Нинішня молодь практично не чула про студентське братство, а наприкінці вісімдесятих воно було в епіцентрі подій. 23 жовтня Студентському братству Прикарпаття виповнилося 30 років.
Студентське братство виникло у Львові у травні 1989 року. Воно було першою незалежною українською студентською організацією, пише “Репортер“.
В Івано-Франківську теж було своє братство, яке об’єднало молодих патріотів. Його заснували Павло Андрусяк і Віктор Кімакович, а першим головою став Ярослав Головатий. Братство виникло на основі культурно-наукового товариства «Рух», у якому вже поширювали все українське та виступали проти СРСР.
«Я був у товаристві «Рух», саме туди Студентське братство Львова передало свій статут, – розповідає Віктор Кімакович. – На збори приходили не лише члени «Руху», а й інша громадськість, було багато студентів, там і утворили Студентське братство Прикарпаття. Це все відбувалося на тлі подій у Прибалтиці, руйнувався Берлінський мур, у кожного малювалися різні перспективи, як далі розвиватимуться події. Зрозуміло, що була хвиля національно-патріотичного піднесення».
У Студентське братство Прикарпаття входили три виші: інститут нафти і газу, педагогічний інститут (тепер ПНУ), медичний інститут (ІФНМУ).
«У нас був символ – три квітки братчики – як три виші, – говорить Кімакович. – Найбільше членів братства було в інституті нафти і газу. Також відкрили осередки у багатьох коледжах. Навіть школярі хотіли приєднатися, але ми не могли залучати дітей. Викладачі нас підтримували, дехто відкрито, дехто приховано».
Тієї осені відбулося перепоховання жертв сталінських репресій у Дем’яновому Лазі. Розкопки тривали 40 днів. Знайшли три могили з рештками понад 500 людей, більшість були вбиті пострілом в потилицю. Того ж року вийшла з підпілля Українська греко-католицька Церква. Тож у членів братства було немало роботи: розповсюджували листівки і самвидав, проводили акції й мітинги.
«Тоді преса була радянською, то правдиву інформацію дізнавалися з самвидаву або на мітингах, – говорить Віктор Кімакович. – Була акція «Дзвін 90-х», коли групи людей і творчі колективи їхали автобусом на схід, виступали, спілкувалися з людьми. Була мета – нести туди правду. Також робили вертепи і навіть їхали з ними у Харків. Робили українські дискотеки, щоб популяризувати українську музику».
З 2 по 17 жовтня у Києві, на теперішньому Майдані Незалежності – тоді площі Жовтневої революції, пройшла Революція на граніті, масове голодування. Її організували члени Української студентської спілки і Студентського братства. Долучалися студенти, які й не входили в ці організації: протестанти йшли в аудиторії київських вишів і закликали на мітинг. Прибувало багато молоді з різних міст України. З Івано-Франківська були Любомир Валько, Олег Головецький, Володимир Калин, Олег Наворенський, Тарас Прохасько та інші. Члени прикарпатського братства, які залишилися вдома, збирали протестантам теплі речі, готувалися їх замінити в разі потреби, організовували віче.
Студенти вимагали перевиборів до Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі, непідписання нового союзного договору, націоналізація майна компартії України… Вони перемогли, влада пішла на поступки. Перемога додала сил, але роботи було багато.
«Була мета – відродити зацікавленість до всього українського і нести патріотичні речі, про які люди зі старших поколінь боялися говорити, бо пам’ятали ту репресивну машину СРСР, – розказує Віктор Кімакович. – А молоді люди були відчайдушними, навіть необачними, бо ж тоді ще існувало КДБ, табори. Але люди вже публічно виходили з комсомолу та інших структур. Були сутички з міліцією на мітингах, викликали у різні інстанції – як тоді казали, «тягали», – але нічого не було. Усі розуміли, що СРСР доживає останні дні».
21 січня 1990 року організували «Живий ланцюг», який з’єднав Івано-Франківськ, Львів і Київ. До організації також долучилися «братчики». Та й постійно проводили якісь акції.
«Ми робили перші Дні міста, створювали, підтримували мистецькі процеси – ходили на концерти, носили ящики, – говорить Кімакович. – Тоді на концерт йшли не лише, щоб провести час, це був обов’язок підтримати українського виконавця. Там же роздавали газети, розповідали, що таке тризуб, історію України».
Студентське братство починалося з десятка людей, на початку дев’яностих були вже сотні. З часом, після здобуття незалежності, активність почала спадати, було десь трохи більше 50 активних членів.
Після Ярослава Головатого, у 1994 році, головою став Віталій Перевізник. Він був у братстві майже з самого початку.
«У 1994 ми брали більше участі у політичному житті міста, йшли на вибори, підтримували тодішнього міського голову Ярослава Тайліха, – розповідає Віталій Перевізник. – Того ж року братство заснувало літературну студію, якою керував Юрій Андрухович. Ми проводили багато конкурсів для студентів, були членами студентських рад, співпрацювали зі студентськими профспілками».
За словами Перевізника, щоденної роботи було багато і все робили не заради вигоди, а заради мети.
«Тоді був такий час – щиро придумали, щиро зробили, – каже Віталій Перевізник. – Ми не знали, що таке кошторис, не думали, що немає грошей на акції. Якщо були внески, то символічні. Уже з 1991 року, коли організацію заснували офіційно, були пожертви, рахунки, скарбники. Були й суперечки, але ніхто не смів перейти межу, щоб це зашкодило братству».
Потім організацію очолювали Андрій Романчук, Павло Бабій, Дмитро Чуйко, Ілля Гончаров. З часом діяльність Студентського братства Прикарпаття стала потрохи стихати – українську історію та культуру і так вивчали у школах, тому запал згас. У 2014 році, під час Революції гідності, нове покоління відродило братство, але довго воно не проіснувало. Виглядає, що воно де-юре існує і зараз, але немає кому ним займатися.
«Було б добре, якби братство відновили, бо це – вічна організація, адже студенти будуть завжди, – говорить Віталій Перевізник. – Зараз було б щось інше, але обов’язково патріотичне, просто на вищому рівні, бо тепер і так молодь знає багато».
«Наше братство наслідувало студентські організації Польщі й Австрії. Такі братства при університетах існують ще з Середньовіччя, за кордоном є й досі, – каже Віктор Кімакович. – Але зараз така організація мала б велику конкуренцію, бо є Пласт, десятки партій, які мають молодіжні крила, студенти залучені в цей процес. Тепер це був би продукт свого часу, напевно, група в соцмережах».
…За 30 років у «братчиків» по-різному склалися долі: Віктор Кімакович нині очолює обласний департамент освіти, науки та молодіжної політики, Павло Андрусяк – голова Галицької райради, Ярослав Головатий помер у травні цього року, Віталій Перевізник – голова громадського інституту аналітики.
Багато членів братства зробили політичну кар’єру, дехто виїхав за кордон. Все ж 23 жовтня десь 80 найактивніших членів зберуться, щоб посадити 30 черешень у Галицькому національному парку, а потім відсвяткувати у дружньому колі й згадати свою молодість та зародження незалежної України.
