Нещодавно калушанка Ганна Левицька відсвяткувала серйозний ювілей. Каже, досі живе за тою присягою, яку 16-річною дівчиною прийняла в лісі.
Лишилася з наймолодших
Незважаючи на поважний вік, застати цю тендітну, біловолосу жіночку «Репортеру» вдалося не одразу. Спершу вона відмовилась від зустрічі, бо їхала до Києва в гості до рідних. Але потім як домовилися, так і зустрілися — чітко.
Ганна Левицька, спираючись на елегантний куштур, повільно, але впевнено крокує невеличким сквером у Калуші. У неї гарна коротка зачіска, нафарбовані нігті. Знаходимо вільну лавку, сідаємо. Пані Ганна обережно порпається у маленькій білій сумочці, підібраній під світлу куртку та взуття. Дістає позолочену медаль на жовто-синій стрічці — подарунок від рідних на ювілей. З одного боку вигравіювано 90, з іншого — тризуб і підпис, що то від дітей, онуків і правнуків. Дітей у неї четверо, сім онуків, дев’ять правнуків.
Ще дістає з сумочки кілька світлин. На них сивочолі дідусі у повстанській формі, четверо бабусь у вишиванках. Десь на фото їх більше, а десь менше. То біля пам’ятника Бандері у Старому Угринові, то у Грабівці серед Чорного лісу.
«У 1992 році ми зі Степаном Петрашом заснували братство, то було нас більше як 600, — говорить пані Ганна. — А нині й десяти не збереться — повмирали. Я з наймолодших лишилася. Ми збираємося в Народному домі кожної другої неділі місяця. Маємо там свою кімнатчину — офіс такий. Сходимося хто як може й говоримо про всяке, що в світі діється, згадуємо тих, хто відійшов».
Будь гордий з того
«У 1943 році нас шестеро 16-річних дівчат зібрав провідник з мого рідного села на Рогатинщині, — розповідає пані Ганна. — І в лісі, на галявині, ми склали присягу та вступили до організації. То був такий вік, що нічого не боялися. То зараз би вже роздумував, а тоді… Скільки я по лісах гасала, як не знаю хто, серед ночі. Мала псевдо — Блискавка. Так хлопці назвали, бо дуже швидко ходила. І то так швидко, що мене пізнавали, коли десь ген далеко ще йшла».
Присягу пам’ятає досі. Виструнчується на лавці й декламує. «Я дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської навали, поставив на грані двох світів творити нове життя. Здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї. Не дозволиш нікому сплямити ні слави, ні честі своєї нації…. Чекайте, бо збилася. Я ж пам’ятала, як і всі десять заповідей», — каже ніби розчаровано. Трохи мовчить, аж відчувається, як пригадує.
«Пам’ятай про великі дні наших змагань, — продовжує пані Ганна. — Пімсти смерть великих лицарів. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба. Про справу не говори з ким можна, а з ким треба».
Каже, в організації з подружками виконували різні завдання: записки носили, харчі збирали, ходили в розвідку.
«Мали хлопці нападати на Букачівський район, то ми перед тим ходили й спостерігали, чи прибільшилося ворога, чи ті самі, — пригадує. — Візьмемо десяток яєць на продаж, а ціну таку ставимо, аби ніхто не купив. Отут чайна, там штаб, а посередині такі торгові лавочки. Сидимо й рахуємо тих енкаведистів — хто йде на обід чи кожен день однакові, чи нові є».
Всю інформацію переповідали до лісу. Табір упівців стояв серед лісу, на межі Львівської та Станіславської областей. Те місце називали — на Лучках. Там були три порожні польські хати, де часто таборували партизани.
«Раз зимової ночі москалі напали й побили хлопців, — переповідає пані Ганна. — Ті якраз з бою вийшли та й полягали спати. Знаєте, скільки там було хлопців побитих? Батьки саньми їздили з сусідніх сіл забирати тіла. Тоді на початках енкаведисти вбитих не забирали, й рідні могли поховати».
Найчастіше Блискавка ходила в село Журавеньки. Там недалеко в лісі також був табір партизанів. «То село називали Швейцарією, — говорить пані Ганна. — У сіл теж були свої псевда».
Розказує, що в лісі ніколи не ночувала, але в криївку заходила. Пригадує, було там дві кімнати — одна робоча, а в іншій спали.
«Один командир на псевдо Мак так і у жив у криївці з жінкою та двома дітьми. Одне так плакало, що віддали десь в село на виховання, — розказує. — Потім була облава, всіх убили. Одна та дитина й лишилася жива, що віддали в село. Знаю ту жінку, в Бурштині живе. Я тоді якось і не думала, що зі мною теж таке може статися. Слава Богу, небезпека оминала».
Повісила все політбюро
В організації пані Ганна пробула три роки — до 1946-го. Каже, одного разу їх зібрали та сказали дівчатам, аби йшли вчитися, мовляв, скоро Україна буде самостійна й треба освічених людей.
«Мені тоді було 19, закінчила восьмий клас і пішла на роботу вчителькою, а потім вже заочно вчилась в інституті на математичному факультеті, — розповідає жінка. — Так і арешти мене минули — з тою наукою та вчителюванням. Я вже була ніби «їхня», то й не підозрювали».
Вчителювала пані Ганна у рідному Рогатинському районі, потім 13 років у Криму, а потім і на Калущині.
«Раз каже мені директор школи, аби в класі розвісила портрети політбюро, — посміхається. — Приходжу до нього й кажу: «Я тут усе політбюро повісила». А він мені: «Ганно Павлівно, тихо, слідкуйте за тим, що говорите». Він був партійний. От, взнав би, що я в партизанці була!».
Розказує, що завжди мала гарні стосунки з учнями, ніколи їх не кривдила, а вони її.
«Раз на уроці пояснюю щось дітям, а один собі малює, — пригадує. — Підходжу, а він малює тризуб і тихенько так питає: «Ганно Данилівно, а ви знаєте, що то таке?». Я посмішку стримую та й кажу, що ні. Сказала, аби сховав й нікому не показував, бо ще й батька заарештують».
Ганна Левицька хвалиться, що на день народження колишні учні телефонували їй, вітали. «У місті не раз зустрічають: «Ганно Данилівно, Ганно Данилівно, а ви мене пам’ятаєте?» — сміється жінка. — Хлопці з братства приходили вітати. Пісень гарних співали».
Знову виструнчується, цитує слова пісні та знов забувається. «Ай, краще, я заспіваю», — махає рукою і заводить сумну повстанську пісню.
Comments are closed.