Спогадів про наше місто дуже багато. Вони друкувались у газетах, журналах, краєзнавчих збірниках або займали кілька сторінок у мемуарах відомих діячів. А чи є спогади, що вийшли окремою книжкою і «від корки до корки» присвячені Івано-Франківську?
Є, правда небагато. Ми зробили добірку найкращих, на нашу думку, мемуарів, де головним героєм є місто на Бистрицях, пише Репортер.
Книги, написані журналістами, дуже легко читаються. Вони знають, як з перших абзаців завоювати увагу читача і не відпускати його аж до фіналу. Тадеуш Ольшанський працював на радіо і ТБ, був спортивним оглядачем, співпрацював із популярним польським тижневиком «Політика». Вже в 70 років він відвідав Івано-Франківськ, місто, в якому народився та яке був змушений залишити під час війни. Той візит надихнув його на дві книги: «Креси Кресів Станиславів» (2008) та «Станиславів, однак, живе» (2010). Обидві стали визначними подіями у сучасній польській літературі.
Ольшанський народився у 1929 році в сім’ї військового лікаря. Ходив тут у школу, бачив перші совіти, жив під німцями. У спогадах він малює світ старого Станиславова. Під його пером оживають і знаменитий лікар Ян Гутт, і президент міста Чеслав Хованець, і відставний генерал Домбровський. Автор водить нас вуличками, крамницями й цукернями, робить екскурсію по школі, переповідає купу цікавих історій.
У 2016 році вийшов український переклад творів Ольшанського від Наталі Ткачик. Обидві твори об’єднані під однією обкладинкою — «Колись у Станиславові…».
Однак, на полицях книгарень цю книгу не побачиш. Її можна придбати лише у Центрі польської культури, на Січових Стрільців, 56. Усі кошти йдуть підуть на лікування трирічної Насті Кобзєвої, яка страждає на епілепсію та ДЦП.
Як Едик свиснув
«Станіслав — невеличке місто, обласний центр Прикарпаття, схований у відрогах гір. Він розташовувався ніби у ямі, звідти його вологий, м’який клімат (не набагато краще гнилого петербурзького). Восени нам дошкуляли дощі, взимку — сльота частих відлиг та ожеледиця». Так описав наше місто петербурзький поет Дмитро Биковицький у своїй книзі «Спогади про Станіслав». Вона вийшла в 1997 році у Санкт-Петербурзі, містить лише 52 сторінки і давно стала бібліографічною рідкістю. Втім, книга цілком доступна в інтернеті.
Про що вона? Перш за все, це спогади про шкільні роки — автор протягом 1953-1963-го вчився у школі №3. Про цей період збереглося дуже мало інформації, тож книга Биковицького є цікавим літописом життя міста з точки зору радянського підлітка.
Наприклад, ви довідаєтесь, як комсомол і партія боролись зі «стилягами», вивішували у центрі міста фотографії тодішніх модників під заголовками «Они мешают нам жить», а за виконання рок-н-ролу можна було «загриміти» на 15 діб. Цікавий епізод, як під час екскурсії краєзнавчим музеєм у ратуші такий собі Едик Свистун «свиснув» з вітрини трубку Ковпака, і що з того вийшло. Мало хто знає, що у школах тоді існувала дивна традиція палити підручники у туалетах після здачі випускних іспитів. А історія про те, як цілий клас утік з уроків і їм за це нічого не було, взагалі вважається класикою. У своє виправдання діти сказали, що вони… ходили відправляти телеграму Хрущову, в який вітали того з 70-річчям.
Книга особливо зацікавить тих, чия шкільна юність припала на 1960-ті.
Таємниче інтерв’ю
Роман Юрія Андруховича «Таємниця» займає гідне місце в українській літературі. Він написаний у вигляді розлогого інтерв’ю, тобто письменника ніби цілий тиждень «допитував» німецький журналіст Егон Альт. Насправді такого репортера ніколи не існувало, а його ім’я — це перекручене латинське «альтер его», «інший я», тобто вигадана, альтернативна особистість.
Андрухович із властивим йому гумором розповідає про своє життя. А те, що більшість часу він прожив у Франківську, робить роман цікавим ще й у краєзнавчому плані.
Дуже яскраво описані сцени проводу резервістів на місцевому вокзалі у 1968 році. Тоді величезна армійська армада вирушила на придушення «Празької весни» і серед мобілізованих був батько головного героя. Далі йдуть не менш цікаві описи дитинства, переїзди з квартири на квартиру, інтереси й захоплення підлітків, дворові війни, улюблені місця на Бистриці.
Після армії письменник працював у обласній друкарні, чому присвятив окремий розділ. Ось уривок звідти: «Мене кликали випусковим, тобто я мусив постійно перебувати в газетному цеху друкарні і пильнувати за перебігом технічних процесів. Це все діялося ще перед комп’ютерами, і технології були на рівні доброї старої Англії доби первинного капіталізму: лінотипи, ручне складання шпальт, читання з відбитків, матричне пресування і все таке. Я ходив по лікті в чорній друкарській фарбі, мій робочий халат нині можна б виставляти у музеї історії друкарства — стільки на ньому всього осіло, стільки в нього, курва, в’їлося».
Вперше роман вийшов у 2007 році і з тих пір кілька разів перевидавався, тож знайти його особливих проблем не існує. Читається — на одному диханні.
Для тих, кому за сорок
Купони, стрижені «братки» у шкірянках, спирт «Ройял» і контрабандні молдавські сигарети — невід’ємні атрибути буремних дев’яностих. То був час, коли відмирала радянська система, а з нею планова економіка, зароджувався дикий капіталізм, у повітрі пахло свободою, до якої домішувався аромат марихуани та різкий запах сечі з під’їздів.
Живу реконструкцію легендарної епохи зумів відтворити франківський журналіст Олег Криштопа, який нині живе у Києві. На форумі видавців-2016 презентували його книгу «Ліхіє дев’яності: Станіславський феномен». У виданні йдеться про різні аспекти життя нашого міста — декомунізацію, церкву, деіндустріалізацію, алкоголь, розваги, богему, медіа.
Особливо вражає глава «Влада». Там, поряд із мерами та губернаторами, йдеться про кримінальних авторитетів Франківська. Перед читачами постають колоритні постаті Сюсі, Бена та… очільника прикарпатської міліції Анатолія Француза.
На початку книги автор проводить сентиментальну екскурсію центром міста: «Вічевий майдан практично не змінився. У наріжних приміщеннях були крамниці з одягом. Якийсь «Елегант» чи «Стиль». Розмовний пункт іще добудовували. При вході на пошту стояв кіоск, ліворуч — афіші кінотеатрів: «Космос», «Франка», «Шевченка», «Комсомолець» (потім «Княгинін») і «Патріот». Зникли всі, але «Космос» і «Франка» знову ожили. Ще у дев’яностих тут же, на Вічевому майдані була відеотека. У маленькому залі кілька крісел, перед якими під’єднаний телевізор «Електрон». Там ми дивилися старі частини «Зоряних воєн», а на «Термінатора», здається, ходили у «Космос». У «Шевченка» показували «Данді на прізвисько крокодил»… А ще, у холі стояли ігрові автомати: Морський бій і Снайпер. Якось я зауважив, якщо не забирати палець із гачка рушниці, то можна одним пострілом збити всі фішки. Стріляв, поки не набридне».
Якщо ці строки щось сколихнули у пам’яті, значить, «Ліхіє дев’яності» — книга саме для вас.
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.