Нещодавно один з найпопулярніших вчених сучасності, астрофізик і директор планетарію Хейдена Ніл Деграс Тайсон попередив світ про катастрофічне падіння рівня наукової грамотності. Він пов’язав це з тим, що ми живемо за доби «альтернативних фактів». Себто в ту епоху, коли наріжна ідеологічна настанова дозволяє кожному вірити в те, що він хоче.
Якщо ви переконані, що Земля стоїть на слонах, а ті топчуть спину левіафана, то ніхто не має права вам цю віру заборонити. Зрозуміло, що вас з такою вірою не приймуть до університету й не поставлять високий бал ЗНО, але змушувати вірити у сферичну форму планети заборонено. Відповідно, зростає кількість людей, яким чхати на всі наукові аргументи і які агресивно доводять, що жодного біологічного зв’язку між людиною і мавпою не існує, що люди ніколи не висаджувалися на Місяці, а вакцини лише шкодять дітям.
З одного боку, настанова на «альтернативність» захищає нас від реставрації політичних режимів, котрі прагнуть примусити до «єдіномислія». А з другого – ставить на один рівень правоспроможності і науковий факт і пустий забобон.
Прибічники такого виміру свободи кажуть, що нині, коли якісна освіта доступна практично всім, ця настанова не несе небезпеки для суспільства. Мовляв, носіїв науково сформованого мислення все одно тепер більше, аніж неуків та обскурантів. Тим більше, що влада в розвинутих країнах спирається на експертні товариства та навчена ігнорувати божевільних, конспірологів та «альтернативно переконаних».
Та, виявляється, все далеко не так добре. Якщо вже директор планетарію на Манхеттені б’є на сполох, то що казати про Україну, де наука за останні десятиліття фронтально деградувала. Ми пережили «казус доктора Пі», але хто зробив з нього висновки? Столярчук достроково вийшов на волю, і жоден із тих, хто йому протегував, не зазнав морального осуду. Українське суспільство мовчки пройшло попри факт, який у цивілізованій країні став би приводом для суспільно-політичної кризи.
Що вже й казати про наше експертне товариство. Скажімо, деякі українські телеканали представляють експертами чи не кожного, хто здатний пробовкати дві-три завчені фрази й тим відпрацювати хазяйські гроші. Якщо на Заході певним критерієм експертної фаховості є науковий ступінь та університетська посада, то у нас доктор наук іноді може виявитися совковим маразматиком або ж «кафедральним апельсином», який захистив свої дисертації, перебуваючи на високій чиновницькій посаді.
Це ідеальні умови не лише для гібридної війни, але й для гібридного переформатування суспільства. Коли половина народу на чорне каже «чорне», а інша половина – «біле», а псевдоексперти у зомбоящику підтверджують правильність обох точок зору, то зникає ґрунт під ногами. Люди шукають, кому врешті-решт у цьому бардаку можна довіряти, а проплачені хаотизаторами «експерти» тим часом запитують: «А про який саме з вісімнадцяти варіантів довіри йде мова?».
Зневірені й заплутані люди не вірять вченим. Вірніше, вже не можуть відрізнити, де справжній вчений, а де черговий «доктор Пі» від політики, економіки, історії та культури. Як наслідок, наша земля стоїть на трьох слонах, ми походимо від трипільців, невпинно покращуємо карму в екстрасенсів, голосуємо за мордатих у вишиванках, віримо, що заможне майбутнє країни у сільському господарстві і що нас невдовзі приймуть до НАТО і до ЄС.
Зрештою, ніхто не має права змушувати нас у це не вірити.
