Культура

«Немає значення, скільки тобі залишається, головне – якість цього життя», – Ірма Вітовська

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Заслужена артистка України Ірма Вітовська-Ванца запам’яталася українським глядачам спершу як Леся з телесеріалу «Леся + Рома». Однак справжнє її творче життя – у театрі і серйозному кіно. Та, напевно, найпроникливішою і найемоційнішою з її ролей є Пані в рожевому у виставі «Оскар – мріяти і жити», прем’єра якої відбулась у вже далекому 2015 році. Цей спектакль зібрав декілька престижних премій, його режисер Ростислав Держипільський — Національну премію України ім. Тараса Шевченка, а окрім того, проєкт допоміг зібрати значну суму на благодійну допомогу паліативним хворим.

Іван Тюссо-Рябчій на порталі Читомо поговорив з Ірмою про майбутнє цього проєкту, та про книжки, що допомагають жити.

Ірмо, ти вже декілька років є обличчям кампанії позитивних суспільних змін щодо паліативних хворих. Коли ти вперше зіткнулася з темою паліативу?

Звичайно, в усіх нас є особисті родинні історії, пов’язані з паліативом. Я — не виняток. Системно ж працювати з цією темою я почала у 2011 році. Фонд «Відродження» попросив мене доєднатися до програми «Стоп біль!». Ми зняли відеоролик про доступ до знеболювального для важкохворих пацієнтів. З цього почалася наша дружба. Потім були виставки фотографа Русі Асєєвої — її роботи на мене дуже вплинули, і у 2012 році я запропонувала фонду зробити театральний проєкт.

Ідеї щодо твору вже були? Довго шукали матеріал для проєкту?

Ні, Ерік-Емманюель Шмітт з «Оскаром і Рожевою пані» виник практично одразу. Звісно, я шукала й інший матеріал — але майже нічого не знайшла. Сам по собі «Оскар» – емоційно дуже сильний твір, і в центрі сюжету — дитина. Тож я не вагалася. Заявку на проєкт «Оскар – мріяти і жити» ми подали у 2013 році, але тоді стався Майдан, почалася війна – було не до того. У березні 2015 року мені потелефонувала менеджерка паліативної програми Фонду «Відродження» Ксенія Шаповал і сказала, що проєкт нарешті підтримають. У травні ми вже зібрали творчу групу – це режисер Ростислав Держипільський, художники Андрій Єрмоленко, Нікіта Тітов і Олексій Березюк, хореограф Ольга Семешкіна та гурт «Океан Ельзи».

Добре пам’ятаю, як практично весь зал ридав на прем’єрі… Ти вважаєш цей проєкт успішним?

Ми фактично зрушили з місця камінь. На виставу приходило чимало політиків. Особливо на прем’єру. Тема паліативної і хоспісної допомоги раптом стала цікавою широкій публіці, розпочалася дискусія в суспільстві. Дітям почали закуповувати препарати. Тепер проєкт уже не буде таким постійним. У Києві — раз на рік, три-чотири вистави в інших містах. Наші діти-актори виросли, у всіх інша зайнятість. Весною будуть вистави у Львові, Миколаєві та Одесі.

Ірма Вітовська отримала на Одеському кінофестивалі нагороду за найкращу акторську роботу

Чи буде наступний сезон – не можу сказати. Але вже те, що така складна вистава стільки подорожувала – багато про що каже. Це хороший приклад соціальної роботи. Кошти – це добре, звичайно, але головне – це інформаційна робота серед населення. Бо це проблема соціальна. Медики свою справу і так робитимуть, а от соціальна проблема залишається. Ці сім’ї – не на далеких островах, вона серед нас, біля нас. Я часто кажу: не довіряєте фондам, не знаєте, куди йдуть гроші? Роззирніться, подивіться, хто живе у вас в домі, можливо, є хтось, кому ви зможете допомогти. Це громадянська система адресної допомоги.

Чи існує альтернатива «Оскару»? Адже треба рухатися далі, робити щось нове.

Є «Парасоль», збірка оповідань відомих українських письменників на тему паліативу. Ці короткі тексти можуть бути використані для створення коротких соціальних фільмів. Але це вже не моя робота. Було б добре, якби Мінкульт і Держкіно профінансували такий проєкт. Напевне, знайшлося б медіа, яке транслювало такі фільми. Під час щорічного «Жовтня паліативної допомоги» можна було б використовувати ці фільми. Скажімо, на відкритті. Це вже має бути доросла історія – не дитяча. У нас є чимало інших проблем – зокрема, реабілітація військових, робота з самотніми старими, з інвалідами, захист тварин. Треба займатися цим.

Чи змінилося твоє ставлення до паліативної допомоги, паліативних хворих після проекту «Оскар»?

Ще до «Оскара» у мене був особистий досвід — я ходила до одного хоспісу, прив’язалася до однієї дівчини. Її вже немає… І коли ти буваєш у хоспісі, то розумієш, що життя не таке однозначне, не таке, яким ти звик його бачити.

Тобто ти побувала у шкірі твоєї героїні — Пані в рожевому? І як ти вважаєш — Шмітт правильно все описав?

Абсолютно правильно і дуже точно! Ці діти дійсно проживають день за десять, тішаться простим речам, про які ми нерідко забуваємо. Повністю «Оскара» цим дітям не покажеш – туди треба везти читання п’єси, як ми це робили в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Або анімацію. Яку також ще належить зняти. Утім, Шмітт і його твір дуже мотивують. Адже текст про те, що немає значення, скільки тобі залишається, головне — якість цього життя.

Ірма Вітовська – людина тижня за версією «Репортера»

Не було ідеї перетворити «Оскара» на моноспектакль, як це зробила Аліса Фрейндліх?

А навіщо? Рішення Фрейндліх вже є, воно прекрасне. Вона на сцені сама. Рішень насправді може бути чимало. Невдовзі я йду подивитися «Оскара» у ляльковому театрі. А Ростислав Держипільський — як і Шмітт у своєму фільмі, до речі — вирішував це інакше. У Шмітта Пані в рожевому — продавчиня в маленькій піцерії, наша героїня – учасниця різних телешоу. Ми дуже хотіли зробити свого роду оду волонтерам. Бо Пані в рожевому не відразу така хороша. Волонтером людина не народжується. Живеш собі як можеш, і саме життя навертає тебе на цей шлях. Це цікавіше з драматургійного погляду розвитку персонажа. Егоїст заражається гуманізмом і починає заражати ним інших.

Саме на цьому робив акцент Шмітт у книжці і – особливо – у фільмі. В Україні «Оскара» ставили і ставлять дуже багато. Але до вас ніхто наголосу на паліативі не робив. «Оскар» – це «сльозогінна» вистава, на якій можна непогано заробити…

Але ми такої мети перед собою не ставили. Ми не робили просто виставу. Для нас (особливо для мене) було важливо, щоби грали діти, щоби було відчуття онлайн-історії. Андрій Єрмоленко придумав конфлікт кольорового світу дитини і чорно-білої лікарні. Реальності і відчуттів. На наших очах реальна дитина — хлопчик, ровесник — проживає цю важку історію. Нашим основним завданням була не мистецька якість – ми повинні були витягнути чиновника з крісла.

Скорочена версія. Текст інтерв’ю повністю читайте на порталі Читомо.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.