Історія Газета Фото

Прокляття головного лікаря ІІ. Ревнощі та вбивства у цивільному шпиталі Станиславова (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Станиславівський цивільний шпиталь щасливо пережив усі воєнні негаразди. За Польщі заклад розвивався, там оновили обладнання, запроваджували нові методи лікування. Але прокляття головного лікаря нікуди не поділось.

Очільники шпиталю продовжували гинути у розквіті сил, пише Репортер.

Цивільний шпиталь у Станиславові. Фото з колеції Віктора Доскалюка

Ревнивий монтер

Першого відомого головного лікаря повоєнної доби звали Густав Добруцький. Він керував шпиталем недовго – з 1920 по 1922 рік, можливо, тому й помер значно пізніше своєю смертю. Добруцький виграв вибори до сенату, перебрався до Варшави, у 1927-му став міністром освіти та віросповідань. Але вже наступного року позбувся портфелю та зайнявся приватною лікарською практикою. Помер у 1943 році, йому було 70.

Густав Добруцький

Хто керував шпиталем одразу після Добруцького, поки що встановити не вдалося. А в 1926 році заклад очолив молодий доктор Адам Ляхмунд (1896-1933). Він народився у Кракові, закінчив медичний факультет львівського університету, був учнем відомого професора Тадеуша Островсь­кого, а потім хірургом шпиталю у Львові.

Адам Ляхмунд

У Станиславові Ляхмунд взявся за господарку. Адже будинок шпиталю, зведений ще у 1842 році, був затісний і не мав централізованого водопостачання. У 1912 австрійці планували будувати нову лікарню, але завадила війна. Новий керівник протягнув водогін, влаштував каналізацію, запровадив електричне освітлення, збудував пральню, сушарню, льодовню. А ще відновив діяльність станиславівського відділу Польського товариства лікарського, що дозволило місцевим лікарям друкувати наукові статті у медичних часописах. Читав лекції з медицини, був завзятим театралом і пожиттєвим членом музично-драматичного товариства імені Монюшка. Мешкав у самісінькому центрі – на вулиці Шидловського (початок Грушевського).

 

Тоді у шпиталі працював 31-річний електромонтер Йосиф Нич, поляк із Тисмениці. І от він раптом запив. Ляхмунд дуже любив порядок, тож зробив Ничу суворе попередження. Монтер пив далі. Тоді директор його звільнив і взяв на роботу електрика Мазурика. 14 листопада 1933 року головний лікар з ними обома спустився до підвалу, де був машинний зал – чоловіки мали передати один одному обладнання. Несподівано Нич, від якого далі тхнуло алкоголем, витягнув з кишені револьвер і вистрелив у спину директору. Закривавлений Ляхмунд впав. Монтер вискочив на двір, намагався втекти через задню браму, але вона виявилась зачиненою. Тоді Нич приклав пістолет до скроні і натиснув на гачок.

На постріли збігся персонал. Директора з монтером віднесли до операційної. Звістка про замах швидко облетіла місто, і скоро перед лікарнею зібралися люди, які добре знали й поважали головного лікаря. Куля пробила йому праву легеню і застрягла у хребті. Ляхмунд помер, так і не прийшовши до тями. На фасаді шпиталю вивісили чорну хоругву, натовп поволі розійшовся.

Вбивця Йосиф Нич під час суду

А ось монтер Нич вижив! Щоправда, майже втратив зір. У березні він представ перед судом присяжних і отримав 10 років тюрми.

Покарання відбував у станиславівській в’язниці. А його сусідом по камері був священник Юрій Федорів, який потім написав цікаві мемуари. Нич розповів йому, що насправді убив директора не через втрату роботи. Виявляється, монтер мав коханку – акушерку, яка теж працювала у шпиталі. Але на неї кинув око Ляхмунд, акушерка спокусилась на залицяння, монтер з горя запив і… позбувся конкурента у дуже радикальний спосіб. Цікаво, що коханка потім регулярно носила йому до в’язниці різні смаколики.

Батька більше не бачив

Про наступного головного лікаря маємо лише епізодичну інформацію. У книзі Тадеуша Камінського «Таємниця Чорного Лісу» є спогади учня гімназії Юрія Кохая. Він пише, що мешкав у Станиславові протягом 1934-1944 років, а його тато – Ян Кохай – був директором цивільного шпиталю. Невідомо, коли саме він обійняв цю посаду, але можемо припустити, що у тому ж таки 1934-му.

Ян Кохай жив на Шидловського, 7. Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

Ще одним джерелом, де згадується Ян Кохай, є перелік польських лікарів, надрукований у «Пам’ятній книзі міщанст­ва польського у Станиславові» за 1935 рік. Читаємо, що Кохай був хірургом і мешкав на вулиці Шидловського, 7. Нині там фізіологічний корпус медуніверситету, а в 1930-х кам’яниця належала Станиславівській повітовій раді, яка мала там кілька службових квартир. Тож цілком ймовірно, що одне помешкання було закріп­лено за посадою головного лікаря шпиталю.

Легенди Станиславова. На чому погорів поручик

Життя Ян Кохая обірвалося трагічно. Він пережив перших совітів та угорців, але у серпні 1941 року владу в Станиславова перей­няли німці. Вони одразу взялися за винищення польської інтелігенції. Спочатку, під приводом підготовки до навчального року, скликали на нараду вчителів. Коли ті прийшли, їх усіх заарештувало гестапо…

Потім взялися за лікарів. 18 серпня, о 21.30, до помешкання Кохаїв увійшли троє есесівців та один українець у цивільному, які забрали з собою пана доктора. Більше Юрій батька не бачив. Пізніше, в’язничний охоронець Попадинець розповів йому, що Кохая разом з іншими стратили на тюремному подвір’ї. Перед розстрілом усім наказали роздягнутись. Тіла закопали у Чорному Лісі, біля Павлівки. Разом з Яном Кохаєм німці тоді вбили ще п’ятьох станиславівських лікарів.

Стрілець, гінеколог, підпільник

Після серпневих розстрілів нацисти зіштовхнулися з гострою нестачею кваліфікованих медиків. Мешканці продовжували хворіти, тож цивільному шпиталю був потрібен керівник. Але де його взяти? Німецькі лікарі виїхали з міста ще у грудні 1939, єврейських – або розстріляли, або відправили до гетто, а більшість поляків лежали у Чорному лісі. Відтак, залишились нечисленні лікарі-українці. Новим директором цивільного шпиталю став Кость Воєвідка (1891-1944).

Кость Воєвідка

Його біографія була дуже насиченою й мало нагадувала розмірене життя провінційного лікаря. Народився на Надвірнянщині, у селі Зелена, в родині лікаря Льва Воєвідки. Вчився у гімна­зіях Чернівців і Перемишля, потім на медичному факультеті Празького університету. Коли почалася Перша світова, записався до Січових стрільців, дослужився до кошового лікаря. У 1916 році потрапив до російського полону, де познайомився з Євгеном Коновальцем. В часи УНР був відряджений до Берліну як шеф санітарної місії для українських полонених.

Після придушення визвольної боротьби Воєвідка набуває спеціа­лізацію гінеколога у берлінській клініці, а в 1923 стає асистентом професора Вагнера – світила гінекології Празького університету. У 1925 році Кость Воєвідка повернувся до Станиславова й відкрив приватну практику. Жив дуже непогано. Ось як описує побут модного лікаря «Альманах Станиславівсь­кої землі». «Ординація доктора Воєвідки весь час приміщувалась у великому будинку на розі вулиці Липової, що за польських часів мав назву «Варшава» (нині – праве крило готелю «Дністер» з боку вулиці Шевченка – авт.). Доктор Воєвідка був один з небагатьох лікарів Станиславова, що мав своє авто (марки «Мерцедес») і держав для нього власного шофера».

Прокляття головного лікаря. У цивільному шпиталі Станиславова багато керівників помирали передчасно

Його вважали найкращим гінекологом міста. З владою Воєвідка добре ладив, поляки навіть називали його «нашим українцем», хоча дехто подейкував, що лікар мав зв’язки з ОУН. Воєвідка заснував і очолив філію Українського лікарського товариства у Станиславові, керував «Товариством охорони військових могил», що опікувалось стрілецькими похованнями, любив полювання, належав до активних членів ловецького товариства «Ватра».

Перші совіти позакривали приватні лікарські кабінети, але Воєвідка без роботи не лишився. У 1939 його призначили завідувачем гінекологічного відділення обласної лікарні – колишнього цивільного шпиталю.

Слідами старого Станиславова. Вулиця Шпитальна

У 1941 році Кость Воєідка очолив цілу лікарню. Тоді була пробле­ма з харчами для хворих, але головний лікар зумів налагодити допоміжне господарство, яке забезпечувало заклад продуктами. Німецьке начальство поважало доктора, адже їхні жінки лікувались в нього. Втім, німці, всього не знали. Краєзнавець Петро Арсенич стверджував, що Воєвідка часто виїжджав у райони, де робив складні операції у підпільних шпиталях УПА, а при своїй лікарні проводив підпільний лікарсько-сестринський вишкіл повстансь­ких кадрів.

Ординація доктора Воєвідки була у правому крилі нинішнього готелю «Дністер». Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

У березні 1944 року до Станиславова наблизився фронт. Воєвідка розумів, що совіти пригадають йому співпрацю з німцями, тож планував тікати на захід. Усе було готово для від’їзду, навіть речі спаковані у вагон. Але саме вони й згубили лікаря. Хтось із гестапівців вирішив привласнити багаж заможного медика. Раптом згадали, що його дружина Ілона – угорська єврейка, і в останній момент Воєвідок заарештували.

Як написав потім сучасник Василь Яшан, німці розстріляли всю сім’ю – лікаря, його дружина та сина. Майно конфіскували.

Автор: Іван Бондарев
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.