Письменник, публіцист, історик, політтехнолог, аналітик, викладач і це, напевно, ще не все. У суботу, 23 травня, він святкував свої 50 років. Володимира Єшкілєва особливо представляти не треба — принаймні в Івано-Франківську, Києві, Харкові його знають добре. На публіці він веселий, гострий на язик, завжди готовий до дискусії, оборони, нападу, часто епатажний, іноді аж занадто. А зблизька який? «Репортер» вихопив розслабленого ювіляра прямо під час свята і влаштував йому «майже сповідь».
Мене можна питати про все. Не маю, що приховувати, бо злочинів не зробив. Хабарів не брав, на фашистів, комуністів не працював.
Люблю смачно поїсти, люблю гарних жінок, добрі алкогольні напої, довго поспати вранці. Дуже люблю збирати колекції. Люблю, коли мене хвалять.
У три роки я отримав дитячу травму. Прийшли вночі офіцер з солдатами і забрали батька в Чехословаччину. Нині я знаю, що то був серпень 1968-го. Вони десь з півтори години сиділи та чекали, поки він збирався. Запам’ятався запах від їхніх чобіт і те, що всі плакали. Від цих чужих людей ішов якийсь інфернальний жах. Тому я не дуже люблю людей у військовій формі.
По-перше, я письменник. Знав, що буду письменником, з шести років, коли написав свій перший фантастичний роман. У мене не було проблеми, ким бути.
Страшенно люблю прокидатись і бачити за вікном сонце. А ще люблю вітер — мені завжди здається, що він принесе щось добре, щось поміняє і жити стане ще цікавіше.
Вчився я в 12 школі. Вона була школою військового містечка, таких, як я, цивільних шпаків, на клас було 3-4. Діти військових — то окремий клан. Вони були багатші, батьки заможні, поприїжджали з Польщі, Німеччини, Угорщини. Ми на їхньому тлі виглядали сірувато. А я ще й добре вчився, тому був трошки окремо.
Ніколи не займався доносами і завжди дивувався, коли стучали на мене. Не бачу жодної вигоди, яка б перекривала той сором, бридоту, які несе стукачество.
Я б не малював карикатур на Магомета, хоч і не засуджую людей, які це роблять. У кожного в житті своя доля, своя карма і, можливо, вони саме для того й народилися, щоб образити почуття віруючих і постраждати за це. Але для мене таке недоторканно, як би людина не вірила, в який спосіб. Я сам віруючий.
Люблю гуляти навколо нашого міського озера і біля річки. Люблю спілкуватися з розумними людьми, дуже люблю мандрувати. Страшенно люблю Індію — це країна, яка перевищує все, це кінець географії.
У моєму дитинстві наш міський парк імені Шевченка був таким царством чудес. Там працювали каруселі, кафе, мені купували солодку воду «Буратіно», і взагалі, там була якась сонячна радість, казка, святковий спокій. А ще там було багато сильно п’яних чоловіків. Вони хиталися парком — у напрасованих білих сорочках і страшних штанях — і навіть це вписувалось у свято. Ніби клоуни, страшенно добрі, нікого не чіпали… З того часу п’яна людина не викликає в мене огиди.
Зір у мене зіпсувався за півроку, до того був 100%, окуляри я надів на другому курсі інституту. Потім сказали, що так само було і в батька, і в діда. Пізніше зір став відновлюватися. В принципі, я вже можу ходити без окулярів, але моє обличчя без них мені не подобається. Тому спеціально ношу легку «півторачку».
Політтехнології — це робота. І там є такий момент: можна продавати свій продукт, а можна продаватися самому, з потрохами, тоді платять значно більше. Але я не продаюся, ні за які гроші. Я продаю продукт, суть якого — якість, а не особиста заангажованість.
Ніколи не ношу вживаного взуття. Можу в секонді купити собі футболку, але не розумію, як можна після когось носити, наприклад, кросівки.
З дитинства точно знав, що не займатимуся тим, що мені не цікаво. І сьогодні від багатьох речей відмовляюся не тому, що воно противно чи не співпадає з якимись моїми принципами, а тому що просто нецікаво. Цікаво — головний критерій.
Письменник має багато знати і багато пережити. Я читав романи так званих кабінетних літераторів, які писали про те, чого не пережили. Читати це смішно і неприємно, одразу відчуваєш непрофесіоналізм.
Для мене принципова точність у фактажі. Коли лапають на якійсь неточності, що буває дуже рідко, для мене це найгірше. Якщо кажуть, текст сухуватий або навпаки надто жирний (багато прикметників), то це фігня. А от якщо я, наприклад, описував якусь битву і мені доведуть, що той тип зброї тоді не використовувався, або я неправильно описав одяг, або ще щось подібне — це прокол.
Франківськ мого дитинства був зеленішим, багато дерев, величезні зелені двори — прямо в середмісті. Зараз уже рідко де зберігся нормальний двір, усе забудовано. А було місто дуже комфортне, у доброму сенсі провінційне. І те, що воно закрите, військове, додавало замкнутості, маленького провінційного раю.
Сьогодні мені найбільш некомфортна агресивність людей. Щезла потужна система виховання, яка працювала ще років 20 тому. Її намагаються компенсувати мораллю релігійною, за рахунок недільних шкіл, уроків християнської етики, але поки що особливих результатів не видно. А ще люди не бояться покарання, бо наші правоохоронці себе дискредитували.
Вражає кількість матюків. Ідеш за зграйкою дітей по вулиці, 6-7 клас, і мат на маті, іноді навіть дівчата. Звісно, я теж матюкався, але це було не на вулиці, не вголос і не при дівчатах. Бо дівчина могла підійти і просто дати по морді за матюк.
Свої 50 років я уявляв саме так, як воно є: вільна весела людина, яка займається вільною професією і не йде на дешеві компроміси.
Жінці можна пробачити практично все. Окрім зради, але не «з кимось переспала», а коли ти довірив їй якісь важливі речі, а вона використала їх проти тебе. Ще не пробачаю фундаментальну непорядність, наприклад, цинічне маніпулювання людьми, будь-якими. Але те маніпулювання має бути саме цинічним і свідомим.
Чоловікам не пробачаю те саме, але особливо — заздрості, бо це дешево.
У мене немає близької політичної сили. До політики я ставлюся, як до гри дорослих дядьків — щось на кшталт тенісу чи волейболу, але без правил, бо там призи дуже жирні, тому й гра цікава. Політтехнології — це рекламні обгортки, і я виробник тих обгорток.
Наразі немає міста, крім Франківська, в якому я б хотів жити. Мені подобається тут.
У 75 років я бачу себе, на жаль, обтяженим хворобами клієнтом лікарів. І, напевно, самотнім. Передбачаю, що багато людей, яких я люблю, або будуть уже старі, або відійдуть у кращий світ. Друзі вибираються десятиліттями, і коли ти втрачаєш друга, як я, наприклад, втратив Володимира Чернявського, цього нічим не заміниш.
Мені подобається збирати міфи про себе. Наприклад, у дев’яностих був такий міф, що Єшкілєв ніколи не п’яніє, спеціально підпоює дівчат або інших письменників. Перших — зрозуміло для чого, а у других я в уяві пліткарів, напевно, крав сюжети.
Ще є міф, що я єврей. Навіть багато євреїв вважають, що я єврей. Я їх страшно поважаю, класна нація. Але в мене в роду є греки, росіяни, українці, а от євреїв — нема. Мені цей міф подобається, я ніколи не заперечую.
Взагалі я щасливий — у мене є все, що треба.
Comments are closed.