Станиславів у третій декаді березня 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski від порталу Збруч.
Продовження серіалу. Попередня серія – «Посаг від принцеси та впійманий шпигун».
Попри доволі високу (порівняно зі сьогоденням) дитячу смертність та не надто велику тривалість життя пересічних мешканців, Станиславів (тепер Івано-Франківськ) на початку ХХ століття вважався одним із «найздоровіших міст» у Галичині. Про це написала місцева газета Kurjer Stanisławowski, опублікувавши у числі за 31 березня 1907 року статистичні дані Найвищої санітарної ради у Відні.
Як свідчила статистика, 1906 року в Станиславові, який налічував тоді 34 077 мешканців, був зафіксований природній приріст населення: тут народилися 786 немовлят, померло ж – 592 особи. Того року в місті зафіксували 57 випадків народження мертвих дітей, облік яких вели окремо. У розрахунку на тисячу мешканців Станиславів мав досить низький показник смертності – лише 17,4.
«Найбільший відсоток померлих у Галичині зафіксовано в Дрогобичі, де він становить 36, наступний у Кракові – 28,1, у Бродах – 25, у Коломиї – 24,5, у Стрию – 24, у Тарнові і Тернополі – 23,3, у Львові – 23,2, у Ярославлі – 21,5, у Самборі – 21,2, в Ряшові – 21,1, у Новому Сончі – 19,5, в Перемишлі – 17,1, в Підгір’ю – 17. Зважаючи на співставлення вищенаведеного, Станиславів належить до найздоровіших міст у краї», – з гордістю зазначав Kurjer Stanisławowski.
За даними статистики, найчастіше дорослі станиславівці помирали у віці 50-70 років (у 1906-му – 107 осіб), хоча майже така ж кількість смертельних випадків трапилася з мешканцями міста молодшої вікової категорії – від 30 до 50 років (100 осіб). Але найвищий показник смертності був серед дітей – 211 станиславівців не дожили навіть до п’ятирічного віку! І лише 79 мешканців міста померли у похилому віці, перетнувши 70-річну життєву межу.
До слова, у цьому ж числі Kurjer Stanisławowski опублікував посмертні спогади про старшого інженера залізничних майстерень Освальда Шварца, який помер на 62-му році життя. На смерть видатного станиславівця газета відгукнулася розлогим некрологом, в якому перелічила всі його чесноти: померлий був не лише добрим спеціалістом у своїй галузі, але й мав широкі енциклопедичні знання та був правдивим поліглотом.
«Читав Гете німецькою, італійською – Аріосто, Сервантеса – іспанською й англійською – Шекспіра, окрім того, добре розумів по-латині. До того ж він був добрим натуралістом і прекрасним математиком, неабияким знавцем рослинного та тваринного світу, а його улюбленим заняттям була астрономія», – захоплено описувала різносторонні вподобання непересічного станиславівця газета.
Автор некрологу пригадує, як мимохідь поцікавився у Освальда Шварца латинською назвою фіалок, на що отримав вичерпну відповідь із переліком десятка різних видів цієї квітки, кожну з яких він назвав латиною.
Та повернімося до опублікованої в газеті статистики Найвищої санітарної ради, яка без жодних ліричних відступів дає можливість зрозуміти, від яких хвороб найчастіше помирали тодішні мешканці Станиславова. Отож, за наведеними підрахунками, 1906 року закінчили свій життєвий шлях на лікарняному ліжку 135 осіб, серед яких – 107 чоловіків і 28 жінок. Найчастіше пацієнти місцевих шпиталів помирали через вади серця (34 особи) й онкологічні хвороби (26), а третє місце серед смертельних хвороб несподівано зайняла скарлатина (19). У 14 випадках причиною смерті був інсульт, ще 9 осіб померли через зараження крові, 6 породіль не пережили пологів, а 5 осіб закінчили життя самогубством. Станиславівці помирали також через дифтерію, кашлюк і черевний тиф.
Ерцгерцог Фердинанд д’Есте
Відомо, що на той час у Станиславові діяли три лікарні. Найдавнішим медичним стаціонаром був загальний шпиталь, збудований ще 1842 року й названий на честь тодішнього намісника Галичини, полководця наполеонівських часів – ерцгерцога Фердинанда д’Есте. Ця велика триповерхова будівля, до спорудження якої долучилися тутешні міщани та великі землевласники з довколишніх сіл, збереглася до наших днів і дотепер служить корпусом Центральної міської клінічної лікарні. Одночасно тут могли перебувати 120 пацієнтів, упродовж року тутешні лікарі надавали допомогу близько трьом тисячам хворих – не тільки мешканцям міста, але й недужим із цілого повіту.
Міський шпиталь (колись імені Фердинанда д’Есте) в 1930-х роках і нині
Другим великим медичним закладом був військовий шпиталь, який після встановлення в Галичині австрійської влади розмістився у резиденції засновників міста – палаці Потоцьких. Військовий гарнізон міста налічував близько 3 тисяч осіб, тож для обслуговування хворих забракло приміщень графського маєтку: у 1895 році на території палацового комплексу з’явилася двоповерхова новобудова. Як і міська лікарня, військовий шпиталь функціонував у тих приміщеннях ще донедавна: щойно у 2004 році Міністерство оборони віддало історичну пам’ятку у приватні руки в обмін на квартири для військовиків. Тепер на цій території пустка, бо приватному власнику наразі не вдається реалізувати своє бачення розвитку цієї історичної пам’ятки. На щастя, завдяки якісно проведеній реставрації вдалося запобігти обваленню в’їзних воріт до палацу, прикрашених скульптурами лицарів.
В’їзна брама військового шпиталю (колишнього палацу Потоцького)
Оскільки значну частину населення міста у той час складали євреї, то в юдейська громада, відповідно, мала власний шпиталь, який від 1862 року містився у спеціально збудованому двоповерховому будинку на Тисменицькій дорозі (тепер – на перехресті вулиць Незалежності та Мельника). Поруч із лікарнею тут діяли також притулок для жебраків і невеличка синагога. У радянський час в цьому будинку функціонувала стоматологічна поліклініка. Але у квітні 1975 року споруду знесли, щоби розширити проїзну частину вулиці, яка в той час носила назву Радянська.
Колишній єврейський шпиталь (1960-ті роки)
Окрім великих медичних установ, працювали у місті також приватні лікарі, які надавали послуги вдома або у спеціально облаштованих кабінетах. До речі, один із таких медиків, єврей Фелікс Бергоф згаданого тут 1907 року вирішив балотуватися до віденського парламенту від міста Станиславова, зголосившись із відповідною заявою до магістрату.
А на вічі українських радикалів, яке відбулося наприкінці березня у приміському селі Чернієві, кандидатом у виборчому округу, який охоплював Станиславів, Тлумач, Богородчани, Обертин і Золотий Потік, було висунуто кандидатом відомого на той час громадського діяча, 35-річного Левка Бачинського, якого Kurjer Stanisławowski представив як помічника адвоката зі Стрия.
«Зібрані на вічі ухвалили кандидатуру товариша доктора Леона Бачинського як єдиного і правдивого оборонця робітничо-селянського народу, а заступником його товариша Мартина Королюка, господаря з Чернієва»,- цитував Kurjer Stanisławowski резолюцію, ухвалену на зборах, в яких взяли участь делегати із Хом’яківки, Братківців, Забережжя, Тисмениці, Ямниці, Криховичів і Хриплина.
Лев Бачинський
Лев Бачинський був уродженцем села Серафинці біля Городенки, його батько був директором тутешньої народної школи. Здобуваючи освіту в Коломийській гімназії, він став одним з найактивніших діячів нелегального гуртка, який був осередком львівської таємної студентської спілки. Попри тісні стосунки з львів’янами, вивчати право Левко Бачинський подався до Чернівецького університету, але на стаціонарі затримався не надовго, здобувати вищу освіту через брак коштів йому довелося заочно. Паралельно з навчанням він працював у адвокатських канцеляріях і займався громадсько-політичною діяльністю, яка зрештою привела його до керівництва Русько-Української радикальної партії разом з Іваном Франком та Михайлом Павликом.
Забігаючи наперед, зазначимо, що на виборах до парламенту 1907 року Левка Бачинського таки обрали послом (депутатом по-теперішньому), де він здобув авторитет своєю принциповістю й витривалістю у політичних дискусіях. Відомий випадок, коли він 13 годин поспіль виголошував промову з трибуни, щоби перешкодити прийняттю величезного військового бюджету, який уряд намагався затвердити в парламенті.
Після проголошення ЗУНР Бачинський був обраний віце-президентом Національної Ради і очолював делегацію галичан у Києві під час проголошення Акту Злуки з Українською Народною Республікою. Помер він 1930 року, перебуваючи на лікуванні у Відні. Його похорон у Станиславові перетворився на небачену досі жалобну процесію: три пари волів повільно тягли катафалк з домовиною, за якою йшли делегації з Городенки, Снятина, Дрогобича й інших міст і несли сотні вінків. Вулиці Станиславова були заповнені вщерть. Надгробок Левка Бачинського – один із небагатьох врятованих на старому станиславівському цвинтарі, знищеному в радянські часи, а тепер перетвореному на Меморіальний сквер.
Довірена особа Левка Бачинського на цих виборах Мартин Королюк був відомий як організатор січових і просвітянських осередків у селах Станіславського повіту. Довший час він був війтом рідного Чернієва, а в роки ЗУНР очолював Станіславівське управління селянських справ. Помер у 1928 році й похований на цвинтарі у Чернієві.
Тим часом у місті розгорівся скандал серед місцевих підприємців. Якісь мандрівні аферисти, перебуваючи в Станиславові, продавали нагороди неіснуючих виставок, і дехто з тутешніх підприємців клюнув на хитру приманку.
«Кілька тутешніх підприємців отримали на міжнародній промисловій виставці у Парижі незвичайні відзнаки у формі золотих медалей, почесних грамот, хрестів тощо», – повідомляв Kurjer Stanisławowski і, посилаючись на Goniec Polski, припустив, що ці нагороди були отримані від агента міжнародної банди аферистів, який продавав їх за грубі гроші: 300 корон за диплом, 600 корон – медаль, а 1200 корон – хрест.
«Такий диплом, медаль і хрест можна оглядати в Станиславові на одній із вітрин у крамниці», – зауважили газетярі, не вказуючи, хто саме скористався послугами аферистів.
Та більші переживання у Станиславові викликала залізнична катастрофа, в якій ледь не загинули 36 дітей, повертаючись домів із навчального закладу у містечку Язловці (тепер у Тернопільській області). Пасажирський потяг на відтинку дороги між Коростятином (тепер – село Криниця у Тернопільській області) та Комарівкою зіткнувся з вантажним поїздом. У результаті обидва локомотиви та шість вагонів зійшли з колії та перекинулись. Як повідомила газета, ушкодження внаслідок аварії отримали кондуктори вантажного потягу Руско та Станкевич, а також машиніст Мушинський і кондуктори Мельник і Якимович із пасажирського потяга.
«Катастрофа, про розміри якої спершу не було нічого відомо, спричинила відразу значне потрясіння, і тільки повідомлення про те, що немає загиблих, заспокоїло переживання про долю тих, хто їхав у тих потягах», – зазначив Kurjer Stanisławowski.
Comments are closed.