Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича для «Українського тижня».
Якби існувала можливість зазирнути всередину Бога, тобто просканувати Його безмежний мозок, то ми дізналися б серед усього іншого й те, що Він собі думає про нас як про націю. Завдяки цьому можна було б нарешті оголосити нашу національну ідею в її соловйовському розумінні: «Ідея нації є не те, що вона сама думає про себе в часі, а те, що Бог думає про неї у вічності» (Владімір Соловйов (1853–1900), видатний релігійно-містичний філософ, протягом певного часу моєї молодості був серед найулюбленіших мислителів). Це, напевно, дало б нам змогу уникнути багатьох зайвих рухів та безплідних розумових метань. Тобто це було б для всіх надзвичайно корисно.
Але осягнути Провидіння Боже в усій повноті нам не дано хоча б з огляду на згадану вже безмежність Бога та нашу людську обмеженість. Крім того, існує чимало підозр, іноді незле обґрунтованих, що його, Бога, можливо, як такого й немає.
Шукаючи, отже, свою національну ідею, ми мусимо погодитися з дещо дискомфортною подвійною непевністю. Якщо Бог існує (непевність перша), то для України Він мав би (непевність друга), тобто міг би мати, схотів би вигадати, вигадав би (якби схотів) окрему національну ідею, що обов’язково різнилася б від решти національних ідей: російської, німецької, польської, американської, навіть грузинської та всіх інших.
І якщо ми вже ці дві непевності припустили, то нам залишається вгадувати. Тобто намагатися розгадати, що саме міг мати на увазі Бог, покликавши до життя ще й українську націю, навіщо ми Йому, інакше кажучи, потрібні.
Але тут у сферу містичного знання вривається історичне. І воно, це історичне знання, підказує, що нації, якими вони сьогодні є, поставали значною мірою випадково, ба більше, що вони є уявними спільнотами. Тобто що в усіх без винятку процесах націєтворення не обійшлося без плутанини і, правди ніде сховати, насильства. Насильством, як їм і належиться, протягом сторіч займалися різного штибу держави, що підганяли націєтворення під свої інтереси. Наслідком цього й маємо кричущі своєю несправедливістю казуси, коли, скажімо, провансальцям, виходячи з мовно-культурно-ментальних критеріїв, було б значно природніше співіснувати в єдиному організмі з каталонцями. Проте перші стали частиною французької нації, другі — іспанської. Чи, наприклад, баварці, яких так само природніше бачити в єдності з австрійцями, а не з північнонімецькими «риб’ячими головами». І корсиканцям ближчі сарди. І фламандцям голландці. А польські шльонзаки, тобто представники корінного етносу Силезії, і донині не дуже радо визнають себе поляками.
А русини — карпатські, закарпатські та всякі інші включно з балканськими й заокеанськими? Якби їм у ХІХ сторіччі хоч один поетичний геній на міру нашого Тараса Григоровича, то була б і з них нація, що й собі шукала б якусь ідею. А так доводиться їм, бідолашним, ліпити собі її із самого лиш Енді Воргола.
Чи, скажімо, кубанці. От якби у 1918–1920-му перемогла українська Революція, то частиною якої нації стали б вони, на день сьогоднішній поголовно записані в «русские»? І яку назву підібрали б ми нині для міста Катеринодара, деколонізуючи, а заодно й декомунізуючи його, себто звільняючи від масивно навислої над ним тіні більшовицької цариці Єкатєріни II?
Отак ми наблизилися до ключового моменту: українське як неросійське. Можна було б, звісно, відмежовувати його (українське) й від польського чи румунського, німецького чи іспанського, американського чи грузинського врешті-решт. Однак Богові (наважмося припустити) стратегічно важливе саме наше відмежування від російського. Недаремно ж Він свого часу дозволив офіційно називати нас малоросами. «От я вас тією назвою прив’яжу до Росії, — думав собі Бог, — і побачу, як ви з того викрутитеся». Тобто стратегічність Божого задуму вже й у тому, що ані малополяками чи малорумунами, як і малонімцями чи малоамериканцями й тим більше малогрузинами, українців ніхто і ніколи не називав. А от малоросами ще й як. Офіційно. З чого випливає, що Бог поставив перед нами доволі складне технічне завдання — не просто реалізуватись як окрема від росіян уявна спільнота, а й зробити це так, щоб в уявленні інших уявних спільнот відбулися радикальні зміни, завдяки яким ми з уявних малоросів стали б реальними українцями.
Щоб і без того складне завдання ускладнити ще більше, Бог ще на початках нашого становлення не просто задумав нас бездержавними (поступово позакривавши нам усі давніші форми протодержавності), а й усіляко наростив і звів до рангу надпотужної імперії державність росіян. Простіше кажучи, що в одних відібрав цілковито, те іншим віддав у стані абсолютно гіпертрофованому. Це означало, що нам випав особливо тяжкий жереб — борсатися у вкрай несприятливих асиміляційних водах із повністю зв’язаними руками й ногами проти найпотужнішої з усіх імперських течій. Можливо, саме це має на увазі Велика Національна Поетка, коли на свій лад іронізує: «Ми є, тому що нас не може бути».
Проте й це, на перший погляд, фатальне для українства розташування сил милосердий Бог не без гумору ускладнив і диференціював тим, що на частині українських етнічних теренів дозволив запанувати альтернативній щодо Російської Австрійській імперії. Ця частина за своєю площею була в рази меншою за підросійську й водночас достатньою для того, щоб українство дістало шанс на критичну масу національної свідомості. Інакше кажучи, Господь подарував нам фору й таким чином поставлене Ним же завдання не те щоб полегшив, але вивів із зони безнадійності та невиконуваності: mission виявилася possible.
Тепер, після кількох довгих століть невпинного й виснажливого національного виживання, спробуймо відчитати, у чому може бути сенс того прецеденту, що вижити нам вдалося й виживання перестає бути нашою єдиною ціллю.
У 1918–1920 роках було засновано модерну українську державність. Її хоч і ліквідовано різними силами ззовні, проте не повністю. Новій Російській імперії довелося змиритися з існуванням такої собі УСРР, а згодом УРСР.
Ця дія легітимізувала приєднання до згаданої УРСР у 1939–1940-му раніше непідросійських (екс-підавстрійських) територій. Росія впустила в себе троянського коня Західної України.
1945 року вона, Росія, допустила ще одну фатальну помилку, зробивши УРСР не тільки засновницею, а й повноправним членом Організації Об’єднаних Націй. Слово «націй» у назві цієї інституції для нас центральне. Російська імперія мимоволі визнала українців окремою нацією.
1991-го Росія так захопилася переділом влади в імперському центрі, що проґавила юридичне унезалежнення України. Втім, тут-таки поклялася ніколи не допустити унезалежнення фактичного: де-юре — так, де-факто — категорично ні. З більшим чи меншим успіхом їй це вдавалося до 2004-го й невдовзі після того, як вона взяла переконливий реванш за знову ж таки проґавлену Помаранчеву революцію.
З ранньої весни 2014-го фактичне унезалежнення України від Росії стало процесом незворотним. Щоб воно стало остаточним, себто виповнилося, потрібно не так уже й багато: розпад російської державності. Саме це й вигадав наш люблячий Творець як українську національну ідею. Це ми, українці, маємо довести Російську імперію до загибелі. І найсмішніше те, що аж ніяк не військовими методами. Себто з нашого, українського, боку зовсім не військовими.
Й оскільки Російська імперія є глобальним актором із максимальною концентрацією абсолютного зла, то саме нам випала унікальна й почесна місія звільнити від цього зла все, що зможемо. Такою місією можна без перебільшення пишатися.
Багатоходівка Бога, який вирішив зіграти Україною, неухильно наближається до завершення.
Comments are closed.