Погляд

Юрій Винничук: Маніфест безоглядного індивідуалізму

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
На шляху до слави кожного письменника чигає безліч перепон, залежно від епохи, в якій він опинився. І тільки від сили волі, впертості й віри в себе залежить його майбутнє.

Скількох я вже зустрічав початківців, які з палаючим зором і гарячим серцем слухали мої напучування, старанно записували прізвища авторів, яких варто читати, а не те лайно, яке вони досі читали, скільком вбивав у голови просту й дохідливу тезу: мистецтво зради не дарує. Література в тому числі. Тому гаслом кожного письменника мусить бути (звісно, після України): література понад усе, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.

А як же сім’я? – питали мене стурбовані юні поетеси.

Не буде у вас сім’ї, – відповідав я.

Бо творчість – річ інтимна і не потребує участі в ній ще когось.

Але не лише для жінок, а й для чоловіків нелегко знайти рідну душу, здатну пристосуватися до непростого співжиття з письменником.

Пізніше я цих натхненних юних талантів не зустрічав. Вони не стали письменницями. Вийшли заміж і розчинилися в масі читачок.

Але на моєму шляху були й інші перепони. Була совєтська система, якій ти мусив скоритися і писати, як вона цього вимагала. Ні, не конче було писати агітки в стилі 30-х років – про шкідників на заводах, куркулів, бідолашних сількорів, яких убивали ці ж таки куркулі. Можна було писати ні про що. Але бажано, щоб то було про село. Тема міста, якщо то не була робітнича тема, дозволялася дуже вузькому прошаркові письменників. Тому мої оповідання ніхто не хотів друкувати. Більше того: старші письменники щиро мене переконували, що література – це не моє. «Пишіть статті, перекладайте – це вам краще вдається».

Що мені залишалося? Тільки віра в себе і надія, що все це колись зміниться. Тому мої перші оповідання були опубліковані, коли мені виповнилося 37, а перша книжка вийшла у 39. Це вік, коли більшість письменників уже мали з десяток книжок.

Та все це зовнішні перепони на шляху письменника. Але є ще й внутрішні. Сказати б, родинні.

Дружина засновника екзистенціалізму Сьорена К’єркегора (1813–1855) ревнувала свого чоловіка до його творчості. З того дня, як він повідомив, що хоче стати письменником, почалося пекло. Дружина вважала, що ця забаганка знищить їхнє подружжя, бо для неї творчість була маніфестом безоглядного індивідуалізму, несла смертельну загрозу для всіх суспільних груп, а передусім для найменшої і найважливішою з них: родини.

Описуючи свої дискусії з дружиною, К’єркегор порівнює її протест із переслідуванням свободи преси. Дружина вважала, що подорожі чоловіка в королівство духа прирікають її на самоту. Що не може бути омріяним даром для молодої дружини.

Юрій Андрухович: Смерть на прямій дорозі

Можливо, якби ще перед шлюбом К’єркегор ошелешив свою дружину наміром стати письменником, ситуація знайшла б інший вихід з тієї сліпої вулиці, в яку потрапила. Можливо, наречена відмовила б йому з самого початку. Але К’єркегор про свій намір повідомив дружину щойно за кілька місяців по шлюбі. І то не відверто. Спочатку, захопившись ідеєю літературної праці, він почав наводити порядок у своїх рукописах, бо вже віддавна щось пописував. Прибрав на письмовому столі, виклав потрібні для праці книжки і навіть встромив перо в каламар.

Дружина з цікавістю стежила за всіма цими маніпуляціями, час від часу лише кидаючи незначні репліки. Врешті почала несміливо дорікати, що він надто довго сидить у своєму кабінеті. К’єркегор вдавав, що не розуміє цих натяків. Врешті одного дня вона змусила чоловіка до офіційного визнання: так, я хочу писати, хочу стати письменником.

І тут почалося. Вона йому оголосила справжню війну: «Ця жінка поводиться так, мовби запрагнула сконфіскувати все, що я досі написав, і використати мої рукописи в кращий спосіб – як підставку для гафту, як матеріал на піпільоток і т. д… Хоча навіть той, кого заборонила цензура, має надію, що коли-небудь його книжка буде врешті “звільнена”. Однак моя праця була задушена в самому зародку.

Я не міг, як чинять оцензуровані автори, апелювати до королівської канцелярії, до шанованої громади і всечесних отців. Я готовий був дискутувати навіть з дияволом, але не з дружиною. Їй відомий був лише один силогізм, а можливо, жоден. Бо те, що вчені називають софістикою, вона, не будучи вченою, називає “дроченням”. На всі мої аргументи вона відповідала: “Ти зі мною дрочишся”».

В розпачі К’єркегор пропонує дружині, що прочитає їй те, що написав. На його подив, вона легко погоджується. Він вже певен, що виграв.

Бере в руки рукопис і читає, намагаючись якомога виразніше артикулювати кожне слово, захоплюється читанням – тим більше, що дружина уважно слухає. Входить в екстаз читання і поринає в текст настільки глибоко, що коли папір в його руках спалахує, не розуміє, що сталося. Він не зауважив, коли дружина піднесла під рукопис свічку. Кілька палаючих сторінок опадають на землю на неприховану радість дружини. Вона навіть плеще в долоні і як дитина сміється. Потім кидається йому на шию й обнімає з такою пристрастю, мовби вони не знати скільки часу не бачилися. А К’єркегор не може видушити з себе жодного слова.

Тарас Прохасько: Сервус!

Дружина просить її пробачити. Адже вона таким способом просто боролася за їхнє кохання. Просить так зворушливо, що чоловік майже вірить, що вона весь час почувалася так, мовби втратила чоловіка. Адже коли він писав, то дуже змінився, а вона не могла цього довше витерпіти.

«Твої думки належать мені, – казала вона. – Мусять мені належати! Твій погляд – це мій хліб насущний. Твоя похвала, твій усміх, твій жарт – це моє життя, мій захват! Залиш мені все це! Не відбирай те, що мені належить. Зроби це! Для моєї радості!»

Її аргументи вражаючі. Чоловік-письменник зовсім не кращий за чоловіка, який щовечора ходить до клубу. Навіть гірший! Бо той, хто ходить щовечора до клубу, мусить визнати, що це збочення. Натомість бути письменником – це рафінована форма невірності. Адже той, що ходить до клубу, відсутній лише стільки часу, скільки його нема вдома. А тим часом письменник… о, письменник з ранку до вечора криється за заслоною мислі.

«Особливо за обідом, – дорікає вона. – Сидиш і дивишся перед себе, мовби був духом або королем Вавілону, який вчитується в невидимий лист.

Бути письменником і водночас чоловіком – це виразна невірність, це найгірший вид невірності, заперечення того, що каже священник. І зауваж: я нічого від тебе не жадаю. Навпаки. Єдине моє прагнення – бути ніким при тобі».

Коли він пробує заграти на її амбіціях, обіцяючи, що його ім’я буде вкрите славою, а вона буде навіки його Музою, вона не хоче навіть про це чути: «Та слава стане твоїм найбільшим нещастям і цілковитим падінням».

Врешті прозвучав ультиматум: або – або.

«Або – або» – так, між іншим, називається один із трактатів данського філософа.

Дружина ніжно притулилася до К’єркегора і, зазираючи йому в очі, сказала: «Повір мені, ти не надаєшся на письменника. Колись пожалієш, що не послухав мене і зрадив мене, ставши письменником, але буде вже пізно».

Фактично майже те саме пережив колись і я, коли мені казали, що я ніколи не стану письменником, коли шматували мої рукописи й книжки, коли на забуті в кухні рукописи ставили пательню… «Ти знову весь у своїх мареннях! Ти не слухаєш мене! Ти дивишся на мене і не бачиш, бо дивишся, як крізь шибу! Тебе ніхто ніколи з твоєю писаниною в Спілку не прийме!»

То був не К’єркегор. То був я.

Врешті дружина відлучила К’єркегора від ліжка. І що ж? Мусив бідолаха заприсягтися, що не буде письменником, не буде писати ані романів, ані оповідань. Але вдалося йому відвоювати один-єдиний попуст: дозволено йому було писати передмови.

Володимир Єшкілєв: Про касти в епоху вірусів

«Щоб цього добитися, я скористався за аналогією фактом, що чоловіки, які обіцяють дружинам ніколи більше не нюхати табаки, дістають дозвіл на посідання стількох табакерок, скільки запрагнуть».

Дружина погодилася, мабуть, не уявляючи собі, як можна написати передмову до ненаписаної книжки. І так воно й сталося. К’єркегор писав свої передмови, які насправді були трактатами та есеями, оздоблюючи їх передмовами до передмов до передмов до передмов…

Ніхто не може вгадати, який би вийшов з К’єркегора романіст, хоча одну повість «Щоденник звабника» він таки написав. Що ж, будемо вважати, що дружина врятувала для нас великого філософа.

Однак самому К’єркегору не вдалося врятувати свого сучасника Андерсена. Геніальний казкар щиро вірив у свій талант романіста і драматурга. Але залишився в пам’яті поколінь лише як казкар.

К’єркегор у 1838 році розгромив його повість «Лишень скрипаль», написавши есей під доволі брутальною назвою «З паперів ще живого». Редактор часопису «Персей» відмовився його публікувати через надто тяжкий, замудрий стиль. Ну, не біда. К’єркегор опублікував його у вигляді брошури своїм коштом.

На ту пору Андерсен був уже відомим письменником, а К’єркегор – дебютантом. Казкар прочитав есей і був настільки схвильований, що мусив пити заспокійливі пігулки. Сучасники кепкували, що з огляду на важкий гегелівського стиль, лише дві особи в Копенгагені здатні прочитати той есей: автор і його герой.

Через рік Андерсен помстився, ввівши в свою п’єсу «Комедія на свіжому повітрі» персонажа, який послуговувався важким філософським жаргоном. К’єркегор хотів на це відповісти, але передумав.

Критика К’єркегора зіпсувала Андерсенові настрій, але не відбила бажання писати романи і драми, які всі, окрім автобіографії, канули в Лету. Можливо, якби в Андерсена була наполеглива дружина, він би виторгував у неї дозвіл на написання винятково казок. Але він не мав дружини.

А К’єркегор… Здається, я забув сказати, що він теж ніколи не мав дружини.

Мав дівчину, з якою навіть заручився. Але згодом розірвав заручини, пояснивши, що не здатен поєднувати сімейне життя з творчістю.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.