Історія Газета

Адвокатська доба. Чому в Галичині було найбільше юристів серед провінцій Австро-Угорщини

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
На початку ХХ століття за кількістю юристів Галичина займала перше місце серед провінцій Австро-Угорщини. Юридична освіта відчиняла двері до адвокатури, нотаріату чи судочинства. Випускник права також міг сподіватися на успішну урядову кар’єру, а відтак і на небідне життя. З 1876 до 1911 рік кількість слухачів на юридичному факультеті у Львівському університеті зросла вп’ятеро. Там навчалося понад 60 % усіх студентів вишу.

Особливо популярною була адвокатура, пише Репортер. Чому?

Будинок і канцелярія Івана Макуха у Тлумачі. Листівка: flickr.com

Попит і пропозиція

По-перше, наприкінці ХІХ століття зріс попит на юридичні послуги. Галицькі селяни особливо любили судитися із сусідами «за межу» або ж вирішувати справи про «образу ґонору».

По-друге, після прийняття постійного положення про адвокатуру у липні 1868 року адвокати отримали незалежний правовий статус. На відміну від суддів і нотаріусів, вони не були держслужбовцями.

По-третє, юридична освіта могла стати сходинкою до політичної кар’єри. Виступаючи захисниками інтересів селян, адвокати здобували популярність серед потенційних виборців. Так, у 1911 році із 24 депутатів-українців, обраних до австрійського парламенту, 12 працювали в адвокатурі.

Іван Макух (1872-1946), відомий адвокат і громадсько-політичний діяч

Крім того, на юридичному факультеті були легші, порівняно з іншими відділеннями, умови навчання, тож його студенти могли водночас і заробляти на своє утримання. Щоправда, іноді це призводило до фізичного та морального виснаження й не дозволяло вчасно отримати диплом.

Юрфак належав до «дешевих», бо його студенти могли навчатися вдома, а в університеті лише складали іспити. Такий шлях обрав син бідного пароха cела Красів Львівського повіту, у майбутньому відомий адвокат Степан Шухевич (дядько головнокомандувача УПА Романа Шухевича). Він хотів стати лікарем або інженером, але змушений був вивчати право.

Схожий вибір здійснив і син священика із села Побук Стрийського повіту Данило Богачевський. Він пішов на юриспруденцію, хоча мріяв про філософію та професорське звання.

Кость Левицький (1859-1941)

Від сесії до сесії…

Як і нині, тогочасні студенти були підприємливі й часто вдавалися до хитрощів.

Справа в тому, що правники не зобов’язувалися постійно ходити на заняття, а тільки раз на тиждень відвідували так звані «цьвічення» (вправи, практичні заняття). Оскільки семінари вів асистент професора, то відсутнього студента міг за невелику оплату «замінити» його товариш. Також асистент на початку академічного року збирав підписи викладачів на «індекс» (аналог заліковки). Тому студент-прогульник всюди фігурував як такий, що регулярно відвідує заняття. Йому залишалося тільки здати річні іспити.

На екзаменах зазвичай не враховувалися попередні успіхи у навчанні, бо через велику кількість студентів професори їх просто не впізнавали.

Теорія і практика

Щоб стати адвокатом, випускники проходили рік безплатної судової практики в окружному чи крайовому суді, потім шість років самостійної адвокатської практики й на завершення здавали іспит.

Екзамен проходив у два етапи: на першому (усному) оцінювався рівень теоретичної підготовки, а на другому (письмовому) – вміння складати процесуальні документи. Оцінку виставляли за підсумком двох етапів. Перескладати іспит дозволялося тільки двічі. В разі провалу обох спроб кандидат назавжди втрачав право бути адвокатом.

Кандидати в адвокати (конципієнти) не отримували високих прибутків, однак відкриття власної канцелярії вже забезпечувало гідний рівень життя. Доходи залежали від уміння привабити клієнтів та активно вести справи, від кількості виграних судів, рівня заможності клієнтів та особистих даних адвоката (його популярності та успіхів у громадській діяльності).

Євген Олесницький (1860-1917)

Наприклад, Євген Олесницький щомісяця отримував 800-1000 ринських*, а Северин Данилович – до 300. Працюючи помічником адвоката у Рожнятові, Данило Богачевський отримував мізерну платню, якої заледве вистачало на їжу. Інколи він харчувався тільки пісною картоплею або ж отримував вечерю у священика.

Відомий адвокат Іван Макух, будучи практикантом, заробляв щомісяця лише 50 корон (25 ринських). Однак у 1907 році він відкрив власну канцелярію у Тлумачі та вже в перші місяці його дохід зріс до 600. Цих грошей вистачило б на харчування родини та умеблювання як мінімум двох кімнат (спальний гарнітур коштував від 200 корон, шафа – від 30 до 45, крісло – 4 корони). Стабільні прибутки дозволили Макуху через три роки звести простору кам’яницю. До речі, саме у цьому будинку нині працює Тлумацька міськрада.

Пам’ятник Івану Макуху у Тлумачі

Відкриваючи канцелярію, адвокати враховували кількість населення у місті та повіті, досвід попередників. Дехто з них не хотів створювати конкуренцію колегам-українцям. Багато адвокатів – Андрій Чайковський, Іван Макух, Кость Левицький – захищали українців у політичних справах безкоштовно.

Наприклад, станиславівський адвокат Юрій Олесницький безоплатно допомагав греко-католицьким священикам, яких притягали до відповідальності за ведення метричних книг українською.

Вулиці правників

Станом на 1914 рік у Галичині практикували 70 адвокатів-українців. Але при цьому українці значно поступалися кількістю полякам та євреям і становили заледве 5 % адвокатського загалу. 20 % усіх галицьких адвокатів працювали у Львові. Більшість із них зосереджувалися на вулиці Коперника, яка мала славу «адвокатської» вулиці.

У Станиславові теж була така. Найбільше юристів мешкало і працювало на вулиці Білінського (Сахарова): Степан Шлапак, Микола Бих, Нестор Савчак, Осип Левицький, Михайло Рабій, Григорій Онуферко (у минулому прокурор).

Будинок Юрія Олесницького на вулиці Шевченка у Івано-Франківську

На вулиці Липовій (Шевченка) розміщувалися канцелярії Івана Мандичевського та Юрія Олесницького, на Ґолуховського (Чорновола) – Йосифа Партицького, Олександра Чорненка, Ярослава Крижанівського, Левка Бачинського. Останній відомий своєю 18-годинною промовою у Віденському парламенті з приводу зволікання з відкриттям українського університету.

Загалом правники зіграли дуже важливу роль у відродженні українства. Тому дослідники мають усі підстави називати цей період у Галичині «адвокатською добою».

Оксана Дрогобицька, історик, ПНУ
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.

Comments are closed.