Погляд

Юрій Андрухович: Пам’яті чудодійника

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Утекти з Праги до Відня, за всієї географічної близькості, у середині 1950-тих не було просто, та й заледве чи взагалі можливо. Але це вдалося певному 22-річному болгаринові, студентові художньої академії – завдяки підкупу вагонного провідника він, у подвійному сенсі, зайцем перетнув залізну завісу.

Якби не ця ризикована втеча, то в пізнішому світі не виникло б такого явища, як Christo. Втім, якби вже 1958 року той самий студент не перебрався в Париж, то його б так само не виникло: Christo – це дві особи в одній, пише Юрій Андрухович  у своєму блозі на порталі Збруч.

Перша з половин цієї особи, Христо Явашев, помер минулої неділі в Нью-Йорку, не дотягнувши якихось два тижні до своїх 85-тих уродин. До чого ще він не дотягнув, я скажу невдовзі.

Друга, його дружина Жанн-Клод, померла десятиліттям раніше в тому ж нью-йоркському домі. Удвох вони – це тривало пів віку – виступали як єдине й неподільне Christo, часом у розширеній ґендерною рівністю версії Christo & Jeanne-Claude.

Якби в їхнього життя, ніби в роману, був автор, то це виглядало би з претензією на оригінальність: вони не померли в один і той же день. Зате вони в один і той же день народились – обоє 13 червня 1935 року. Щоправда, в досить віддалених світових околицях – він у столиці болгарської дотепності Ґаброво, де його батько посідав хімічну фабричку, вона в Марокко, в родині офіцера колоніальної французької армії. Шанси на зустріч у цьому житті прямували до нуля, але автор вирішив інакше і влаштував масове повоєнне переміщення окремих осіб. Ті двоє перетнулися в Парижі.

Так виник цей Christo – і ціложиттєвий симбіотичний надпроєкт, і міф, і леґенда, і бренд, і торгова марка.

Його початок у 1961-му, коли німецький колекціонер із шекспірівським прізвищем Розенкранц уперше купив їхні, Christo, закутані об’єкти (загортки? сповивки? – яке б іще нове слово тут вигадати?) Кінця натомість іще немає, але він може настати восени 2021-го, коли буде втілено останній задум Christo – закутано (сповито) Тріумфальну арку в Парижі. От до цього моменту він, на жаль, і не дотягнув, про що я згадував вище.

Мої шанси теж наближалися б до нуля, якби не впала Берлінська стіна і з початком 1990-тих Західний Берлін не відкрився б. І саме там восени 94-го я потрапив на Christo вживу – хоч нічого й ніколи раніше про нього, як і про них обох, не чув.

Юрій Андрухович: Bad-Ems.ru

На Christo до знаного виставкового центру в Будинку Ґропіуса мене затягнув новий берлінський друзяка Олаф М. «Christo – це той самий, що хоче загорнути Райхстаґ!» – активно пояснював Олаф, на що я обачно промовчав, списуючи абсурдність сенсу (загорнути Райхстаґ?!) на своє тоді ще не досить упевнене володіння німецькою. На місці  зрозумію краще, вирішив я.

У Ґропіусі ми ледве пробилися до переповненої зали, що ходором ходила від збудження, а в її центрі уваги на повну розгорталася чи то лекція, чи презентація – переважно у формі словесного та жестикуляційного пінґ-понґу між сухорлявим і все ще трохи патлатим дідусем-окулярником та вогненно-рудою, також субтильно-кістлявою французькою бабцею. Вибухи оплесків та сміху в тракті того дивного викладу неминуче перейшли у зливу коментарів і запитань по його завершенні. Я тим часом упевнився, що моя німецька попередньо не підвела: ішлося таки про загортання. Christo, як виявилося, став (стали?) зіркою головно завдяки тому, що по всьому світу закутував (чи сповивав?) у синтетичні тканинні матеріали велетенські за розмірами природні та архітектурні об’єкти. Змішавши докупи акціонізм, інсталяцію, ленд-арт, екологію, урбаністику та гігантоманію, Christo означив усе це не надто, як на мене, промовистим терміном «новий реалізм». Значно промовистішими за термін здалися численні слайди, що проєктувалися на (це важливо) величезний екран і показували найвіховіші проєкти Christo. Христо і Жанн-Клод навперебій їх коментували. В такий спосіб я дізнавався, чим вони, власне кажучи, прозаймалися попередні три з гаком десятиріччя.

Скажімо, 1969-го вони закутали в синтетичну тканину чималий відтинок океанського узбережжя Австралії, на що їм знадобилися 130 помічників, 17 тисяч годин праці, 93 тисячі квадратних метрів згаданої тканини та 56 кілометрів канату. 1972-го – перекрили якраво-помаранчевою завісою долину у Скелястих горах (штат Колорадо), використавши 18600 квадратних метрів нейлону. 1983-го – обшили поліпропіленовою облямівкою кожен зокрема і всі разом 11 островів у затоці Біскайн поблизу Флориди; проєкт називався Оточені Острови, а задіяно в ньому було 500 помічників. 1991-го – по два боки Тихого океану, в Японії та Каліфорнії, поставили й одночасно розкрили 1340 синіх (Японія) та 1760 жовтих (Каліфорнія) гігантських, заввишки по шість метрів, однакових парасоль, цього разу за підтримки 1880-ти помічників.

Заради чого це все робилося? Заради нічого. Тобто заради краси й тимчасовості.

Далі мав бути Райхстаґ. Історичний символ німецько-пруської державності й надутості. Загорнути його на кілька тижнів у поліпропілен? Це що, насмішка? Провокація? Знущання? В німецькому суспільстві розгорілися неабиякі дискусії, що де-не-де переходили в голосні сварки. Подія у Ґропіусі, на яку мене затягнув Олаф, була поворотним моментом. Christo переконав розбурхану громадськість, і політики змушені були це врахувати. Невдовзі бундестаґ попустився, проголосував за і дозволив. Гепі-енд із реальним запаковуванням реального Райхстаґу відбувся влітку наступного, 1995 року. Непоганий темп, коли взяти до уваги, що вперше ідея з Райхстаґом прийшла до Christo ще 1961-го, десь відразу після спорудження Берлінської стіни. Виявляється, слід було дочекатись її падіння.

Юрій Андрухович: Смерть на прямій дорозі

Зрештою, на кожен проєкт ішли роки: розрахунки, обміри, дослідження матеріалів, обставин, випробування, перемовини, часом дуже тяжкі й багатосерійні – з владою та громадськістю. Робота з медіа, рекрутація сотень помічників, логістичне узгодження. Ну й так далі – все таке складне й дивовижне.

Але є дві найдивовижніші речі. І вони, на мій погляд, абсолютно шляхетні.

Перша – за всієї гігантоманської матеріальної витратності, а отже, й нечуваної (в мільйони й десятки мільйонів доларів) дорожнечі кожного такого проєкту, Christo принципово відмовлявся від спонсорів, фундацій і жертводавців, не взявши жодного цента ні від корпорацій, ні від урядів. Усе трималося винятково на самофінансуванні: Christo пускав у хід лише особисті кошти, здобуті від масового продажу артефактів, що поставали під час розробки проєктів – рисунків, шкіців, креслень, розрахунків, етюдів, зразків, моделей, сувенірів. Це була феноменальна машина із заробляння й моментального витрачання мільйонних коштів. Перетікання мистецтва у гроші, а тих знову в мистецтво. Це була пара вічних мультимільйонерів із вічно порожніми кишенями і вічними – правди ніде сховати – боргами. Постійне балансування на межі цілковитої фінансової катастрофи.

Друга – Christo не тільки викликав свої об’єкти з небуття, але й повертав їх йому ж. Не тільки змінював природу і міське середовище, але й, демонтуючи щойно перелицьоване, повертав їх до попереднього стану. Не тільки створював нове, але і знищував найменший слід по ньому. Жоден його мегатвір не зберігся, волею автора проіснувавши заледве від кількох тижнів до кількох десятків годин. Жоден його мегатвір і не мав зберегтися – хіба що у фото- й кінодокументах. Зокрема на отих слайдах, які я побачив у Ґропіусі

Юрій Андрухович: У прогалинах. Ніби післямова

«Як артист, – казав Христо, – я мушу мати відвагу… Мені здається, треба мати значно більшу відвагу для створення речей, які зникнуть, аніж для тих, які залишаться.»

Наші праці, стверджували вони удвох, не містять у собі сенсу, глибшого за безпосередній естетичний ефект, а їхньою метою є просто краса, радість і бачення звичного у новий спосіб.

Із останнім я радо погодився б, коли б не Gates – проєкт у нью-йоркському Сентрал Парку. Це було 7,5 тисяч сталевих брам, розставлених уздовж пішохідних прогулянкових шляхів сумарною довжиною 37 кілометрів. На кожній із них палахкотів шмат жовто-гарячої тканини, яка чутливо реаґувала на кожне коливання вітру й освітлення, сповнюючи Сентрал Парк неймовірними видивами й відливами.

Ні, він і раніше любив кольорову яскравість матеріалів і помаранчевим користувався не вперше. Але тоді, в лютому 2005-го, перед очима світу ще стояла українська Помаранчева революція, й можемо навіть не сумніватися – то було її вшанування.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.