Персонажі, котрі з наших часів через якусь незрозумілу дірку потрапляють у минуле чи майбутнє, вже набридли читачам і глядачам фантастики. А тим часом ціла українська політична наука раптом втратила під собою долівку та провалилася у майбутнє.
Себто з віртуальної середини ХХ століття, де та наука нудно копирсалася в напівзасохлому болоті, цитувала Бісмарка, Черчілля й Рассела, з’ясовувала, де ліве й де праве, хто патріот, а хто зрадник, вона раптом перестрибнула до глибоких сутінок постмодерну, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
Де все інакше. Де підручник нічого не годен пояснити. Де вже немає традиційного поділу на лівих і правих, лібералів і консерваторів, демократів і республіканців. Де публічна держава з усіма її атрибутами остаточно перетворена на ширму, за якою працюють глибинні механізми розподілу грошей та влади. Й де насправді всім задіяним у спектаклі начхати на те, хто й звідки списав усі ті репліки, якими вони говорять на сцені.
Нагло переселена в майбутнє політична наука ще намагається приставити до навколишнього туману свої старі-звичні лінійки, мірила й транспортири, аби виміряти «градус державотворення» або ж визначити «відстань до реваншу». Але мірила кожного разу показують різну дурню. То градус більше за 360, то відстань менша за 0.
Частина з переселених вирішують, що кінець зрозумілого їм світу не за горами й бурмочуть про скоре падіння редуту. Інша частина відкладає транспортири та обережно намагається заглянути за край туману. Бачить там жорстку порнографію, відстрибує назад і чеше потилицю.
Дехто починає здогадуватися, що читати Почепцова вже пізно. Що треба братися за де Сада. Того, що маркіз. Ну й, про всяк випадок, прикупити в аптеці вазеліну. Адже, що б там за вікном не гуляло – постмодерн чи там гіперпупермодерн – пом’якшувач тертя завжди стане у пригоді.
А тим часом декому з виконавців політичних ролей в голову приходить світла ідея. Про те, що майбутнє, до якого біда занесла, не таке вже й страшне (зовсім не страшне). Що насправді не обов’язково записуватися на політичний секс з рептилоїдами. Й не конче вкривати себе кольоровими татухами та борзо вчити американський варіант англійської без словника. Й що вже зовсім марно йти за порадою до науковців з їхніми мірилами, бісмарками та прейскурантами.
Й ось, після недовгого антракту, ми бачимо як на сцену виходить свіжа масовка. Політична наука підозріло приглядається до неї, відтак принюхується. На око все виглядає незвично – нові барви, новий макіяж, зачіски без звичних колгоспно-пролетарських чолок і криво приклеєних оселедців. Й того чувака, що завжди виходив з коровою, у перших рядах не видно.
Але запах. Він все псує. Себто, навпаки, він відроджує в політичній науці надію на те, що весь той постмодерн намальовано на картоні. Що глибинні механізми рухає не таємниче лептонне поле, а ясна енергія вічного дерибану.
«Ху-у-у-у!» – видихає наука і йде писати новий підручник. Про політику ХХІ століття. Вмикає комп, відкриває файл і завмирає. Й не тому, що не знає слів. А тому, що не потрібно. Від слова «зовсім». Адже далі вже можна й без політичної науки. Далі можна навіть без тренінгів з НЛП. Далі достатньо посібника з сценарної майстерності й дружнього телеведучого. Ну й, зрозуміло, ще невеликої баночки з пом’якшувачем тертя.
