Нещодавно у Львові пройшов музично-літературний фестиваль «Razomfest», на якому виступив один із найпопулярніших українських літераторів – Юрій Іздрик. Platfor.ma поговорила з ним про те, чому він вже десять років не читає художню літературу, заради чого готовий потерпіти подорожі, які ненавидить, і що відчував, коли втратив зір.
Бажання писати зазвичай виникає спонтанно. Для мене це приватна справа, а не суспільно корисна діяльність. Творчість ̶ результат надлишкової активності мозку. Тобто це певні психоемоційні ресурси, що не працюють безпосередньо на виживання й продовження роду, натомість використовуються для гри. Хтось схильний оперувати візуальними образами, інші комбінують звуки, числа або слова. В цьому сенсі література (як і музика, математика, живопис) – передовсім гра. Гра на вербальному полі, де формуються значення, символи, образи, метафори, цитати – весь інструментарій текстотворення.
Баланс свідомого й несвідомого в кожному окремому випадку різний, проте мені здається, що власне творчість – переважно неусвідомлена, а там, де з’являється раціо, починається ремесло. Ці два компоненти присутні й в літературі. Інша справа, що частина читачів і письменників сприймають процес писання як сходження святого духа, натхнення, як прояв притаманної творцеві духовності. Як на мене, це маячня.
Я не знаю, що таке духовність. Я не знаю, що таке натхнення. Ці слова – фікція, ілюзія. Я не вважаю себе агностиком, я вірю в бога, проте людина – всього лише біохімічна машина. І хоча не все зводиться до біології, не варто списувати на божий промисел незрозумілі нам явища і процеси. Варто пам’ятати, що за проявами так званої «духовності» однаково стоять хімічні реакції.
ФОРМУВАННЯ ЛЮДИНИ ЛІТЕРАТУРОЮ
Певна річ, я за повну свободу автора – інакше творчість втрачає сенс. Однак я і за свободу читача в трактуванні тексту. Адже про жоден текст неможливо сказати, що в ньому закладено якийсь конкретний зміст, чи він має якийсь однозначний сенс. Кожне нове прочитання несе за собою нову інтерпретацію, де генеруються нові смисли. З цієї перспективи і писання, і читання – це стадії однієї гри, в яку однаковою мірою заангажовані і той, хто текст конструює, і той, хто його інтерпретує.
Людям як стадним тваринам притаманно шукати собі вожака і підкорятися волі більшості. Більшість, в силу психофізичних особливостей, не здатна самостійно сформувати власну ідентичність і потребує зовнішніх чинників. Дорослішаючи, людина формує своє «я» з фрагментів власного тілесного, емоційного та інтелектуального досвіду, проте цього недостатньо. Важливим також є досвід інших людей, який приходить до нас через культуру і літературу в тому числі. Тому кожен письменник, продукуючи тексти, мимоволі може стати фактором формування чиєїсь ідентичності – згадаймо, який вплив мали на нас улюблені книжки. Іноді враження від прочитаного бувають такими інтенсивними, що здатні переформатувати психічну структуру особистості – так виникає ревна релігійність чи фанатична відданість якійсь ідеї. Проте, повторюся, не варто перебільшувати відповідальність письменника за вторгнення в чужу свідомість. Однаковою мірою це і відповідальність читача, адже він сам вирішує, що читати і як глибоко занурюватися в текст, та й висновки він робить самостійно.
СОЦМЕРЕЖІ І МАРНОСЛАВСТВО
Я дедалі менше часу проводжу в соцмережах. Власне кажучи, вона в мене одна – Фейсбук. У Вконтакте я не зареєстрований. Якось випадково довідався, що там існує паблік «Іздрик» з 10 тис. підписників, і був приємно вражений, що хтось з-поза кола читачів репостить мої вірші, що вони цікаві ширшому загалу. Кажуть, нині кількість підписників зросла до 70 тис. Можливо, – я давно на заходив у «Вконтакте». Вся ця двіжуха відбувається незалежно від мене.
Цікаво спостерігати, як люди коментують поезію у соцмережах, однак я не надто переймаюся тим, хто і що сказав про мої вірші. Я приблизно знаю, чого вони варті. Стосовно ж кількості підписників, то вона може потішити самолюбство, дарувати відчуття власної актуальності, проте практичної користі – жодної.
Колись я регулярно стежив, скільки лайків назбирають мої вірші. Радів, коли вірші виявлялися за цим показником крутіші від фотографій. Теж свого роду гра. Але кожна забавка набридає. Ну скільки можна тішити марнославство?. Хоча й зараз, публікуючи вірші у Фейсбуку, вряди-годи заглядаю, скільки там назбиралося лайків. Але сильних емоцій це вже не викликає. Для мене це радше певна статистика, яка допомагає зрозуміти, що саме ти робиш, які емоції твої слова викликають в інших. Є в цьому щось із ужиткової антропології. А більше нічого.
Якоюсь мірою я, звісно, марнославний. Але не настільки, щоб це вибивало з колії чи порушувало душевну рівновагу. Рятує здатність ставитися до себе з іронією і розуміння, що мої вірші займають в українській поезії дуже незначне місце. Тобто марнославство і самоіронія перебувають у потрібному балансі.
На відміну від деяких моїх колег, я не реагую на критику болісно. І не відповідаю, бо це не моя справа як автора – відповідати на критику. Розумна критика, навіть нещадна, зазвичай буває корисною, натомість похвала дурня, навіть щира – не варта уваги. В глибині душі кожен автор знає ціну своїм творам, і чужа думка тут не надто суттєва. Тому я облишив стежити, – як робив це 20 чи 30 років тому, – за літературними рейтингами, кількістю посилань і згадок про мене в публікаціях. Це обтяжливе й безглузде заняття.
Варто було викреслити зі свого identity статус «український письменник», як жити стало легше і веселіше. Література перейшла в категорію приватних справ. А статус і рейтинги насправді нічого не дають, а лише відбирають ресурси і сприяють нездоровому росту марнославства, дешевих понтів і всього того, що до літератури не має жодного стосунку.
Мені набридло буди суспільно свідомим і перейматися тим, як соціум вирішуватиме свої проблеми. А проблем у нього стільки, що якщо ними перейматися, то більше ні про що думати не буде часу. Зрештою, Україна – це сорок з копійками мільйонів людей. Значна частина співвітчизників не позбавлена мізків і добрих намірів, однак от уже стільки років тут діється чортзна що. Я вже не маю сили на це дивитися. А особливо – брати участь у так званих суспільних дискусіях та мережевих срачах. Я заборонив собі висловлюватися на суспільно-політичні теми. Та й узагалі – коментувати будь-які події. Я нічого крім віршів не публікую. Свої думки про те, що відбувається довкола, тримаю при собі. No comments, коротше.
ІНШІ ПИСЬМЕННИКИ
Коли видавався журнал «Четвер», як редактор я стежив за авторами, які свого часу там дебютували. Слідкував за публікаціями в пресі, читав кожну нову книжку. Цікаво було, як різні люди по-різному розпоряджаються своїм талантом. Хтось покинув літературу, хтось зосередився на белетристиці, хтось став справжнім письменником. Імена багатьох нині вже нічого не говорять ширшому загалу. Проте, скажімо, Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Ірена Карпа, Любко Дереш, Таня Малярчук, Софійка Андрухович ̶ вся ця братія свого часу дебютувала в «Четверзі», а їхні імена й донині на слуху. Відсоток авторів, що реалізувалися як письменники, доволі високий. Я вже давно не стежу за їхніми новими публікаціями, але бачу, що вони не облишили літератури, не загубилися в ній, і радію цьому.
Читати книжки я перестав років десять тому. Принаймні читати щось нове. Іноді хіба перечитую щось із улюбленого. Чому? Думаю, людина потребує текстів, коли дорослішає, коли формується особистість. В дитячі й молоді роки саме з книжок добувається для цього будівельний матеріал, хоча, звісно, не лише з книжок. Але наступає час, коли ти вже сформований як цілість, і тоді чужі знання, досвід та одкровення втрачають значення. Мені здається, що потреба читати – як і більшість наших потреб – суто біологічна, і з часом вона зникає, як, наприклад, зникає потреба в материнському молоці. Зріла людина здатна самостійно добувати їжу і самостійно генерувати сенси, а незріла вдовольняється фастфудом маскульту і пропаганди.
Єдині тексти, які мене ще цікавлять, – це спеціальна література з нейрофізіології, нейролінгвістики, результати найновіших досліджень у цих галузях. Тут і приватний інтерес – що краще знаєш, як працює твій мозок, то глибше сам себе розумієш, і практичний – коли читаєш лекції з психології творчості, варто володіти актуальною інформацією.
Якби горіла моя бібліотека, я, мабуть, рятував би словники. Будь-які. Словник сам по собі мене заворожує. Як особлива форма книжки, як особливий спосіб організації тексту. Мені здається, що з будь-яким словником можна прекрасно провести залишок життя, не маючи жодної іншої книжки. Навіть якщо це орфографічний словник української мови.
ПРО СЕКС В МУЗИЦІ
DrumTyatr – єдина група, яка взагалі не проводить репетицій. Принаймні так записано в нашому резюме. Насправді, може, ми й не одні такі, але репетицій у нас дійсно нема. По-перше, це пов`язано з тим, що учасники гурту живуть в різних містах. По-друге, в цьому є додатковий кайф, тому що кожного разу наш виступ – це жива імпровізація. Жодного разу один і той самий трек не звучить однаково. Зате нам вдається дотримувати структуру кожної композиції, хоча ніхто її напам’ять не знає. Іноді починає грати playback, а я, скажімо, не пам`ятаю тексту. Чи взагалі не знаю, який ми трек виконуємо. Але дивним чином удвох із Грицьком Семенчуком за потужної підтримки барабанів Сергія Лебедя ми якось вигрібаємо на правильну тему, походу імпровізуючи, щось згадуючи, щось вигадуючи.
Що найважливіше – ми завжди синхронно виходимо на коду. Це така напівджазова технологія перебування на сцені, коли ти не просто виконуєш твір, а структуруєш звуковий простір довкола, намагаючись затягнути в нього слухачів, нав’язати їм потрібний ритм і настрій. І якщо це справді вдається, то починається активний енергообмін між виконавцями і публікою. В цьому власне весь сенс музики. Чи, кажучи відверто, – секс.
Музичний виступ – це завжди секс з аудиторією. В літературі такого не буває. Навіть коли читаєш вірші зі сцени, це просто ораторство – як лекція чи промова, де працюєш тільки на віддачу. Музика дає можливість не лише віддавати, а й брати енергію. Це справді нагадує секс. Імпровізація провокує і стимулює обмін енергіями. Тут ніяких фідбеків не потрібно. Все відчутно відразу. Що більше віддаєш, то більше отримуєш. Якщо вдається по-справжньому «розкачати» публіку – вона віддає сторицею.
За кордон не їздив останніх вісім років. Як письменник просто перестав приймати запрошення. Я не люблю подорожувати, а пертися бозна куди, аби читати вірші чи теревенити на літературні теми, для мене обтяжливо й безглуздо. Особливо враховуючи паспортно-візові та митно-прикордонні поневіряння, які для цього доводиться терпіти. А ще коли тут у тебе своя чисельна й віддана аудиторія, а там – десяток студентів україністики, чи ще гірше – представників діаспори. Коротше кажучи, на закордон я забив свідомо і принципово.
Минулого року цей принцип довелося поламати. Фестиваль «Львівський місяць у Вроцлаві» запросив DrumTyatr, отже з’явилася нагода поїхати за кордон в якості музиканта, а не літератора. І це зовсім інша історія, адже музика – мистецтво інтернаціональне, не прив’язане до слова, тут не важить, є в тебе своя аудиторія чи нема, тут кожен має шанс вступити з публікою в ті особливі напівінтимні стосунки. Минулоріч все вдалося на славу. От і цього року, вже трохи розширивши географію, спробуємо «розкачати» слухачів у Німеччині, Польщі, Чехії та Словаччині. Заради такого задоволення я готовий перетинати кордони, хоч і ненадовго.
ПРО ВТРАТУ ЗОРУ І ЙОГО ПОВЕРНЕННЯ
Коли я втратив зір, то якось почав до цього пристосовуватися, не знаючи, чи можна буде його повернути. Труднощі виникали насамперед побутові: наприклад, щоб не розливати воду, наповнюючи горнятко, довелося навчитися орієнтуватися на звук. Якісь речі вправлявся робити навпомацки. Але найбільше дратувало те, що я не впізнавав людей і міг, скажімо, тричі вітатися або й знайомитися з однією й тією ж людиною. А вона не розуміла, чи то ти так невдало жартуєш, чи цілком втратив здоровий глузд.
Важко давалися навіть недалекі подорожі, бо коли не бачиш назв вулиць, номерів маршруток, розкладу поїздів, вказівників у метро – це дратує і виснажує. Тоді я був близький до того, аби взагалі відмовитися від будь-яких поїздок.
Після операції перші враження були дуже гострі. Перший шок – жіночі обличчя. Я два роки не бачив жіночих облич, а тут стільки всього і відразу! Другий шок – моє помешкання. Насліпо воно видавалося цілком затишним кублом, а виявилося – занедбана панківська нора, яку треба доводити до ладу. І третій шок – моє відображення в дзеркалі. Я був про себе значно кращої думки. Що називається – прозрів.
Ну і назагал – різнобарв’я, многоликість і багатогранність довколишнього світу спочатку втомлювали й дезорієнтували. Кожен фрагмент своїми чіткими обрисами, виразною фактурою і різкими кольорами привертав увагу на себе. Кожна дрібниця намагалася вирізнитися на загальному тлі. А було ж так тихо і спокійно…
Загалом не бачити більшості деталей цього світу – круто. Тоді його цілісність і взаємопов’язаність усього зі всім не викликає сумнівів. Але це добре для філософського спокою і самоспоглядання, а в побутовому житті бачити деталі все ж не зайве. Я радий, що зір повернувся, але і досвід сліпоти для мене є важливим.
Comments are closed.