58-річний коломиянин Мирон Забарило був одним з тих перших добровольців, які у березні 2014 року з Майдану подалися захищати кордони України на сході. Каже, з ним тоді було багато коломийських.
Зі служби чоловік звільнився лише минулого року через проблеми зі здоров’ям, пише Репортер.
Коломийський кістяк
З Мироном Забарилом спілкуємося телефоном. Чоловік зараз у коломийському військовому госпіталі. Каже, через численні контузії та поранення мусить підліковуватися.
Проблеми зі здоров’ям і стали причиною того, що він звільнився зі служби. Каже, якби не погане самопочуття, був би там з побратимами, бо то вже родина. Він потрібен їм, а вони йому.
Забарило на війну пішов одразу після анексії Криму, прямо з Майдану. У складі другого батальйону оперативного призначення Нацгвардії, який потім перейменували у батальйон імені генерал-майора Сергія Кульчицького, 30 березня вже стояли у Слов’янську.
Рульовий з «Черкас». Мешканець Тисмениці Володимир Бойко згадує події весни 2014 (ФОТО)
Забарило командував взводом. Каже, його кістяк складали коломияни. «Нас було шестеро, – пригадує він. – Один наш товариш мав бути сьомим – Ігор Лефор. Він на той час займав на Майдані дуже важливу посаду і не зміг з нами поїхати. Але постійно опікувався нами. Він наш волонтер. На той час, коли ніхто нічого не мав, – у нас був прилад нічного бачення. Ми якраз стояли у Слов’янську на другому блокпості. Там він нам дуже знадобився».
З 2014 року одним взводом коломияни воювали майже до 2016 року. Забарило згадує, що їх називали «миронівці».
«Не знаю, писали взвод Мирона, може від того, – сміється. – Незважаючи на вік і звання, у нас були такі майданівські принципи, що всі ми рівні і разом з тим особливі. Люди прийшли різні, але кожен мав свою конкретну роботу. Важливо вчасно підмітити, на що людина здатна. Тому нам вдавалося виконувати всі бойові завдання».
Зі Слов’янська він має позивний «Батя». Каже, що гордиться ним і своїми бійцями, які йому його дали.
Пам’ятає кожного
У 2016 році Забарило підписав контракт і як командир групи розвідки брав участь у бойових операціях на Донецькому напрямку – Авдіївка, Крута Балка, шахта «Бутівка», і по всій лінії розмежування.
«Наш взвод мабуть з самого початку завжди попадав у такі серйозні катавасії, – каже військовий. – У Станиці Луганській ми, на жаль, втратили двох своїх найкращих бійців, 14 наших було поранено».
Забарило отримав поранення 9 січня 2015 року. Пригадує, що потрапили в засідку.
«У нас люди продовжували святкувати Різдво, а там було 28 градусів морозу і чотиригодинний бій, – розказує чоловік. – Там найбільше моїх бійців поранило. Я сам отримав поранення, контузії. Потім ще були контузії – на промзоні Авдіївки».
Розказує, що там за всю службу було найважче. Пригадує обстріл, коли за чотири години падало до 600 мін.
«В Авдіївці я втратив свого старшого розвідника, – говорить військовий. – Ровесник мого сина. Йому було 28 років. Мирослав Сливка (Монах) з Хмельниччини. Пам’ятаєш кожного, як це сталося. Думаєш, а як би можна було зробити, аби було інакше. Це найбільше болить, бо відповідальність командира дуже велика. Ти відправляєш людину на виконання завдання, а він не повертається. Дуже важко».
Порох треба тримати сухим
Наприкінці грудня минулого року Мирона Забарила обрали головою Івано-Франківської обласної організації УкрПрофСила. Це обласна всеукраїнська профспілка військових, працівників правоохоронних органів та учасників бойових дій. Погодився її очолити, бо хоче об’єднати всіх бойових побратимів.
«Є правоохоронні органи і якоїсь комунікації з ними немає, а чому ні – вони теж наші бойові побратими, – вважає Забарило. – Можуть входити туди й інші силові структури і, найголовніше, – добровольчий рух. Ми хочемо комунікувати».
Розказує, що доводилось воювати з «Правим сектором» в районі промзони Авдіївки. Каже, вдячний долі, що тоді був з ними пліч-о-пліч.
«Поміняв думку про них, бо на Майдані були у нас якісь трохи суперечки, – говорить військовий. – Але бойове братерство, підтримка один одного – надзвичайно цінно. По сьогоднішній день пригадую той період».
Нині вже в 14 областях створено такі організації. Каже, як не може воювати на фронті, то боротиметься в інший спосіб тут.
Спортом по війні. Коломийські атовці відкрили спортзал для побратимів (ФОТО)
Першими завданнями вважає патріотичне вихованням молоді та територіальну оборону.
«Треба готувати заміну, проводити вишколи, табори, аби ті, хто відслужив, не забували навичок, – вважає Забарило. – Порох треба тримати сухим».
Розказує, що коли повертався з фронту, то сил намагався набратися в горах. Колись займався альпінізмом і хлопців цим зарядив. Разом з побратимами часто виходили на Говерлу, Попіван.
«Не просто йдемо в гори, а ми собі планували такі вишколи – відробляємо тактику, працюємо з картами, – каже Мирон Забарило. – Потепліє, то будемо знову йти».
