть тут. Обоє пам’ятають Другу світову. Бабі було 11 років, дідові – 16. Діда забрали в Сибір зброю робити, в баби тато помер на війні. Похоронка прийшла 9 травня. Були під німцями. І за тим, що зараз відбувається, вони спостерігають по телевізору. От я їх і питаю: то виходить, що ви були сепаратистами? Вони кажуть, що ні, що то була окупація. І ті люди там теж під окупацією. Не можна казати, що над Донеччиною – купол і всі, хто під ним, – сепаратисти. Так само, як не можна казати, що, виїхавши з-під купола, всі одразу стають нормальними. Мені важко поставити себе на місце людей, які опинилися в тій ситуації. Я не знаю, як би я вчинила.
– З вашим характером так не скажеш…
– Я відверто кажу. Коли ми сиділи в підвалі, то, думаю, я поводилася гідно настільки, наскільки це було можливо. Але питаю себе: чи була б я настільки сміливою, якби мене почали бити? І не можу відповісти точно на це питання. Інших людей били. До нас приводили хлопця «айдарівця», якому до кістки розрізали стопу, то він нам на камеру дякував сепаратистам при них. А коли одного разу його забули з нами в камері, він розповів про катування. Чи можна критикувати людей, які роблять це під тортурами?
Звісно, я вважаю, що люди, які голосували на псевдореферендумі, в певній мірі винні. Але в Станиці Луганській, яку з серпня 2014 року контролюють українці, за ДНР, ЛНР голосувало значно більше населення, ніж в окупованому нині Луганську. В Станиці досі недолюблюють українську армію. Хтось змінив свою думку, хтось ні. То що робити з тими людьми?
Ми нічого з ними не робимо, і це, мабуть, правильно. Бо садити треба не тих, хто йшов голосувати, бо йому запудрили мозок, а тих, хто то організовував. Ті, хто голосував, за це вже сповна заплатили. Життя в сірій зоні – жахливе. Це постійне відчуття страху, неможливість нормально пересуватися. І це триває роками. Відповідати мають ті, хто організовував, хто взяв зброю, хто стріляв, хто вбивав. Кожен має отримати по заслугах. Це пошук справедливості для всіх.
