Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
За маленьким базарчиком на одній з периферійних вулиць є клаптик землі, який за нашими спотвореними поняттями можна було називати сквериком – два великі газони, на яких нема трави, але росте кілька різних дерев, заасфальтований прохід між ними. Доволі нендзно, але дерева справжні, а тому і гарні, і функціональні, бо дають тінь. Сам базарчик – це ряд металевих будок, перед якими вдень розкладають химерні одоробні конструкції з дощок, дощечок, шнурків, картону, цегли. На це викладають пуделка з різними овочами і фруктами, пляшки, банки, і так воно виглядає набагато краще. Всі ці точки містяться трохи далі від доріжки, тому перед кожною з них болото, через яке від доріжки до ятки провадять уламки дощок і обривки картону для зручності покупців. Недавно власники ринку вирішили дещо впорядкувати територію. Не дивно, що почали із дерев, які росли за будками. Отримали дозвіл на зрізання – загалом це дуже просто, зрізати дерева, які перешкоджають якійсь діяльності, ніхто не боронить. Викликали спеціальну службу. Ті приїхали і почали кавалками спилювати від верху до низу найбільше дерево. Морочилися з ним цілий день. На другий день втяли ще кілька тонких грабів. А потому ще більше як тиждень кілька здорових хлопів від ранку до вечора мордувалися із тим звалищем зрубаного. Кавалки виявилися завеликими, щоби могти їх завантажити на машину. І хлопи з маленькою бензопилою і двома непридатними для такої роботи сокирками розколювали обрізки, складали на різні купи, окремо поскидали копицю тонких гілок. Потім ще кілька днів всі ті завали натужно вантажили на замалу вантажівку. Ще кілька днів остаточно прибирали територію від трачиння. Тяжко працювали. Але це були лише три тонкі й одне грубе дерево. З величезним пнем вирішили вже не марудитися, зрештою, на ньому було непогано перекушувати і складати одяг.
А за кілька кварталів від того базарчика серед засмічених і занечищених хідників є фраґмент вулиці, настільки чистий, що такого не мало би бути у цьому куті міста. Кожного дня цю свою ділянку прибирає маленька жіночка в окулярах і чистих туристичних черевиках, інтеліґентна єврейка. На відміну від двірників-сусідів, які працюють віниками, в яких лишилося кілька стертих прутиків, у неї є цілий набір досконалих віників, щіток, лопаток, відерок. Ними вона у своїх царині може зробити все і легко. Ще й отримуючи насолоду і від роботи, і від результату. І сміливо може стверджувати – всупереч поширеному серед комунальних служб лозунгові – що чисто не там, де не смітять, а там, де прибирають.
Я давно підозрівав, що ключовою особливістю наших країв, які врешті визначають то, як наші краї виглядають і що у них відбувається, є традиційна неповага до інструментів, неспроможність подбати про досконалі засоби праці. У нас рідко хто свою діяльність починає з того, щоби спромогтися на якісний інструмент. Зрештою, у наших людей його ніколи і не було. Відсутність доброго інструмента тягне за собою всі інші характеристики, які притаманні нашим краям.
Мало того, що без різноманіття інструментів неможливо в принципі зробити багато чого, що взагалі можна би було. Крім того те, що робиться, неможливо зробити добре. Відповідно праця стає важкою і безрадісною, а результати її такі собі. Звідси, можливо, походить і зневага до форми, і неповага до матерії. У доброму інструменті вже закладена не тільки якась ідея, але і уможливлюється стратегія, стратегічне бачення. Добрий інструмент є продовженням і розвитком здатностей того, хто ним працює, перетворюючи таким чином роботу на творчість. А це приводить до розуміння божественності, до намагання до співтворення світу. Тоді вже закономірним стає і розуміння форми, яка є уможливленням якихось специфічних властивостей, і розуміння живої природи, яка стає взірцем творення і джерелом усіх можливих форм, і уважність до скритих можливостей неживої матерії. Не кажучи вже про унаочнення того, що ми самі є Божим інструментом.
Натомість ключовою характеристикою наших країв, з якої все випливає, є брак інструментів, невміння ними користуватися, нездатність їх вигадати і виготовити. Можливо, тому у наших краях все, що ліпше – не своє, а що своє – в кращому разі вторинне або карикатурне.
