Погляд

Тарас Прохасько: Як карта ляже

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
То, що з Канта, – принаймні перше, – було моїм першим спомином. Друге теж було присутнє, але не в мені, бо я був ще цілком вільним від етики, а у старенькому панові професорові (гімназіальному, колишньому) Антонові. Він ніс мене кількадесят метрів під морозяними зорями додому на руках, бо не міг собі дозволити, щоби це робила моя бабця.

А вона брала півторарічну дитину із собою, коли ішла грати в карти, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.

Якийсь час я сидів на шкірі невизначеного звіра, роздивлявся висушеного омара, штурхав ногами чавунну гирю і слухав специфічний лексикон: ас, каро, вино, талія, дама, атути, пас, а потім засинав. Бабця з панством Т. грали у тисячку, і це було найінтелігентніше заняття для обмеженого товариства інтелігентів і колишніх зеків, які після одного і другого опинилися у карпатському селі серед простих людей. Їм просто бракувало спілкування. Так я зрозумів у дитинстві. Вони знали все про то, що чинять. Знали, який то гріх – грати у карти, проциндрюючи дорогоцінний час, який є єдиною річчю, що належить насправді нам, бо решта – то Боже. Отож, розпоряджалися своїм так, як вважали необхідним. Хотіли бути разом, хотіли говорити, дивитися одне на одного, слідкувати за банальним сюжетом спільної трати часу.

Іноді я залишався вдома. Ми з дзядзем чекали, коли прийде бабця зі свого сеансу. Палили у печі, щоби її застало тепло на ніч, і також роздивлялися карти. Та колода була особливою. З двійок, трійок і аж до вісімок, які не потрібні для тисячі, дзядзьо розмалював кількома кольорами атраменту хлопцями, дамами і королями. Він побував у ще гіршому режимі.

Прохасько, ДахаБраха, опера “Йов”. Стали відомі лауреати Шевченківської премії-2020

Дорослі, згадуючи своє дитинство – передовсім гарне дитинство, – переважно забувають, як часто дітям буває страшенно нудно. Тому я намагаюся ніколи не витіснити спомини про довгі дні спеки або дощів, коли ми не знали, як стратити час, котрий залишався до такого далекого дорослішання, і годинами бавилися у карти. Монотонні примітивні гри, які примушували повірити у домінанту ймовірності над власними спроможностями. Хіба що у періоди приїздів бабциної товаришки на коротко переймалися бриджем, розуміючи, що все на світі може бути складнішим від того, до чого звик.

І саме тоді я побачив, що таке п’єси. Яким високим способом задоволення фундаментальних потреб можуть  бути репліки, діалоги, монологи і безслівні жести та міни, коли вони тривають стільки, скільки вимагає наперед встановлена кількість партій. Наскільки швидко проявляється характеристика прийнятої кожним ролі у тривалій грі, наскільки роль вимагає дотримання типології. І як ці ролі можуть видозмінюватися. Але передовсім розвивається п’єса.

Натомість тато, людина дії, якому товариства ніколи не бракувало, у певний час заборонив карти, запропонувавши щось, що здавалося у його планах стосовно розвитку дітей кориснішим. При цьому не перечив щодо більярду і пінг-понгу. І я зауважив, як з цією втратою того, що належить тільки мені, – мого часу, – почало ставати менше.

Тарас Прохасько: Пальці мають бути напружені, але не затиснені

Але головне враження від картярства зуміло переповзти у досвід, який став найкориснішим. Щоби мати більше часу, треба вміти його марнувати. На п’єси, які творяться і відігруються на порожньому місці. На перебування разом без жодного розрахунку на ефективний розвиток. На то, щоби могти слухати, що хтось каже, і могти сказати то, що хтось почує. При цьому відволікаючи частину мозку на контроль за ілюзорно прорахованими маніпуляціями випадковості. Щоби той контроль не втручався у справжню гру розуму виміряними словами.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.