Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Серед розмаїття вигадок щодо умов і декорацій видовищних поєдинків вирізняються бої у болоті. Особливо маґнетизують глядачів, коли такими розправами займаються жінки. Бажано майже не вбрані. У цьому є щось таке глибоко насильницьке, що уповає до найприхованіших потреб, щось таке, що дає насолоду з-поза меж жаху, огиди і відрази.
Натомість я зауважив, що люди, які повернулися з сибірської каторги і вислання, решту свого життя старанно робили все для того, щоби довкола них було якнайменше болота. Один мені пояснював, що у тих сибірських болотяних місивах регулярне чищення себе, свого одягу, свого закутка було надійним способом не опуститися, не заломитися, не здеморалізуватися, не пропасти у багні.
Читаючи спогади бельгійських військовиків, які сто років тому, у 1916 і 1917 роках воювали у складі бронетранспортного батальйону на території Галичини, зауважив, що найвиразнішим образом України стало для них болото. Болото скрізь, все заболочене. І це була все ж таки пісна Галичина, а не українські чорноземи. Можу собі уявити їхню безпорадність, приниження від цієї безпорадності, коли переміщатися можна тільки так, як у снах – коли забуваєш, як вдавалося бігти легко.
Пригадую свій бронетранспортний досвід. Заболочені бічні дороги, ліски, запілля, полігони, околиці сіл і містечок. Кілограми землі на чоботах. І одночасно якась параноїдальна основна вимога – кирзаки мають блищати. Вернувшись з війська, я намагався прожити так, щоби вживати тільки такі черевики, які не конче потребують бути чистими.
Колись давно я дуже не любив міста, не любив міст. Вважав, що вони якісь неприродні. Ми говорили про це з моїм геніальним тренером з легкої атлетики. Була рання весна, і ми бігли дванадцятикілометровий крос довкола міського озера. Це, до речі, особливий спосіб провадження бесіди – коли біжиш не вперше понад десять кілометрів не на стадіоні. Я просив, аби він сказав, що може приваблювати людей у місті настільки, щоби прагнути до нього, покидаючи села. Тренер навіть зупинився, чого не варто робити на дистанції. Показав рукою на поганенький, але цілісний асфальт на дамбі, по якому ми бігли. Десь були купки снігу, десь калабаньки прозорої води, десь вітер і сонце вже настільки підсушили терен, що асфальт змінив колір, мало не віддзеркалюючи світла. Бачиш – сказав тренер – та хоча би заради того, щоби нарешті вирватися з вічного болота.
А я навіть не думав, що аж так поважно. Не врахував двох речей. По-перше, виріс у горах. А по-друге, виріс коло хати чоловіка, який повернувся з сибірської каторги і висилки. У горах болота менше, бо каміння, глина, фоси, трави, обмаль городів, колії. Найгірше, що там буває – це зруби і лісові дороги, якими звозять стовбури. А на подвір’ї завжди було чисто, бо кожного дня усувалося все, що може бруд спричинити. Підтверджуючи великий закон про порції праці. Той закон такий – для того, аби було так, треба вкласти таку-то працю. І вкладати її ліпше на початкових етапах траєкторії. Хоч тоді і здається, що пощо щось робити, коли все і так йде своїм ходом. Але нє… Усе незроблене вчасно обертається трохи пізніше або завалом того, що треба зробити, або змиренням з тим, що цього всього і так не переробиш. Як у ПВО або ще чомусь серйознішому – якщо не злапати ракету у польоті, то доведеться прибирати після того, як вона гепнеться і вибухне.
Тепер мені здається, що у колишніх втікачів до міста нічого не вдалося. Бо відбулося сакральне повернення до джерел. Як не вони, то їхні діти знову живуть у болоті. Навіть у Львові, не кажучи про щось задрипаніше. Всілякі шматки незацементованої і незасіяної травою землі, крізь які прокладають стежки, якісь купи болота, зібрані вздовж доріг і вулиць, базарчики з розтоптаними брудами, все навколо смітників і смітники довкола всього, ці чудесні моменти, коли ціла родина миє заболочені мешти різних фасонів у одній калабані. І вулички у тих місцях, де багато високих парканів і псевдопанських садиб за ними. Щоби потрапити за ворота з газонами, усі повинні подолати то, що було сто років тому.
Видів-єм багато різних міст. Але таке, як ми маємо, бачив тільки у Росії. Розумію тих столітньодавнішніх бельгійців, які – перебуваючи в Україні – запам’ятали передовсім болото. Таке саме, як потім на Уралі, в Хабаровську, Владивостоку і Сан-Франціско. Там, де болото нікому не шкодить, лиш додає впевненості. І кажуть на нього глина.
Comments are closed.