З часу анексії Криму минуло три роки. Тоді, у 2014-му, Олена Біла залишила родину, роботу, рідний Севастополь і друзів, щоб жити та працювати в Україні.
23-річна дівчина, яка до того жила лише морем і сонцем, зрозуміла, що хоче не просто проживати, а творити свою країну. Нині вона у Франківську працює патрульною, пише Репортер.
Сонце, вітер, Крим
Олена добре пам’ятає 13 серпня 2014 року. Тоді вона вирішила, що залишатись у Криму вона більше не може. Зібрала речі, сіла у свою автівку і поїхала на Західну Україну. Каже, обрала Франківськ, бо бувала тут раніше і любить маленькі затишні міста.
«До того я не думала про те, що є держава і я – її громадянка, що у мене є не лише права, а й обов’язки, – розповідає Олена. – Все було круто – навчатися, подорожувати, лежати на пляжі. А потім почалася окупація… І я відчула біль за країну».
Нині дівчина розуміє, що там у неї не залишилося нікого. Адже її українську позицію у Криму ніхто не зрозумів. А їхати довелося тоді, коли почалися конфлікти з місцевими.
«Севастополь – абсолютно проросійське місто, на всі 100 %, – каже Олена Біла. – Там пропаганда завжди була і нікуди не зникала. Втім, я себе завжди вважала українкою, демонстративно носила футболки українські, спортивні речі з символікою збірної України. Дійшло до того, що люди почали агресивно реагувати, доводилося ховати машину. Не знаю, що має статися, щоб ті люди почали думати інакше. Найкращим святом там завжди був день флоту Росії. Там ніхто так не святкує Різдво, Новий рік чи власний день народження, як цей день. І тепер я вже розумію, що з головою мають бути проблеми, щоб у XXI столітті пишатися якимись залізяками, які вбивають людей. До мене це дійшло у 23 роки».
Українською Олена тоді ще не володіла, тож, коли приїхала до Франківська, журналістка за фахом пішла у патрульну поліцію. Таким чином хотіла долучитися до творення нової країни. Нині вона вільно говорить українською й не переходить на російську навіть у стресовій ситуації.
Перше патрулювання і першу постанову пам’ятає дуже добре – оштрафувала чоловіка за зупинку на кільці Мазепи-Довженка.
«Ми з напарником хвилин 40 писали постанову, а тепер це займає 5-7 хвилин, – згадує Біла. – Ручку брали у водія, бо своєї не було. Але пам’ятаю, водій був дуже чемний. Ми почувалися впевнено, але були шоковані, бо це ж перша постанова. І водій був у шоці, що його зупинили патрульні».
Зомбі-режим
Робота патрульної складна й напружена – дві денні зміни по 14 годин, потім 2,5 дні вихідних і дві поспіль нічні зміни. Після нічних є 1,5 дні, щоб відпочити.
«На 6:20 я приїжджаю на базу і близько 22:00 повертаюся додому, – говорить Олена. – Нічні зміни повністю вибивають із життя: ніч працюєш, вдень спиш, а на 18:00 йдеш на зміну. Це такий зомбі-режим. Та я йшла, щоб патрулювати, хоч це й важко, втомлює. Бачу, що романтика для багатьох уже закінчилася, дівчата інколи намагаються перевестися на роботу в кабінетах. Якщо я вже склала присягу, піти в офіс і сидіти вже точно не зможу».
Олена зізнається, що її життя перевернулося з ніг на голову двічі – спершу, коли залишила Крим, а вдруге – коли пішла в патрульні. Дівчина вірить, що щоденною працею і профілактичними розмовами з водіями може змінити ситуацію в Україні. Бо переконана, що все починається з нас.
«Буває, водій реагує агресивно, кричить, що не збирається платити штраф, бо, мовляв, Порошенко в офшори виводить гроші, – розповідає Олена. – Тоді кажу: пане, почніть з того, щоб прищепитися паском безпеки, не перетинати подвійну. Я бачу багато ДТП, і часто люди вмирають тільки тому, що цим нехтували… Це ж ваші гроші й ваша безпека! Здається, що хтось інший порушує, та зазвичай це наші знайомі, друзі чи й ми самі. Забуваємо прищепитися, говоримо по телефону за кермом, перебігаємо дорогу як антилопи»
Каже, що після таких розмов навіть дорослі чоловіки говорять, що все зрозуміли і більше так не вчинятимуть. Тоді розуміє, що все-таки може щось змінити. Але спілкуватися так з усіма не вистачає сил.
«У моєму місті вже України швидше за все й не буде, – додає Олена. – Коли я безтурботно жила у Криму, то ніколи не думала про те, що в нас півкраїни – лежні, які нічого не хочуть робити, і при цьому чекають, щоб Європа до нас прийшла, щоб сміття саме вивозилося. Кидає недопалок під ноги і каже мені, що він свідомий громадянин. А ви от втратьте Франківськ, просто уявіть, що більше немає вашого рідного міста, друзів, батьків, школи… Тільки так розуміють».
42 мільйони українців
«Сьогодні я розумію, що, може, нічого й не втратила, – говорить Олена. – Бо це все було якоюсь ілюзією. В мене є країна, яка зараз переживає важкі часи, є всі українці –42 мільйони, нові друзі, колеги, які мене підтримують».
Каже, що у Франківську є кримчани. Серед них знайшла тут трьох друзів із Севастополя, та тепер вони роз’їхалися в інші міста.
«У нас якось окремо – Севастополь та окремо Сімферополь з рештою Криму, – пояснює дівчина. – Не знаю, як пояснити, чому так. Із севастопольцями – Максимом, Володею і Льошею ми тут познайомилися і довший час дружили. Але сьогодні Макс – волонтерить у Маріуполі, Володя – за сімейними обставинами переїхав до Одеси, а Льоша в Києві».
Олена згадує своє минуле життя і зізнається, що так, як було раніше, вже точно не буде. І хоча вона в будь-який момент може все кинути та знову поїхати мандрувати, поки країна в умовах війни, у неї єдиний план – жити і добре робити свою роботу.
«Я півроку жила у В’єтнамі, де навчала людей кататися на серфі за 50 доларів на годину, – каже Олена. – Але тепер мені це не цікаво. Я можу залишити поліцію коли завгодно та поїхати в будь-яку країну, у мене купа друзів-серферів. Для когось це може бути ідеально, бо можна класні фотки в Інстаграм викласти. Але мені це вже не цікаво, я маю біль за Україну й інакше вже не можу».
І хоча часу в патрульній поліції майже ні на що не вистачає, Олена Біла знаходить можливість допомагати «Дому Сірка»,разом із колегами їздить прибирати у вольєрах і годувати собак.
«Першу собаку я придбала тут, – каже вона. – Тоді на вулицях я почала помічати й інших собак. І задумалася, що ж моя лайка хоче їсти тричі на день, мерзне… Тому ще дві собаки – з «Дому Сірка». І тепер навіть вночі мені дзвонять колеги, коли знаходять збитих собак. Сьогодні вже й Муніципальна варта допомагає. Я потроху підтягую всіх».
