Соціум

Марія Іллюк з Дземброні пам’ятає, як знімали «Тіні забутих предків», а в хаті має музей

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

У мальовничому селі Дземброня, що на Верховинщині, живе місцева легенда – Марія Іллюк. 74-річна жінка не раз приймала в себе письменників, художників, кінорежисерів, пам’ятає, як знімали «Тіні забутих предків», а в хаті у неї – музей з картинами, старожитностями та речами з колишньої обсерваторії. Жінка хоч і живе на горбі понад півстоліття – завжди в центрі подій і має, про що розповісти.

Гостила Якутовича й Параджанова

Вже на підході доводиться кілька разів телефонувати, аби переконатися, що це «правильна» стежка. Назустріч вибігають двоє дівчаток. Яринка – з великим буком, аби відігнати сердитого сусідського пса.

У старій гуцульській хаті з ґалєрією (верандою) зустрічає пані Марія. Хату збудували у 1953 році, вручну. Сім майстрів з Косівщини, які зводили церкви, звели її за три місяці. Так уже не будують, зітхає Марія Іллюк.

Одразу веде до однієї з кімнат – похвалитися. Тут на столі дві книжки про фільм «Тіні забутих предків». В одній, яка так і називається, – на першому розвороті старе фото родини Іллюків, а один із розділів – про саму Марію.

«Цю книжку мені подарували львів’яни, – каже вона. – Що фото нашої родини сюди потрапило, навіть і сам Павло Гудімов (видавець книжки, музикант, галерист – Авт.) не знав. У нас теж була така фотографія, але десь поділася. Більшість на ній я знаю ще живими, як прийшла сюди невісткою в 1961 році».

Іншу книгу – про видатного художника-графіка Георгія Якутовича «Як у Тіні» – видану нещодавно, підписав для неї міністр культури Євген Нищук.

Якутович тісно пов’язаний з легендарною стрічкою Сергія Параджанова. Він створив графічні ілюстрації до «Тіней…» Коцюбинського і його запросили до роботи над фільмом як художника-постановника. Він прожив у Дземброні майже 15 років. Часто обідав у Марії Іллюк, згодом приїжджав з синами гостювати.

А недавно до Дземброні завітала ціла делегація – приїжджали презентувати книжку про Якутовича і встановити хрест на місці його хати. Прийшли гості й до Марії. Каже, ледве всіх вмістили за великим столом:

«У нас тут було 24 чоловіка з Києва, Львова, Франківська, Верховини. Ми навіть не сідали. Треба було їх прийняти, бо ж голод­ні по горах ходили. То ми тут їм зробили як спомин Якутовича – голубці зварили, банош, гриби на сметані, бринза. Чанахи, борщ гуцульський – білий з квашених буряків. Два трилітрові слоїки буженини пішло. Але я не жалію».

Шкодує лиш, що Нищук до хати не зайшов – мовляв, поспішав дуже. Та пані Марія киває на голову Верховинської РДА Олега Лютого:

«Я вже висварила його, що повів Нищука в обхід».

Картини й годинник з обсерваторії

«Знімальна група «Тіней…» Новий рік в Дземброні святкувала, – згадує пані Марія. – У нас ночувала Кадочникова з мамою своєю і чоловіком Іллєнком. Параджанов приходив з Якутовичем до діда поговорити. Я молода була. Мала свою роботу, то не слухала, що там вони говорили».

Пояснює, що мала вівчарню на 70 овець, то роботи було досить. А потім ще й біля хати зробили колгоспну ферму на 180-200 вівцематок. Там Марія Іллюк пропрацювала 12 років:

«Бригадир нас вмовив. Худобу любили, працювали, хоч то нелегка справа. А як народяться 150 ягнят, треба знати, до котрого царка яке ягня. Ото був рух. То треба було зняти кіна. Відкриєш двері, коли малі ягнята, а вони всі бе-ме. Шеста година – треба було нести воду гарячу, парити жоми, терти буряки».

У вітальні показує картини. Кожного автора пам’ятає. Більше того, знає, як склалося їхнє життя, хто ще живе, а хто – ні. Пояснює, всі вони їй близькі, бо залишалися на два-три місяці, жили з родинами, привозили дітей. Серед картин – дві оригінальні графіки Якутовича, на них батьки: Дмитро і Параска Іллюки й сама пані Марія.

Розглядаємо все в сутінках. Світла в хаті немає – через сильний вітер.

«Тепер вже менше художники приїжджають, – веде далі Марія Іллюк. – Всі, що були – то вже давні, ще з 1957-го. Когось вже й нема. Двічі тут відпочивав Павличко, Микола Вінграновський, Чорновіл був. Це я з таких, знат­них називаю».

Між картинами – годинник і дзеркало з обсерваторії на Попі Івані.

«Коли по рації передали, що німці напали на Польщу, поляки схопилися тікати з обсерваторії, прихопили лише необхідні речі, – пригадує жінка. – Татові (чоловіка – Авт.) віддали дзеркало, годинник, кофемолку, яка працює й нині – перець на ній мелемо. Ще склоріз і васервагу.

Тато, бувало, там працював, м’ясо, сир туди виносив. Навіть з мамою телицю вивели на входини. Мама казала, що їх там водили по всіх кімнатах. Підлоги були такі напастовані, що вона себе виділа».

15 років спали в лісах

Каже, склоріз забрали ковпаківці, як вдерлися в стару хату. Тоді сорочки всі подерли на портянки, ліжники позабирали. Підлогу зірвали, бо під нею було копчене м’ясо – так готувалися, аби мати що взяти з собою, якби до Сибіру вивозили.

«Раз були і нічого. А другий раз прийшли забирати коней, – розповідає пані Марія. – То батьки коней похапали і втекли в ліс, а хату лишили. Тоді ковпаківці вдерлися і все понищили».

Пояснює, в хаті жили два брати – Петро і Олекса. І в Петра чотири онуки були в УПА, тому до них час від часу навідувалися.

Згадує, що іншого разу всіх врятувала мама – з п’ятниці на суботу побачила віщий сон. «Один з вже виселених на Сибір прийшов просити маму на весілля, – каже жінка. – Мама йому каже: ми ж в тебе вже були на весіллі. А він їй: то байка, що були, ще прийдіть. Мама за ним виходить, а він обернувся і каже: ви прийдіть, але уважєйте і пальцем ще помахав. Мама пробудилася від того. А мій чоловік, ще пацан тоді, каже – може бути знову висилка. Та й всьо. Вже вони вдома не ночували. І наступний день якраз прийшли. Але нікого не застали».

Розповідає, що такі висилки звично робили перед великими святами – на Петра, Івана, Великдень, Різдво, коли всі сходилися додому. Тоді їх і забирали. Тому звично чоловіки спали лісами, а додому приходили на день до худоби, хату доглядати. Так тривало майже 15 років, поки Сталін не помер. Влітку мали в лісі луб’янку, а зимою – стайнями чи хатками.

Згадує, як в 90-х знайомі хлопці від неї несли перші синьо-жовті прапори на Піп Іван і Говерлу. Знала їх ще з маленьких, бо з батьками приїжджали до неї. Тому, хоч і було тривожно, але впустила серед ночі до хати сімох львівських студентів в упівських шапках і з синьо-жовтими значками.

«Вони по дорозі почепили прапора до машини і так їхали, люди їх вітали. А в Над­вірній їх зупинили, обшукали, прапори з машини забрали. А того, що в рюкзаку, не знайшли, – згадує пані Марія. – Якутовичка мені подарувала синій шовк на спідницю, і штапель мала жовтий – то я їм дала, щоб пошили ще один прапор. Один понесли на Піп Іван, а другий – на Говерлу. Як ішли назад, тут, на Дземброні, їх вже чекав наш міліціонер, знав їхні прізвища. Забрав до Верховини. Повернулися сюди вже опівночі».

Пані Марія розповідає багато й охоче. Та на вулиці вже сутеніє і час повертатися в село. На дорогу пригощає налисниками із сиром і перетертими зі сметаною афинами. До сирників трав’яний чай. Жартує, що дає м’яту, мелісу, різні трави – аби не знати, від чого помреш. Запрошує приїжджати ще.

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.