Ухвалений 26 листопада 2015 року закон «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання», більш відомий як «закон Савченко», є однією з найбільш дискусійних законодавчих норм, проголосованих чинним парламентом, пише Слово і діло.
Ініціатори законопроекту, Надія Савченко, Андрій Кожем’якін, Леонід Ємець та ще низка нардепів, подаючи його до Ради, мали благородну мету. Йшлося, по-перше, про відновлення прав людей, що зазнали обмежень під час перебування під вартою до винесення рішення суду і зменшення строку їх утримання за ґратами, по-друге – про економію бюджетних коштів за рахунок скорочення кількості людей у в’язницях.
Таких і справді в Україні було чимало. До прикладу, на початку 2012 року в установах кримінально-виконавчої системи перебували понад 154 тис. осіб. Із року в рік цей показник зменшувався, аж поки на початку 2016-го не сягнув позначки у майже 70 тис. Нещодавно міністр внутрішніх справ Арсен Аваков повідомив, що за 8 місяців поточного року, відповідно до «закону Савченко», на свободу вийшли 8,2 тис. засуджених, 785 з яких уже встигли здійснити повторні злочини: 22-е вчинили навмисні вбивства, 18 уже звинувачуються в нанесенні тілесних ушкоджень, 10 – у зґвалтуваннях, 131 – у пограбуванні, 66 – у збройних розбоях.
Така статистика наштовхнула суспільство на думку про те, що, можливо, з-під варти виходять не ті люди, себто, що в законі є корупційна складова. Так, наприклад, у Transparency International Ukraine порахували, що завдяки «закону Савченко» були звільнені близько 900 осіб, засуджених за навмисні вбивства, і ще приблизно 100 – за зґвалтування. При цьому, завдяки гуманізації законодавства, термін ув’язнення для кожного з них скоротився майже на 2 роки. Себто, якщо середній термін ув’язнення за ці злочини складав приблизно 11 років, то завдяки перерахунку він скоротився на 1 рік і 8 місяців. Проте варто розуміти, що звільнення не відбуваються автоматично: відповідні рішення по кожному ув’язненому ухвалюють, відповідно до територіальної юрисдикції, місцеві суди, яким, а самі списки людей, що заслуговують на скорочення строку, направляють у суди адміністрації виправних колоній.
