Ця поштівка вийшла за Польщі, на ній вулиця 3 мая, тобто Грушевського. Об’єктом нашого дослідження є двоповерхова кам’яниця ліворуч. Інформації про неї небагато, втім, дещо вдалося розкопати, пише Репортер.
Поштівка з колекції Олега Гречаника. Фото Ігоря Гудзя
Коли Станиславів був фортецею, місто захищали потужні бастіони та глибокий рів. А перед укріпленнями існувала так звана еспланада – широка смуга відкритого простору. Там вирубували дерева й кущі, а ще взагалі забороняли будувати, аби нічого не затуляло огляд.
Після 1812 року австрійці фортецю ліквідували. Тепер зайва еспланада, знесені мури й засипані вали становили величезну ділянку, придатну для забудови. Її розпарцелювали на клаптики, один з яких отримав номер 113 4 / 4. Останні цифри означали, що ділянка належала до четвертого з чотирьох станиславівських передмість – Лисецького.
Між 1822 та 1870 роками власником парцелі був поляк Ян Корибут. Він звів дерев’яний будинок, в якому проживав разом з родиною. Перепис 1880 року засвідчує, що землею володіла вже Анна Гайнбах. Її прізвище подібне на німецьке, може, вона була дружиною чи вдовою якогось австрійського чиновника. Саме на замовлення пані Анни у 1890-х звели кам’яницю на перетині вулиць 3 мая та Шпитальної, що тепер має адресу Грушевського, 29.
Архітектор Любомир Грицевич вважає, що споруда зведена у стилі функціоналістичного модерну. Вона Г-подібна, двоповерхова та має складну конфігурацію дворової частини. Головний фасад з боку вулиці Грушевського нараховує дев’ять вікон, п’ять з яких розташовані у слабо вираженому ризаліті. Верхня частина фасаду увінчана широким орнаментованим фризом* із прямокутними віконцями. Над центральним входом нависає балкон на чотирьох металевих кронштейнах, оперезаний орнаментованою решіткою. Суттєвих змін в екстер’єрі кам’яниці не відбулось, хіба що автентичні дерев’яні двері поступилися місцем білому пластику. Вціліли навіть кілька дерев перед спорудою – деформована липа ліворуч від входу та сосна на задньому плані.
У 1910 господарями будинку записані пані Сєраковська та Людвіг Айсельт. Останній був римо-католицьким священиком, і це все, що ми про нього знаємо.
Після Першої світової кам’яниця переходить у власність польської організації «Об’єднання споживачів». Крім захисту прав, контора займалася ще й вирішенням житлових проблем тих же споживачів – перед приходом совітів тут розташовувались зйомні квартири, в яких проживало шість сімей.
У радянські часи будинок займала установа, що наганяла жах на хлопців призовного віку – міський військкомат. У мільйонну радянську армію, де буйним цвітом квітла «дідівщина», тоді забирали від 18 до 27 років. Закинути служити могли будь-куди – від Східної Німеччини до Курильських островів. Зрозуміло, багатьох така перспектива не тішила, тож від армії намагалися всіляко «відкосити». Вигадували різні способи – грали вар’ята, приходили на медкомісію в обдзюрених штанях, фіктивно одружувались на жінках із двома дітьми, навіть ламали собі руки й ноги…
Настала ера Незалежності, призов до війська значно скоротився, військкомат перебрався до нового приміщення. У 2007 році на Грушевського, 29 в’їхало міське управління праці та соціального захисту населення. Воно й досі там, щоправда тепер називається департаментом соціальної політики міськвиконкому. Праворуч від входу, нижче графіку прийому, розташована невеличка металева табличка, уся в своєрідних пухирцях. Це шрифт Брайля, яким інформація дублюється для незрячих відвідувачів департаменту.
Фриз (фр. Frise) – композиція у вигляді декоративної смуги чи стрічки, що обрамляє ту чи іншу частину споруди.
Comments are closed.