Бандерівці в Аушвіці – вижити й перемогти

«Лекція має назву «Бандерівці в Аушвіці – вижити й перемогти»,- говорить Олеся Івасюк,- і сьогодні я спробую вам розповісти, яким чином члени Організації Українських Націоналістів (бандерівців), потрапивши в Аушвіц, спромоглися вижити», – пишуть на сайті Zbruc.

Адже йдеться не просто про виживання в концтаборі (що було на грані можливого), йдеться про те, що не виключено, що бандерівці являють собою групу, в якій загинуло найменше людей (в процентному відношенні). Це при тому, що в’язень в концтаборі не мав жодних можливостей спротиву і повністю залежав навіть не від адміністрації табору, а від першого-ліпшого есесівця.

Їм довелося виживати близько 3 років від моменту, коли в Аушвіц потрапив перший з бандерівців, – а це є липень 1942 року (до січня 1945 року). Майже три роки – це при тому, що середній «термін виживання» в таборі становив 4 місяці.

Отже, почнемо з того, коли бандерівці потрапили в Аушвіц. Механізм, який привів членів ОУН (бандерівської) до табору в Аушвіці почався 30 червня 1941 року.

Після проголошення Акту відновлення Української держави, німецька адміністрація арештовує провід ОУН (бандерівської). Арештовує Українське Державне Правління у повному складі і починає полювання за рядовими та нерядовими членами організації.

15 вересня 1941 року проведено перші спрямовані арешти ОУН (бандерівців) і поступово арешти тривали. Членів ОУН запроторювали в тюрми у Львові (в тюрму на Лонцького), Перемишлі, Станиславові, Тернополі і так далі. Частину з них перевезли до Аушвіцу в липні 1942 року.

Перелік членів ОУН, привезених до Аушвіцу в липні 1942 року

У Львові були заарештовані члени ОУН (бандерівці), які доклалися до підготовки та проголошення «Акту відновлення Української держави», акумульовані у тюрмі на Лонцького та у тюрмі «Монтелюпіх» у Кракові. Їх відправили у найближчій концтабір – в Аушвіці. А в результаті перша група ОУН у складі 24 чоловік була привезена в липні 1942 року, наступна група була привезена 8 серпня 1942 року. І третя група була привезена зі Львова у жовтні 1943 року.

Перелік членів ОУН, привезених до Аушвіцу 8 серпня 1942 року

Крім них, поодинокі члени Організації потрапляли у табір у складі інших транспортів. Так потрапив у табір Михайло Марунчак. А влітку 1943 року в складі транспорту, де були як українці, так і поляки, до табору потрапили 5 жінок, учасниць ОУН (бандерівців).

Всі, хто потрапив до концтабору в Аушвіці, були поставлені перед проблемою виживання. Ця проблема, як ми знаємо зараз, розділяється на дві підпроблеми. Перша очевидна – це вижити фізично. Друга – це зберегти своє обличчя. Вживаючи наукову термінологію, це – зберегти адекватний погляд на перебіг речей, це зберегти власне «я» (у сенсі розуміння відрізнення себе як окремого організму від того, що тут відбувається). Також зберегти насущність, цінність власного життя і життя як такого.

Тобто, у принципі йдеться про збереження ідентифікації себе як людини, збереження власного «я». Досить цікаво, що подібну школу виживання пізніше стали досліджувати фахівці. Віктор Франкл (він потрапив у Аушвіц як єврей, був заарештований) – його власні спостереження дали йому можливість подивитися на цю тему з точки зору психології і розкласти по полицях як науковцю те, про що бандерівці могли тільки здогадуватися на базі досвіду. Такі речі, які написав Михайло Марунчак: «Важливо було триматися один одного – це давало нам внутрішню безпеку та реальну допомогу».

З точки зору психології бандерівці потрапляли у виняткову ситуацію. Вони потрапляли у світ, настільки інакший від того, що вони могли уявити, що проблемою ставало розуміння, що все це – реальність.

Зі спогадів тих, хто пережив Аушвіц, формується така картина вражень. В’язні були виснажені попереднім перебуванням у тюрмі і подорожуванням (перевезення відбувалося у вагонах для худоби, везли їх кілька днів без пиття і харчів), були виснажені фізично. Крім того, вони не розуміли, куди вони потрапили. І тут їх примушували від станції, де висадили з того в’язневого вагону, бігти до концтабору. Бігли вони головними алеями, під час руху їх били, цькували собаками і в результаті вони потрапляли в місце, де їх записували, реєстрували, вносили імена в реєстрацію табору. І тут вони стикалися з новим шоком – в них відбирали власні імена і давали номери. З того моменту їм заборонялося називати свої імена, і коли їх запитували, треба було назвати номер.

Після того їх чекав карантин. Вони опинялися в чистому полі, обгородженому колючим дротом, на мінімальній порції хліба та води, і перебували там місяць. Крім того, під час карантину їх постійно муштрували. Суть муштри полягала в тому, що в’язні змушені були без кінця виконувати накази. Скажімо, лягати, вставати, бігти і так далі. Ті накази, по-перше непередбачувані, по-друге позбавлені змісту. Ціллю було позбавити опору, повністю їх зламати. При тому всьому, їм відразу давали відчути, що вони не мали жодного впливу на ситуацію. За спостереженнями фахівців, які досліджували момент фізичних катувань, у цьому й полягала суть ламання. Давати людині зрозуміти, що вона не має жодного впливу. Власне, відчуття безпорадності приводило до того, що людина відмовлявся від боротьби, взагалі від будь-якої форми протесту. Якщо я не можу вплинути ні на що, можу бути вбитий в будь-який момент або загинути від виснаження, який сенс боротися? Навіть рядовий есесівець міг у будь-який момент віддати наказ, який вів до вірної загибелі в’язня. Є такі свідчення: в’язень мав носити на собі шапочку, і втрата тієї шапочки каралася смертю. Есесівець міг, просто йдучи попри в’язня, скинути цю шапку подалі, а слідом розрядити в голову в’язня револьвер.

Тут існували два моменти, які відразу запускали (не зважаючи навіть на ті страшні обставини) механізм опору. Перший момент – це була солідарність. За даними досліджень, основне, що зберігає більш-менш у цілості психіку людини, не дозволяє тій психіці зламатися – це відчуття солідарності у малій групі. Критично важливим є поділяння позиції окремо взятої людини – позиції, спрямованої на збереження себе, на збереження мінімально нормальної, прийнятної для суспільства форми поведінки і, відповідно, бажання зберегти себе. Таким механізмом має бути свідчення такого ж способу боротьби для своєї малої групи.

Тут два моменти були на користь оунівців. По-перше, вони потрапляли малими групами. По-друге, вони мали подвійне обґрунтування солідарності: по-перше, всі вони були українці (спільність походження, мови, традицій і так далі), по-друге, вони були солідарні в плані політичних переконань. Вони знали, до якої організації вони належать, крім того, вони знали, чим ця організація не догодила окупаційній владі. Власне, був парадокс. З одного боку, вони потрапляли в ситуацію абсолютно непередбачувану, з якою раніше не стикалися. Але, з другого боку, вони були свідомі того, що їх можуть арештувати, ув’язнити – тобто, в якійсь мірі до самого факту ув’язнення психологічно вони себе приготували. Це сприяло фізичному виживанню. І це вже залежало від того, наскільки швидко бандерівці зрозуміють, що все це, що вони переживають, є реальним, і, відповідно, з яким ефектом вони задіють усі можливі способи виживання.

На їхню користь грало згадане мною усвідомлення можливості арештування. Тут вони мали три можливості. Перша – здобування будь-де будь-чого для того, щоби вижити. Друге – уникання всіма можливими способами важкої фізичної роботи. І третє – використання своїх якихось вмінь, навичок, які вони мали не те що до ув’язнення, а з довоєнних часів, щоби отримати якусь роботу легшу фізично і під накриттям. Або просто-напросто сподобатися тим же есесівцям, у чиїй волі було надання цієї роботи. Або сподобатись так званим «концтабірним промінентам» (тобто, в’язням, які мали певні функції, посади) – це міг бути начальник блоку, окремого бараку, це міг бути заступник такого, це могли бути керівники окремих груп, які послали на роботу.

Микола Климишин

Але це стосувалося тільки другого етапу, який починається у серпні 1942-го. Ті найперші 24 людини, які приїхали в липні 1942 року, були цього позбавлені. Але вже, скажімо, Микола Климишин, який прибув у транспорті в серпні 1942 року, вже міг скористатися з допомоги Бориса Вітошинського, якого привезли раніше. Як згадував сам Климишин, Вітошинський у перший же день пробрався у карантинний блок, потрапив у ту частину табору і повідомив Климишина, що його розшукують поляки, які хочуть його вбити, бо вважали його винним у смерті Броніслава Перацького.

Потім другим таким помічником став Юліан Савицький. Провина його перед нацистського адміністрацією полягала в тому, що він, будучи членом ОУН (бандерівської) і радіодиктором, повідомив по Львівському радіо в червні 1941 року про Акт відновлення Української держави. Він зумів роздобути кілька буханок хліба і передати їх щойно привезеним товаришам на цей карантинний блок. Пізніше, коли оунівців перевели з карантину в казарму, вони використовували всі можливості.

Як це виглядало на прикладі окремих оунівців? Вміння використовування будь-чого, щоби допомогти собі (а при можливості – і товаришам) в ОУН мали цілком усі. Потрапивши у команду будівельників, Петро Мірчук не мав до будівництва жодного відношення. Він тут же повідомив, що володіє німецькою мовою, а капо-поляк німецької мови не знав, крім кількох фраз, тим часом мусив спілкуватися з капо з інших команд, і він міг скористатися послугами Петра Мірчука для порозуміння з цими капо. Потім вияснилося, що Петро Мірчук вміє плести светри (того він навчився ще в час ув’язнення за Польщі). Капо його команди хотів замовити теплий светер, тому що теплого одягу не видавали. Інформація про те розійшлася серед «вищого щаблю» – серед тих, хто розподіляв в’язнів по командах. Петро Мірчук потрапив у майстерню шевців-кравців і там займався тим, що в’язав теплі светри. Зрозуміло, він в’язав комусь іншому, але міг грітися і так собі виживав. До того з часом він перетягнув у ту команду ще п’ять своїх товаришів-бандерівців.

Крім того, дуже популярним було влаштовуватися у приміщення, де в’язні сортували і перебирали речі, які були конфісковані у привезених у концтабір. Внаслідок кампанії дезінформації євреї з цілої Європи потрапляли в Аушвіц цілими родинами, з собою вони брали своє майно, і в результаті, коли їх убивали газом, лишалися гори майна. Причому не тільки одягу та запасів їжі, а навіть таких речей, як зубні протези й окуляри. За спогадами оунівців Петра Мірчука та Данила Чайковського, майно лежало горами, і в’язні не встигали сортувати. Така робота давала перевагу, що, по-перше, була фізично легка, по-друге, це була робота під накриттям, яка гарантувала незастудження, під проливним дощем, адже мікроклімат цієї місцевості був реально вбивчий – влітку і навесні ще більш-менш, та все одно дуже вогко. Але восени-взимку неймовірно вогко, У цьому плані мати роботу під дахом, у приміщенні було «на вагу золота». Ну, і третє, така робота на сортуванні речей давала можливість «потягнути» щось для себе чи для товаришів. Йшлося про те, щоби вижити.

Така спонтанна допомога була основою для налагодження систематичної співпраці. Формування внутрішньої системи допомоги полягала на тому, що, по–перше, кожну можливість добути додаткову їжу чи одяг одразу використовували не тільки для себе, а (як тільки була можливість) – і для інших. Також, якщо була можливість влаштуватися на легшу роботу, то не тільки самому, а й влаштувати товаришів.

Яскравим прикладом такого підходу був Микола Климишин. Якось групу оунівців (усіх, хто прибув у серпні 1942 року) відправили на розбивання каміння. Це була фізично тяжка робота і, крім того, це було восени. Конвоював групу есесівець. У процесі він мусив щось взнати, і він запитав в одного з в’язнів. Чисто удача хотіла, щоби цим в’язнем був Микола Климишин. Есесівець здивувався з того, що в’язень добре знає німецьку мову. І з’ясувалося, що коли в’язень добре знає німецьку, то його краще передати в групу, яка займалася реєстрацією новоприбулих в’язнів.

План концтабору Аушвіц-Біркенау станом на серпень 1944 року

Микола Климишин, використовуючи нагоду, повідомив, що таких розумних в’язнів є в групі більше – майже вся група. Зрозуміло, що це були його товариші по Організації Українських Націоналістів. Наступного дня Климишина і кількох його товаришів викликали під час ранкової переклички, і вони потрапили у «ауфнаменкомандо» (бюро реєстрації). Крім того, що це була фізично легша робота і під дахом, вони отримували можливість довідуватися, що буде з окремими в’язнями. Бо в цьому бюро формували списки, кого мали відправити далі в концтабори, формували також списки, кого мали відправити в газові камери. Була можливість підмінити номери в’язнів і таким чином когось урятувати. В’язні, які там працювали, мали можливість рятувати інших.

За деякими свідченнями, окремі в’язні користалися з того, щоби відправляти на смерть або “на транспорт” в’язнів із ворожих (з якихось причин) груп. Скажімо, представники комуністичних партій відправляли «ідеологічно чужих», кримінальні могли відправляти політичних, політичні – кримінальних. Крім того, виникає питання, що в такому випадку було зі солідарністю в’язнів…

Восени 1942 року члени ОУН починають формування власної мережі. Суть роботи цієї мережі полягала в тому, що будь-хто з оунівців, хто мав можливість, як мінімум намагалися забрати всіх своїх співтоваришів з тих команд, в яких було легко загинути. Як максимум – поділитися хлібом, одежею і так далі. А вже максимум максимумів – постаратися, щоби товариші по нещастю отримали те, що в таборі називалося “доброю роботою”.

Поступово утворювалося підпілля. Головою цієї групи став Микола Климишин. Фактично він координував усі зусилля з порятунку, навіть організовував, як він це називав, «акції порятунку», коли йшлося про те, щоб урятувати в’язнів від «транспорту». Коли Миколу Климишина з політичних міркувань у 1944 році звільнили з Аушвіцу і перенесли до Берліна, то він передав місію керування мережею Іванові Бойку.

З часом бандерівці отримали своїх людей практично у всіх “добрих роботах”, у всіх тих командах Аушвіцу. Михайло Марунчак працював у табірному шпиталі, Петро Балей – у пральні. Тут треба сказати, що робота в пральні давала бонуси – у пральні вони регулярно стикалися з жіночою частиною табору. А відповідно могли щось передати для жінок, також була можливість контакту з цією групою, адже вони були відрізані від загальної мережі взаємодопомоги.

Деяка частина оунівців працювала у відділі, де сортували речі, Зенон Винницький і Микола Климишин – у бюро реєстрації, Леонід Мостович – у табірному шпиталі, Михайло Семчишин – у швецькій команді, Петро Мірчук – у команді кравців. Володимир Оренчук отримав, як на стандарти Аушвіцу, неймовірно вигідну роботу – він зміг влаштуватись у «ефектенкомандо». Петро Болехівський-Боян зумів влаштуватися в оркестр Аушвіцу. Його місією було грати зранку, коли в’язні йшли на роботу за межі табору, та ввечері, коли в’язні поверталися (причому грали шедеври європейської музики). Ті, хто був в оркестрі, не мали можливості допомагати, але вони самі мали більш-менш пристойні умови. Вони грали рано і ввечері, а поза тим перебували у приміщенні для одежі. Тобто, відносно в теплі, у відносно сухому приміщенні.

“Бандера-блок №17” (17-й барак). Світлина Омеляна Антоновича

Микола Климишин ввів неписане правило – він щодня обходив усіх оунівців (а з часом їх усіх зібрали в один блок, 17-й барак), дізнаючись, що кому бракує. Навіть якщо йому не повідомляли про це, він був «у курсі». Багато хто з оунівців працював у місцях, які дозволяли мати запаси їжі або теплого одягу, він давав повідомлення, що саме треба постаратися «потягнути», а потім, відповідно, передавав це потребуючому. Такі акції займали до тижня часу.

Вхід до “Бандера-блоку”

Улітку 1943 році в Аушвіц потрапили жінки. Вони потрапили у так званий «Аушвіц-Біркенау». І тут повстало питання, як їм допомогти. Тоді вирішили, що той, хто працював на кухні, роздобуде шматок масла, і його передадуть у стерилізаторі, де лежав інструмент. Тут був такий нюанс, що стерилізатор був один на дві табірні зони – «Аушвіц І» і «Аушвіц ІІ» (відповідно, на два табірних шпиталі) – і щотижня мандрував між тими зонами. Всередині його була порожнина, яку заповнювали водою й нагрівали, пара підіймалася крізь ємність стерилізатора і, відповідно, стерилізувала інструмент. Було вирішено, що член мережі (а ним був Михайло Марунчак, який працював у табірному шпиталі) зголоситься до санітара СС Чепеля як охочий нести стерилізатор. Тут важливим є те, що Чепелю не мало прийти до голови перевірити, що там, у стерилізаторі. Поклали масло в ту порожнину і доставили до місця призначення. І треба сказати, що, за спогадами в’язнів, Чепель, той санітар, який конвоював стерилізатор, найімовірніше був абсолютно свідомий того, що в’язень під його оком постійно щось там переносить, але жодного разу того не контролював. І свідчення тих, хто пережив і яким допомогло пережити його милосердя, на судовому процесі службовців – членів групи СС, дали йому можливість отримати умовний строк.

Восени 1944 року оунівці в Аушвіці вже настільки добре знали механізми життя в таборі (що звідки береться, кого треба підкупити), що вони навіть видавали два журнали. Один – це був «В’язничий альманах», якого видали один номер (він не зберігся). І другий – це був жіночий часопис «Жіноча недоля». Його видали два випуски, і пізніше одна з ув’язнених жінок, Марія Стахів, сестра Володимира Стахіва (члена уряду, сформованого 30 червня 1941 року), винесла цей примірник і перенесла його у підпілля.

Крім того, Микола Климишин кілька разів використав можливість підміни номерів, щоби викреслити зі списку тих, хто мав поїхати в інші табори. Так, одного разу вдалося викреслити зі списків тих, хто мав їхати в інші табори, Михайла Кравціва, неофіційного голову мережі ОУН у довоєнному Стрию. Іншого разу з’ясувалося, що Андрія Пасічника, одного з ОУНівців, планують відправити у газову камеру через хворобу. Миколі Климишину, застосувавши всі можливості, вдалося врятувати товариша.

Також у другій половині 1943 року оунівці почали підключати у свою мережу вихідців із Центральної та Східної України, які не були членами ОУН. Це були або остарбайтери, які потрапляли в Аушвіц після того, як їх спіймали після спроби втечі, або це були підлітки – ті самі остарбайтери, але підлітки і студенти, переважно з Центральної України, яких підбирали. Завдяки Миколі Климишину й іншим, які працювали в бюро реєстрації, оунівці дізнавалися, хто це, коли потрапили в табір і в який барак їх розподілили. Залишалося ділом техніки потрапити в той барак і встановити контакт.

Окремою історією в діяльності цієї мережі взаємодопомоги є тюремний шпиталь. Михайло Марунчак і Леонід Мостович, які мали медичну освіту, там працювали і могли доглянути тих учасників мережі, які потрапляли на «ревір» (у шпиталь). Але потрапляння на «ревір» намагалися уникати, бо есесівці кожен день могли несподівано приїхати, і всі хворі (хворі були всі, але ті особливо виснажені), на думку есесівців, недостатньо здорові (ті, хто вже не мав сили навіть головою повернути), тих відразу відправляли в газову камеру. Тому в’язнів ховали, наскільки могли. Функцією оунівців, які там працювали в «ревірі», було заздалегідь переконати есесівців, що з даної палати вже практично здорові, майже готові до роботи, і до газової камери їх можна не посилати.

І, зрозуміло, робота в шпиталі давала можливість допомагати медикаментами, що були величезним дефіцитом. Хоча нерідко бувало, що лікарів привозили до Аушвіцу з їхнім особистим запасом ліків, але це все відразу йшло в окремий барак і відправлялося до Німеччини. Власне, працівники табірного шпиталю мали змогу таким чином допомогти ліками і через шпиталь могли долучитися до міжнародної мережі взаємодопомоги. Туди долучалися абсолютно всі, хто міг чимось допомогти або хто потребував допомоги. І, зокрема, це був Олег Вітошинський, брат Бориса Вітошинського. Обох братів Вітошинських згадано у книзі Юзефа Гарлінського “Освенцім, що бореться”.

Також цікаво, що Еріх Фромм, який написав свої праці на матеріалі поведінки людей в умовах нацизму (і, зокрема, таборів), у своїх працях (зокрема, “Анатомія людської деструктивності”) дякує, на жаль, ширше не відомому Теодору Мельничукові. За всіма даними, за описами, які подає Фромм, ми бачимо, що він пройшов табори, зокрема, Аушвіц. Як цікаво перехрещуються людські долі!

Окремою стороною виживання була взаємодія з польською групою. Польські та єврейські в’язні становили в Аушвіцу арифметичну більшість. Якщо євреї, в силу того, що вони були приречені в Польщі, становили об’єкт допомоги з боку міжнародної мережі, то з поляками було насправді складно, тому що дуже сильно спрацьовував отой дух конфлікту, спрацьовувала ще довоєнна інерція «свій до свого по своє», згідно з якою, українець помагає українцеві, поляк допомагає полякові, але при цьому українці та поляки намагаються зашкодити одні одним. І ця остання тенденція дала те, що з першої групи українців, які потрапили в Аушвіц, багато загинули, а точніше були вбиті в’язнем польського походження. Серед них – обидва брати Степана Бандери.

Василь Андрійович Бандера в концтаборі Аушвіц

Коли про це розійшлася інформація, українців стали готувати, що в таборі всіх їх переб’ють. Тоді з’явилася делегація від польських офіцерів (на жаль, не відомо, хто були ці офіцери). Це були представники польського підпілля, сформованого в Аушвіці, які заявили, що вони жаліють, але вони самі в’язні, і вони уклали «пакт про ненапад». Після того польські в’язні не чіпали українських, українські – польських, по мірі того, наскільки могли і мали час втрутитися авторитетні у своїй національній групі в’язні. Далі були всяке. Наприклад, на «ревірі» в’язні уживалися, допомагали один одному. Але були й інші приклади.

Підводячи підсумки, можна сказати, що загалом з тих майже 350 (а, може, й більше) в’язнів-оунівців, які туди потрапили, врятувалося 325 людей. За 2,5 роки, за приблизними підрахунками, загинули до 20 осіб. Це неймовірно низький показник.

Очевидно, основна заслуга тут – власне тієї мережі взаємодопомоги, яка працювала постійно, і члени якої зробили все від них залежне, щоби врятувати максимум своїх людей. Але треба також сказати, що ця внутрішня солідарність зіграла величезну підтримуючу роль. Вона зберегла її учасників від втрати сенсу життя, від того, що ми звемо «заламанням».

Апель на VI блоці. ОУНівці, які прибули 8 серпня 1942 року. Рисунок Петра Балея («Альбом політв’язня»)

Свідченням цього є не тільки ця мережа, але те, що її учасники, після війни опинившись на еміграції, зуміли її описати у своїх спогадах, зуміли стати активними членами української еміграції. Скажімо, Омелян Коваль став активним учасником української громади в Мельбурні, Микола Климишин став доктором філологічних наук. Петро Балей увічнив Аушвіц в кольорових зарисовках «Альбом політв’язня» дуже-дуже близько в часі з моменту виходу з концтабору. Це той час, коли колишні в’язні ще приходили до тями і фізично, і морально.

* * *

Це запис відкритої лекції наукової співробітниці Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”, доктора гуманітарних наук Олесі Ісаюк “Бандерівці в Аушвіці: вижити і не зламатися“. Лекція була прочитана у приміщенні музею 8 травня 2017 року.