Історія Газета

Як 100 років тому жінки у Галичині за себе боролися (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Наприкінці ХІХ століття у Галичині неприпустимим вважалося, щоб жінка з’являлася на вулиці у товаристві чужого чоловіка.

А ще гірше – коли вона подорожувала без супроводу, пише Репортер.

Музей Наталії Кобринської у Болехові. Фото: karpaty.blog
«Kinder, Küche, Kirche»

Жінки тоді мали займатися виключно вихованням дітей і домашнім господарством – як у відомому німецькому вислові «Kinder, Küche, Kirche», тобто «діти, кухня, кірха». Єдиним доступним способом заробітку для них було вчителювання або поштові послуги. Осуд викликала навіть торгівля.

Обмеженою була і тривалість зустрічей з чоловіками. Якщо юнак приходив у гості до дівчини вперше, його відвідини мали зайняти не більше 15-20 хвилин. Про будь-який візит прийнято було попереджувати й питати дозволу, чи можна прийти ще.

Цікаві спогади з поїздки до Львова у 1904 році залишив історик Дмитро Дорошенко. Підкреслюючи патріархальність Галичини, він писав:

«Ми звикли в Росії і в Україні* до свобідніших, вільніших товариських відносин. У нас жінка завоювала вже собі зовсім рівне місце поруч з мужчиною і була вже не лялькою, не «окрасою», а рівнорядним і рівноправним членом суспільства. Тут же, у Львові, ми побачили, що вона живе ще під опікою «мами» або «тьоті», не сміє появлятися на вулиці в товаристві чужого мужчини, хіба що це був уже її наречений; не могла заходити до помешкання мужчини або приймати в себе візити мужчини».

Марія Грінченко з чоловіком і донькою Анастасією

Етикет, музика, мови. У Галичині доньки священників мали дуже обмежені перспективи

Револьвер у зачісці

Дорошенко описав і курйозний випадок, який трапився у Львові з дружиною та донькою письменника з Наддніпрянщини Бориса Грінченка. Марія Грінченко привезла дочку, щоб записати до університету. Не знаючи місцевих порядків, вони зупинилися у готелі під власними іменами.

У результаті в номер цілу ніч стукали якісь незнайомці. Вранці невиспана дружина письменника довідалась, що мала б зареєструватися під чоловічим іменем, бо «те, що вона записалася як жінка, давало право стукати до неї як до дами легких обичаїв».

Назавтра Грінченко знайшла житло для доньки Анастасії у родині одного професора-українця. Господиня ввічливо запевнила, що візьме на себе повне її утримання та даватиме прислугу, яка водитиме «панночку» до університету. Коли здивована матір відповіла, що не потребує такої послуги і що, можливо, її доньку проводжатиме хтось із студентів, дружина професора відмовила в оренді кімнати. Вона боялася, що дівчина своєю поведінкою даватиме поганий приклад її дорослим донькам.

Внаслідок цього інциденту Анастасія Грінченко (на фото) оселилася у жіночій бурсі**. До речі, згодом вона на прохання членів Революційної української партії перевезла через кордон револьвер, заховавши його у своїй пишній зачісці.

Початок жіночого руху

Першою феміністкою у Галичині вважають письменницю Наталю Озаркевич-Коб­ринську (1855-1920). Народившись у сім’ї священника, депутата Галицького сейму та посла до австрійського парламенту Івана Озаркевича, вона отримала добру освіту, багато подорожувала і навчалася за кордоном. Крім української, вільно володіла польською, французькою, німецькою і російською мовами.

У 27 років жінка пережила велику трагедію – помер її чоловік, однодумець, священник Теофіл Кобринський. Саме він познайомив її із працею британського філософа Джона Стюарта Мілля «Про неволю жінок». Невдовзі Кобринська заснувала «Товариство руських женщин», яке 8 грудня 1884 року скликало загальні збори у Станиславові. З цього дня починає свій відлік часу організований жіночий рух в Україні.

«Не мушу брати, що трафиться»

За словами дослідниці феміністичного руху Марти Богачевської-Хом’як, досягнення статевої емансипації не було для українських жінок самоціллю. Поняття «нової жінки» означало для них, у першу чергу, появу самодостатньої особистості.

Так, в одному з листів до Івана Франка вчителька Климентина Попович писала про необхідність подолання безглуздих старосвітських правил поведінки, так званих «не випадає» (у розумінні не узгоджується із правилами доброго тону). Водночас, вона наголошувала, що не схвалює «теперішньої манії емансипації, наполягаючої на куренні тютюну, обстреженні волосся на лад мужський і іншім подібнім мавпуванні».

Інтелігенти другого сорту. Чому в Галичині не цінили інженерів сотню років тому (ФОТО)

Серед галичанок пропагувалась ідея матеріальної незалежності жінки, а відтак звільнення її від вимушеного заміжжя за принципом: «Сякий-такий хай би був, лиш би хліба роздобув».

Щоб досягти фінансової самостійності, очевидно треба було здобути якусь професію. Тому проблема ранніх, практично примусових, шлюбів тісно поєднувалася із пропагандою жіночої освіти. З цієї точки зору цікавими є думки відомої поетеси Марійки Підгірянки:

«Як я здала матуру (випускний іспит), втішилася, що буду учителькою, що буду самостійно жити, працювати для народу. Найбільше тішило мене, що не мушу чекати чоловіка. Свобідно можу вибрати собі по своїй душі друга, а не мушу брати, що трафиться».

Ольга Кобилянська

«Царівна» жіночих душ

Важливу роль у пропаганді жіночих прав відіграли художні твори феміністичного спрямування. Першість займають повісті Ольги Кобилянської «Людина», «Царівна» та оповідання «Через кладку».

«Царівна» витичила мені шлях життєвої самостійності, влила в душу почуття рівновартості жінки з чоловіком, зруйнувала не одне «не випадає», яким в той час путали дівчат», – писала в автобіографії учителька Іванна Блажкевич.

Вибори: гроші, горілка та бойкот. Як 100 років тому голосували у Галичині (ФОТО)

Схожі думки висловлювала і педагог Ольга Дучимінська:

«Я дуже захопилася «Царівною» Кобилянської. Наталка з «Царівної» – це було щось нове. Ах, скільки в неї було думок і терпінь моїх. До цього часу героїки в повістях терпіли через любов, усі були нещасні коханням. А тут нагло така Наталка, яка заговорила про своє духов­не «я»! На мене це зробило колосальне враження…».

Незважаючи на активну діяльність низки талановитих письменниць і поетес – Наталії Кобринської, Ольги Кобилянської, Уляни Кравченко, Климентини Попович, Ольги Дучимінської та інших, – консервативні погляди на роль жінки зберігалися ще довго. Відчутні зміни у Галичині відбулися лише після Першої світової війни, а особливо після національно-визвольних змагань 1918-1921 років, у яких взяли участь і жінки.

* Мається на увазі територія України, яка перебувала у складі Російської імперії.
** Бурса – аналог сучасного гуртожитку.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.