Вікенд на веслах. Дністровський каньйон з ріки

Насправді, Дністра – два. Один ми бачимо з мосту або з берега. Ріка та й ріка, хіба що більша за Бистрицю. Але є ще один Дністер, який відкривається тобі лише під час сплаву. Він прекрасний, пише Репортер.

Води буває замало

Два роки тому ми з друзями влаштували аматорський сплав по Дністру. Пройшли відрізок від Нижніва до Незвиська. Цьогоріч вирішили продовжити подорож. Склали два варіанти маршруту: програма мінімум – з Незвиська до Устечка, максимум – доплисти до Заліщиків.

Швидкість пересування залежить від кількох чинників. Насамперед, це повнота Дністра. Цього року, через часті дощі, рівень води був достатнім, а от у 2015-му кілька разів доводилось тягнути човен на руках, аби не порвати дно об каміння. Також важливий тип судна. Байдарки та каное рухаються значно швидше, ніж човни чи прямокутні плоти. А ще багато залежить від того, як ви пливете. Якщо балдіти, пити пиво й рибалити з борта, то це цікаво, але повільно. А ось якщо постійно гребти, змінюючи один одного на веслах, тоді човен летить, як птах. Хоча, то вже не відпочинок, якісь галери. Тому варто обрати золоту середину.

Чи брати у сплав алкоголь? Це питання індивідуальне. Якщо не знати міри, то захоплююча мандрівка у перший же ранок буде спаскуджена похмільним синдромом і замість милуватися красотами Дністра ви будете шукати сільський магазин з пивом.

А ще перед сплавом варто ретельно вивчити прогноз погоди. Якщо обіцяють дощі, град і буревій, то краще сидіть удома. Повірте – гребти під зливою ще те «задоволення». І навіть при сонячному прогнозі візьміть із собою дощовик чи водозахисний костюм. Він точно зайвим не буде.

Не Міссісіпі, але…

Стартувавши від мосту в селі Незвисько, вже за годину ми побачили вежу старовинного замку на правому березі. На цій ділянці Дністер служить природним кордоном між Івано-Франківською і Тернопільською областями, тож фортеця виявилась «наша». Це Раковецький замок, який у 1650-х роках звів галицький підчаший Домінік Беневський. Хоча правильніше використовувати іменник «залишки», бо місцеві селяни розтягнули замкове каміння на паркани, комори і т. д.

Нині від твердині лишилися тільки вежа й невеличкий фрагмент стіни, що проглядається серед кущів. Цікаво, чим керувався пан Беневський, коли обирав місце для твердині? Над фортецею нависає гора, звідки усе замкове подвір’я видно, як на долоні – став гармати і стріляй, наче в тирі. Можливо, таке розташування пояснюється наявністю джерела з водою, якого не було на пагорбі? Тим не менш, замок відбився від козаків і татар, але не встояв перед регулярною турецькою армією. Під час громадянської війни у Польщі (Барська конфедерація 1768 року) фортеця згоріла і вже не відновлювалась.

Минувши вежу, бачимо на березі рекламний щит: «Порт Раковець. Ресторан, магазин, кемпінг. Холодне пиво, квас, морозиво, прикарпатська кухня, страви з риби та м’яса на мангалі». Якщо є порт, то мусить бути й корабель. І він є! За кілька сотень метрів на воді погойдується справжній пароплав із гребним колесом, трохи схожий на судно з фільму про Тома Сойєра. Корабель змайстрував львівський винахідник Юрій Шпіцер, тому судно так і називається – «Юра». Оскільки Дністер не Міссісіпі, плавзасіб має підвищену прохідність і осадку лише 30 см. Габарити скромні, але достатні: ширина 14 м, довжина – 5,6 м, вага – 12 тонн. Має дві палуби, кілька кают на 10 пасажирів, туалет і навіть душ. Усе це обслуговує команда з трьох людей: капітан, матрос і кок. Судячи з великого мангалу, який закріплений до борту корабля, роботи останньому вистачає.

Газопровід девонського періоду

Дністровський каньйон недарма включений до переліку «Сім чудес України». Тут фантастичні краєвиди, пагорби по боках інколи досягають 200 метрів заввишки, з них проступають кам’яні плити, які геологи називають відшаруваннями. По них можна читати давню історію Землі. Наприклад, біля села Берем’яни є Червона гора, звідки велетенськими паралельними смугами випирають червоні девонські пісковики, що мають 350 млн років. Не бракує і живих істот – якщо спочатку ми захоплено фотографували чапель і яструбів, то вже на другий день сплаву стали сприймати їх як мешканців міста – голубів.

Втім, найцікавішим видається те, що зробили люди. Наприклад, у селі Уніж з води видно металеву конструкцію, що нагадує радар. Насправді це сцена, де проводять фестиваль «АртПоле».

Поблизу селище Хмелева гори вкриті сосновим лісом. Однак, дерева там якісь покручені, багато сухих і поламаних. Що то – буревій чи погана енергетика?

У наступному село – Литячі, якщо не брешуть путівники, є печера монаха-відлюдника. Дійсно, на вершині гори добре проглядається велика кам’яна брила, але вилазити з човна і йти перевіряти чомусь не хотілося.

Трохи далі через Дністер, на високих опорах, перекинуті дві паралельні нитки труб, на одній з яких хтось залишив анонімне зізнання: «Я тебе люблю. Будь моєю дівчиною». Це магістральний газопровід «Уренгой-Помари-Ужгород», споруджений протягом 1982-1984 років. Він має довжину 4500 км, діаметр 1420 мм і качає блакитне паливо з Сибіру до Європи. Коли пропливаєш, газом не тхне…

Мости, живі та мертві

Несподівано серед дерев виникає потужна кам’яна тераса та великий будинок позаду. Це дитячій табір «Перлина Придністров’я» у селі Михальче. На відміну від багатьох радянських санаторіїв він діє, розрахований на 200 дітей, вартість путівки коливається від 2400 грн (12 днів) до 6000 грн (21).

За табором є великий пляж із купою машин і наметів. Там компанії смажать шашлики, купаються, п’ють – не схоже, що то діти з сусіднього табору. Просто за кілька кілометрів – Городенка, і мешканці райцентру на вихідні масово їдуть на природу.

Найбільше вразили руїни старого мосту, кам’яні опори якого стирчать з води, як поламані зуби якогось чудовиська. Кажуть, збудували його ще за Польщі – у міжвоєнний період. Хто його зруйнував і навіщо? Довелося потім лізти в інтернет. Виявляється, міст руйнували кілька разів. Спершу це зробили поляки у вересні 1939-го – під самим носом радянської танкової колони. Совіти переправу полагодили, але у 1941 знову підірвали, коли тікали. Через три роки тікали німці – підірвали теж. Після війни його підлатали, але льодохід 1970 року суттєво пошкодив опори. Невдовзі збудували новий міст у сусідньому селі, а старий… підірвали – в 1979-му, під час зйомок кіна про бандерівців «Багряні береги». Фільм є в інтернеті, на 63-й хвилині добре видно, як конструкція злітає у повітря.

Відпливши від руїн, задаєшся питанням – а куди вів той міст, адже прямо крута скеля. Насправді дорога різко завертала праворуч і провадила до сусіднього села Устечко. Тут досить цікава архітектура – закинутий старовинний костел, майже всі будинки двоповерхові, при чому внизу розташовані господарські споруди. Напевно це тому, що береги часто заливає вода, а при останній повені 2008 року тут навіть пропіарився тодішній президент Ющенко у підкочених штанях.

Нарешті перед нами постає бетонний красень-міст, побудований у 1977-му. Він найвищий на Прикарпатті, висота дорівнює 27 метрів, довжина – 403. В Україні аналогів йому немає, а у всьому СРСР звели лише кілька подібних об’єктів.

Біля мосту наша подорож завершується – далі починаються глухі села, а тут траса, як ніяк. Повертаємось до Франківська і… плануємо черговий етап сплаву.