Культура

Рік без людини-оркестра Романа Кумлика. Чим жив гуцульський віртуоз?

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

22 січня минає рік від смерті гуцульського віртуоза, людини-оркестра – Романа Кумлика з Верховини. Його запальні співанки, жарти, гра на перевернутій скрипці на ліву й праву руки запам’яталися всім, кому лиш доводилося бути на його виступах чи в нього вдома. До його музею й досі приїздять численні групи туристів. Пам’ять про нього, його вміння бережуть його найрідніші жінки – дружина Марія та донька Наталя.

Наталя з батьком були нерозлийвода
Наталя з батьком були нерозлийвода

Жінку спинити не можна

У Верховині до музею Кумлика вас спровадить будь-хто. Він майже у центрі, за церквою. Великий автобус на узбіччі підказує, що прийшли куди треба. Туристи якраз повиходили з хати-музею, який понад 10 роківтому організував у своєму помешканні Роман Кумлик. Там він зібрав найрізноманітніші автентичні інструменти, старі фото, елементи побуту. Завжди емоційно та колоритно проводив екскурсії. Підходив до будь-якого інструменту, розказував його історію, грав, співав, танцював. А грав Кумлик більше, ніж на 50 інструментах.

Нині екскурсії не менш колоритно проводить його наймолодша донька Наталя. А раніше вона про музику й чути не хотіла, у 12 років закинула скрипку та сказала батькові, що до рук її більше не візьме.

«Я була така дуже сучасна, – сміється Наталя. – Тато не раз казав: «Ходи, навчу грати на сопілці та дримбі, тобі в житті пригодиться». Я сміялася. Як мені, лікарю, то може згодитися? Але тата не стало, а люди все одно приїздили до нього. І я зрозуміла, що мушу це продовжувати, бо він так би хотів, бо так я зберігаю пам’ять про нього, бо коли я в музеї, то ніби відчуваю, що він там, зі мною».

За дев’ять місяців Наталя самотужки навчилася грати на 11 інструментах! Грає, співає, пританцьовує, навіть прижартовує, як Роман Кумлик.

Після батькової смерті його донька навчилася грати на 11 інструментах. Зрозуміла, що мусить продовжити його справу
Після батькової смерті його донька навчилася грати на 11 інструментах. Зрозуміла, що мусить продовжити його справу

«Цимбали мають багато струн, граєш – звучать, а поставиш на них долоню, то замовкають, – приповідає вона. – А в жінки лиш одна струна, а й ту спинити не можна. Або про дримбу тато казав, аби добре грати, треба, щоб язик прилип до горлянки. І все говорив: добре, аби він у жінок лишався там 24 години на добу. А про телинку (довга сопілка – Авт.): «Голова адміністрації одним пальцем нічого не зробить, священик не зробить, а я, Ромко Кумлик, зроб­лю». І починав грати на телинці одним пальцем».

Скрипка почалася з биття

Наталя розповідає, що свого дитинства батько майже не згадував, бо йому то було важко. Тата вбили у 1949 році, Романові тоді був рік, пізніше вивезли до Сибіру маму. Виховували його рідна тітка Катерина Кречуняк та її чоловік Петро.

Лише в 10 років Роман дізнав­ся, де його рідна мати. Переписувалися. Ті листи, каже Наталя, її батько тримав під сімома замками. А маму вперше побачив, коли йому вже було 19.

У Петра малий Роман і навчився грати на скрипці.

«Все розказував, що той грав, а він малий сидів і жалісно дивився, бо до рук її йому не давали, – розповідає Наталя. – Тож страшно дорога річ була на ті часи. Вони йшли в колгосп, а батько знімав скрипку і повторював, що почув. Було йому шість років. Побачив Петро, що хлопець береться, і почав його вчити, але спершу добре вибив, що скрипку взяв. За рік тато вже виступав у Франківську, грав до співання 10 мелодій. Ще брали його на весілля, ставили на стільчик, а він співав 40 куплетів про Довбуша».

І зараз помагає

«Я з татом була – нерозлийвода, – посміхається Наталя. – Старша сестра Леся, то більше за мамою, а я за ним. Тато як грав по весіллях, то все мусив подзвонити додому і сказати, аби я поїла, аби лягла спати, бо я ж без нього ніяк. А я дві доби відкантовувала коло вікна, чекаючи на нього».

Батько завжди був її підтримкою та порадником. Щось не вдається, хтось образить, приходить додому розказує, а він їй на те лише: «Прости їм».

«Він добра бажав навіть своїм ворогам, – каже Наталя. – Що б йому не сказали, а він усе з добром».

Навіть після смерті, говорить Наталя, батько їй помагає.

Кумлик (1)

«Він мав дві пачки візиток, бо приїздили до нього різні впливові люди, – розповідає донька. – Його всі поважали. Все міг вирішити, але тим ніколи не хизувався. Недавно у моєї подруги син захворів, треба було операцію робити, а є лиш один спеціаліст. І я знай­шла його номер у тата. Подзвонила, домовилася».

Коли Романові було тяжко на душі, то він брав скрипку, йшов до своєї кімнати і грав якусь тужливу мелодію. Тоді всі в хаті знали – щось не так. Ніколи нікому не жалівся. Ще згадує Наталя, що батько не любив пафосу, не признавав слави. І дуже любив побути на самоті. Саме так і відпочивав.

«Йому це не дуже вдавалося, бо людей приїздило чимало, а ще постійні концерти, фестивалі, – говорить донька. – Він сильно вимучувався. Пам’ятаю, після восьми груп туристів приляже, покладе ноги на підвищення й так лежить. Він віддавав людям всю свою енергію. У вівторок 21 січня ще мав групу туристів, розважав їх, а в середу 22-го його вже не стало. Я ще маю те останнє відео з ним. Це для нас було потрясінням».

Відчуваю його запах

Марія Кумлик розповідає про чоловіка дуже тепло, зворушливо. Каже, був старший від неї на 14 років, то завжди щось підказував, помагав.

«Був мені і за чоловіка, і за тата», – говорить пані Марія.

А познайомилися, коли вона приносила їсти братові, бо вчився у Кумлика на весільного музику. Згадує, що брат та інші учні тиждень у нього жили й училися, а тиждень – вдома. Взагалі учнів у Кумлика, лише тих, що знають точно, було понад 70.

Марія та Роман Кумлики. «Ти до мене заговорив, а я й побіліла». – любив співати Роман
Марія та Роман Кумлики. «Ти до мене заговорив,
а я й побіліла». – любив співати Роман

«Роман мене тоді й побачив, – пригадує дружина. – Потім ще грав на весіллі у мого двоюрідного брата. Аж зачув, мама казали, що у нас сливи зродили, і ніби прийде по них. Прийшов, то ми вже й розговорилися. «Ти до мене заговорив, а я й побіліла» – любив співати Роман. А через якийсь час прислав сватів».

Пані Марія розповідає, що був дуже добрим до життя, до сім’ї.

«Не раз я у нічні зміни, бо працювала на телефонній станції, то він з дітьми сидів, далі він по весіллях, то я сиджу, – згадує жінка. – Йду з нічної зміни, а він вже веде їх у садок. Закутає, позамотує, як уміє, і веде. Ми добре жили. Ні він, ні я не ревнували одне одного, хоч він любив зажартувати».

Марія Кумлик каже, люди досі телефонують і питають за Романом. Їй дуже боляче казати, що його вже нема.

Додає, що в музеї вони нічого не чіпають. Як чоловік поставив, так воно й стоїть.

Кумлик (4)

«Навіть одеколон, що він кожного разу парфумився, стоїть натому самому місці, що він поставив, – зітхає пані Марія. – Сердаки, сорочки – там, де він поскладав. Я деколи напарфумлюю їх сама. Заходжу до хати, а то так як би він був. Його запах».

Зараз найзаповітнішою мрією рідних є видання книжки співанок Романа Кумлика. Він зібрав їх за життя понад сотню – 40 авторських, а решта – записаних від старожилів.

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.