Однією з найцінніших праць з історії нашого міста є «Пам’ятки міста Станиславова» 1858 року вірменського священника Садока Баронча. Рівно через півтора століття франківське історико-краєзнавче об’єднання «Моє місто» вирішило перевидати книгу.
Довелося добряче попрацювати, адже Баронч вживав багато старовинних слів, які нині не застосовуються, пише Репортер.
Продавець худоби
Наприклад, довго ламали голову над привілеєм Андрія Потоцького щодо надання містові магдебурзького права від 7 травня 1662. Там перелічуються податки для містян: прибутки з ваг, шротарні, буркове, жирове, помірне. Врешті розібралися, що на ринку стояла платна контрольна вага, шротарня – це виробництво горілки, помірне – мито, що стягували з привозного товару, жирове – податок з вироблення воску чи олії. А от «буркове» залишалось загадкою. Припускали, що то якась плата за виготовлення хутряного одягу – бурок, але якось не впевнено…
Згодом з’ясувалося, що то помилка перекладача. У книзі «Станиславів і станиславівський повіт з погляду історичного та географічно-статистичного» (1887) історик Алоїз Шарловський переповідає привілей Потоцького і замість загадкового «буркове» у нього фігурує «брукове». Це щось пов’язано із бруком, бруківкою.
Подібний податок був у Львові, лише називався інакше – «копиткове». На фортечних брамах чатувала сторожа, яка брала плату за коней, волів, корів та іншої худоби, що заходила до середмістя. Своїми копитами тварини псували міську бруківку і гроші з податку йшли на її ремонт.
Хтось може сказати – бач, які були мудрі наші предки, що дбали про благоустрій міст. Але на практиці все було не так райдужно. Наприклад, під час візиту до Львова карета цісаря Йосифа ІІ ледь не втопилася у болоті на Ринку, а в Станиславові лад з бруківкою навели лише австрійці – у ХІХ столітті. Тому питання, куди насправді йшли гроші з брукового-копиткового, залишається відкритим.
Comments are closed.