Військова прокуратура Південного регіону України 7 листопада повідомила про підозру командиру роти 5-го батальйону територіальної оборони «Прикарпаття» Володимиру Процькому. Його звинуватили у непокорі та спротиві начальству. Цього ж дня суд задовольнив клопотання прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у слідчому ізоляторі строком на два місяці, із заставою у 24360 грн.
Раніше військовий прокурор Анатолій Матіос говорив у пресі, що Процький «виявився людиною, яка закінчила військове училище в Росії, брала участь у Чеченській і Абхазькій війнах на боці Росії. З 1995-го жив в Україні, одружився, має дітей, а коли почався конфлікт, пішов добровольцем у цей батальйон». Висновки Матіос пропонував робити самим.
Деякі ЗМІ взагалі називали Процького агентом ФСБ. Він тоді мовчав, від коментарів відмовлявся. Тепер його просто затравили. Командир роти каже, що всі звинувачення ґрунтуються виключно на особистій неприязні ображеного прокурора Матіоса. Мало того — той мститься усіма можливими засобами. Наприклад, наразі Процькому навіть відмовляють у лікуванні після контузії, яку він отримав на Донбасі.
Саме тому командир роти батальйону «Прикарпаття» прийшов у редакцію «Репортера». Він дещо затинається після контузії, але говорить спокійно, виважено. Хвилюватися починає лише при згадці про високе керівництво і прокурора…
Батько 41-річного Володимира Процького був військовим, тож свого часу їхня сім’я їздила по всьому СРСР, нарешті, зупинилася в Мукачевому. У 1990 році Володимир поступив у Ташкентське вище танкове командне училище. Після чотирьох років навчання поїхав служити на Кавказ. Каже, в Україні тоді у військових не було жодних перспектив.
Через півтора роки зрозумів, що таки хоче в Україну. В Міноборони України сказали звільнятися, що візьмуть в армію. Звільнився. Запропонували служити в УМВС — пішов. Працював інспектором з ДТП в управлінні дорожньо-патрульної служби. Після семи років служби пішов з міліції за власним бажанням, каже, то було не його. Таксував, потім був підприємцем. Так і жив до весни 2014-го.
«У військкоматі мене вмовляли йти на контракт, — розповідає Процький. — Добровольцем іти відмовився. Мене все влаштовувало — сім’я, робота, служити далі я не планував. Пройшло багато років, я став від того далеким».
Потім прийшли одна за одною п’ять повісток. Каже, приходив у військкомат, пройшов комісію, пропонували піти добровольцем, відмовлявся — відпускали додому. Нарешті, просто мобілізували. Призначили командиром роти у військовій частині в Делятині.
«Спершу нас пообіцяли відпустити додому через 45 днів, мовляв, пройдемо військові збори та й підемо собі на роботу. А якщо треба — викличуть», — переповідає Процький слова представника військкомату. — Далі були інші обіцянки — служити поки не закінчиться мобілізація, але на території області, охороняти стратегічні об’єкти. Пізніше повідомили, що їдемо на Схід, але будемо стояти у третьому ешелоні. Більшість наших хлопців не були готові воювати, багато взагалі не служили, а якщо служили то у внутрішніх військах. Їх треба було вчити з нуля. Та й якщо це вже АТО, то треба або вчити анти терору, або використовувати вже навчені саме цьому підрозділи».
Дрібна неправда керівництва одразу спричинила невдоволення в батальйоні, каже Володимир Процький. Основною проблемою, ще в Делятині, стало грошове забезпечення. У військкоматі їх запевнили, що найменше солдат буде отримувати 2400 грн., «бо ж сім’ї треба за щось годувати?». А потім сказали, що за перший місяць заплатять лише 600 гривень, а оскільки служили з середини місяця, то отримали по 300…
«Найбільше дратувала дрібна неправда, але якби нам чесно сказали все одразу, то батальйон, напевно, не набрали й донині, — говорить комроти. — Добровольців було десь 20%. Попри це, ми таки виїхали з частини і одразу потрапили не в якийсь там третій ешелон, а прямо на лінію фронту — в Амвросіївку».
На початку липня батальйон везли на шкільних автобусах. Процький каже, інші військові дивувалися, як вони взагалі доїхали живими, бо ж колона жовтих автобусів — чудова мішень.
«Хлопців розкидали по блокпостах і, як кажуть, відразу в бій, — згадує Володимир. — Нас взяли у кільце, три дні кругової оборони. За три кілометри від нас була 72 бригада, там стояла техніка, БМП, але допомоги ми так і не дочекалися».
Після активних обстрілів, приїхав командир батальйону Віталій Комар і командир штабу Юрій Баран. Вони, за словами Процького, весь цей час перебували у штабі, у розташуванні 72 бригади. Дали команду виходити з місця дислокації. Хлопці почали збиратися, знову почалися обстріли, довелося робити все швидко, виник сумбур.
Баран із Процьким почали збирати людей, які заховалися хто в траву, а хто в кущі, подалі від жовтих автобусів. Зібрали, погрузилися. Комбат Комар, каже комроти, в цей час вже зник із поля зору.
«Коли ми прибули до місця, де базувалася 72 бригада, то Комар там уже курив і виглядав з-за машини, хто доїхав, — говорить Володимир Процький. — Тоді й виявилось, що Барана з нами нема. А я був впевнений, що він заскочив в один з автобусів. Зібрали хлопців, група на УРАЛі повернулася назад, але знайшли його вже убитим. Один постріл, певно, снайпер, прямо в голову, ніхто тоді й не бачив як він упав».
Почало темніти, комбат знову зник, каже Процький, зв’язку ніякого, окрім мобільного, та Комар і не відповідав. Серед поля ночувати було надто небезпечно, тож вирішили йти до найближчого блокпоста в селі Мокроєланчик, Амвросіївського району, аби переночувати.
За кілька днів командування вирішило, залишити їх на цьому блокпосту. В штабі ніхто нічого не розповідав. Хто й де стоїть, де свої, де терористи, ніхто нічого не знав. Віталій Комар сказав розбиратися самим. Процький їздив «по сусідах» сам із бійцями, знайомився. При цьому, каже, пересувалися теж на жовтому автобусі з великим написом — «Шкільний». За ним їх і впізнавали.
Знову почались обстріли, в дію пішли «Гради». Нашим військовим тоді допомагали місцеві — пригнали екскаватор, дали мішки. Хлопці набирали в них землю й так укріплялися.
За словами Володимира Процького, ближче до Дня Незалежності прикарпатці у тому районі залишилися самі. Повз них виїздили інші бригади. Заходили розвідники — попереджали, що поруч уже нікого нема. Прикордонники говорили про можливий наступ терористів. Невдовзі справді почався мінометний обстріл, один блокпост розгромили.
Процький поїхав до штабу просити вивести хлопців, але там йому дали команду переходити на інший блокпост. Коли повернувся, то вже й того другого блокпоста не стало. Повз них проїздив якийсь офіцер і сказав, що прикарпатцям треба їхати в Розівку Запорізької області, що всі їхні вже пішли туди.
«Обстріл припинився десь на півгодини, до села було метрів 300, — згадує комроти. — Вирішили йти туди, бо думали, що село не будуть обстрілювати. Помилилися».
У селі бійці зупинили зерновоз. Водій погодився довести їх до Маріуполя. Їхали полями. На трасу виїхали вже під селищем Тельманове.
«На тому зерновозі ми наздогнали наш штаб під Маріуполем, — розповідає Процький. — Я вийшов з машини, а начальник штабу питає: «Ти звідки?». Так, ніби нашу роту вже списали. Я до кінця сам не розумію, як ми змогли звідти виїхати. Коли я приїжджав до штабу то вони вже знали, що нам потрібно звідти виходити, але мене просто відправили назад — на блокпост».
Тієї ночі 5-й батальйон заночував в Маріуполі. Водієві зерновозу, що їх врятував, скинулися на бензин, хоча брати той не хотів. Номер мобільного водія Володимир зберіг, каже, колись знайде — подякує.
Назавтра приїхали в Розівку, голі й босі. Їм сказали, що дадуть техніку й вони поїдуть відвойовувати свої блокпости. Люди збунтувалися, «неправда дістала», сказали, що назад не повернуться та їдуть додому. Врешті комбат вирішив усім їхати в Делятин.
На блокпосту в Запоріжжі їх зупинила військова служба правопорядку, приїхав військовий прокурор Запорізького гарнізону. Хотіли, щоб бійці здали зброю та Процький відмовився, мовляв, здадуть лише в частині, де вони її отримали.
Колону пропустили і навіть надали супровід. Проте перед Знам’янкою (Кіровоградська область) стався серйозніший інцидент.
«Нас везли ніби по об’їзній, аж раптом колона зупиняється, починається біганина, — розповідає Володимир Процький. — Ніби везуть нас у кар’єр. Хлопці тоді виштовхали даішника, який вів колону, а в нього посвідчення майора СБУ…».
Колона розвернулася, але далеко заїхати їм не вдалось, бо дорогу перекрив спецназ.
«Мало того, попри нас пролетіли два порожні УРАЛи і через 10 хвилин повернулися теж повні спецназівцями, — каже Процький. — То це в тому кар’єрі вже люди були розставлені, нас чекали. Тут же прилетів вертоліт. Там був командуючий сухопутних військ Василь Собков, головний військовий прокурор Анатолій Матіос, генерал-майор військового правопорядку Ігор Криштун».
Процький каже, спецназівці виявилися знайомими, адже кілька днів тому вони якраз проходили через блокпости 5-го батальйону. За їхніми словами, спецназ отримав наказ «знищити незаконне збройне формування».
«Вони раніше в нас ночували, їли, тож, коли побачили, що це ми, то сказали, що стріляти не будуть», — говорить Володимир.
Після тривалої суперечки всі почали розходитись. На емоціях командир роти вступив у словесну перепалку з прокурором Анатолієм Матіосом.
«Я йому сказав все, що думаю про них, про АТО і керівництво, — переповідає Процький. — Після того, як ми вже були в дорозі, дзвонить дружина й каже, що їй телефонував прокурор Західного регіону, залякував. От навіщо дзвонити дружині?! Та вона в мене розумна, не стала слухати й вимкнула телефон».
Після того як командир роти повернувся додому, в нього почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Після обстрілів він почав затинатися, з’явилися головні болі.
«Я звернувся в госпіталь та пройшов курс лікування від астеноневротичного синдрому, однак біль не прошов, — говорить він. — Через день викликав швидку. Не можу спати, якщо не вип’ю таблетки. Лікар із поліклініки дав направлення на госпіталізацію, а от військкомат направлення не дає й нічого не пояснює. А без направлення із військкомату не приймають». Процький переконаний, що все це через наказ «згори».
«Зараз мене викликають у прокуратуру, щоб призначити судово-психіатричну експертизу. Я не проти, але дайте хоча б прийти до себе, не дожимайте! — каже Володимир Процький. — Тихенько так мені сказали, що вже давно призначили покарання, хоча розслідування ще не закінчилося. Слідчий кожен день доповідає військовому прокурору про хід справи, бо той через нашу сварку записав мене в особисті вороги. Так, я тоді сказав усе, що думаю, певно, задів його самолюбство. Тепер не маю спасу. Якби робили все згідно з законом, то справу треба закривати вже, бо на мене нічого нема. Але ж їм треба щось накопати? От і обкладають, як можуть».
Comments are closed.