Тепер, через півроку після завершення перекладу, мені здається, що я взявся за книжку «Концерт» Мухарема Баздуля не тільки задля кращого розуміння ситуації в Боснії й Герцеговині.
Швидше за все, навпаки – ця книга допомогла мені дещо зрозуміти про Україну, пише Андрій Любка у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Паралелі між Боснією й Україною очевидні – страшна війна, незагоєні рани, мир, який вдалося забезпечити тільки під тиском Заходу і лише за умови федералізації, що в підсумку зробила БіГ державою-калікою. Уже понад два десятиліття минули з часу підписання Дейтонських угод, а Боснія все ще не може оговтатися від наслідків війни, надалі борикаючись з тими самим проблемами: етнічним сепаратизмом, ненавистю між окремими національними групами, втручанням інших країн у свою внутрішню політику.
У цьому контексті «Концерт» Баздуля – це гімн оптимізму й надії. Бо молодий на той час письменник написав про подію, що змогла об’єднати, зшити країну краще за політиків, дипломатів і різноманітних медіаторів. Просто до Сараєва приїхав з концертом гурт U2 – і на нього пішли всі: друзі й вороги, опоненти й байдужі, мусульмани, католики й православні, підлітки й дорослі.
Читайте Андрій Любка: Задушіть нас газом
Що то був за концерт! 45 тисяч народу купили квитки й заповнили сараєвський стадіон «Кошево» 23 вересня 1997 року. Війна в Боснії вже два роки як закінчилася, але суспільство й країна надалі були поділені. Завдані рани нили. Під тиском Сполучених Штатів Америки настав мир, але примирення – ні. Люди не спілкувалися з колишніми друзями, що під час війни опинилися по інший бік барикад, замикалися у своїх власних етнічно-релігійно-політичних ґетто. Слава Богу, хоч стріляти припинили.
Добрий старий рок об’єднав їх усіх. U2 виявився понад будь-якими поділами. Боно захриплим голосом кричав: «Fuck the past, kiss the future! Viva Sarajevo!» – а натовп людей відповідав йому дружним (наголошую на цьому слові – дружним!) ревом. Уперше після війни у Сараєво приїхали тисячі людей з інших міст і регіонів. Більше того, аби довезти людей, навіть довелося запустити залізницю, яка перестала функціонувати разом із розпадом Югославії. Вперше за довгі роки у Сараєво приїхав туристичний автобус із Белґрада на сербській реєстрації – і нікому не спало на думку жбурнути в нього каменем. Усі йшли на концерт, усіх того незабутнього для боснійців вечора об’єднала музика.
До теми У Коломиї Андрій Любка презентував нову книгу (ВІДЕО)
Тож і сама книжка Баздуля – про те, що будь-які травми, поділи й ворожнечу можна здолати. Мистецтво, культура здатні повернути в сплюндровану країну життя. Запустити залізниці, помирити людей. «Концерт» ‒ це гімн ідеалізму, по-юнацьки максималістський і сповнений оптимізму. Молодої, чистої, щирої віри в краще майбутнє. Саме через це я вирішив перекласти цю книжку. І ясна річ, перекладаючи, думав про Україну.
Але ось ми зустрілися з Мухаремом на Форумі видавців у Львові. Говорили про Боснію, концерт, зачіпали Україну. Він уже не такий максималіст і зовсім не ідеаліст. Переїхав до Белґрада, хоча книжки свої видає в Заґребі. Каже, що концерт, навіть U2, може об’єднати країну, але тільки на один вечір. Той концерт був магією, що тривала одну ніч.
Можливо, Мухарем не аж такий оптимістичний нині, бо просто зістарився – з часу концерту минув уже 21 рік. Став цинічнішим, більш практичним, розчарувався. Типова історія. Але також можливо, що Боснія через 21 рік після концерту і досі не нагадує йому країну, де запанувало примирення. Цієї осені там відбуватимуться вибори, і мова ворожнечі, взаємні звинувачення, ґлорифікація кожною зі сторін своїх воєнних злочинців, сепаратистські заклики – усе це там досі напрочуд живе й актуальне.
Війна припинилася, запанував мир, але примирення не настало. Навіть концерт, навіть мистецтво виявилися тільки тимчасовою оманою, що надала ейфорії, але життя не змінила.
Читайте Андрій Любка: Історія України чи українців?
Бо примирення – це не одноразова акція, не розчерк ручкою на договорі про припинення вогню, не магія на одну ніч. Це процес безперервний, проблемний і – як бачимо на прикладі Боснії – не конче успішний.
Можливо, примирення має шанс на життя тільки в наступному поколінні. Бо ж люди, що пережили війну, вже не можуть дивитися одне одному в очі. Або не хочуть.
Буде добре, якщо бодай їхні діти зможуть вибачити і жити так, ніби нічого й не було. Втім, досвід Боснії навіть на це дає досить крихкі надії.
Вірю, що скоро війна на Донбасі припиниться, запанує мир. Але як жити далі разом, як дивитися в очі?
Який концерт зіграти, щоб настало примирення?
