Газета Люди

У кондуктора є план. Польові дослідження франківських тролейбусів (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
За день на своєму робочому місці ці люди дізнаються усі новини світу, країни, міста, вулиці. Їх можуть лаяти, їм можуть вилити душу.

Касири-контролери у тролейбусах – ще ті міцні горішки, пише Репортер.

У першу чергу – в туалет

06.00. На території тролейбусного депо вже давно гамірно та людно. По території туди-сюди бігають чоловіки й жінки з паперами в руках.

Шумно й людно у диспетчерській. А ще тут смачно пахне кавою біля кавового автомата. У кімнаті відпочинку сидять троє жінок, одна з них Анна Ягнюк – наша напарниця на сьогодні. Жінка працює конт­ролером вже понад 17 років.

Сміється й показує, що колись отакі маленькі діти з нею їхали, а зараз дорослі люди і їдуть вже зі своїми дітьми.

Пані Анна отримує в диспетчерській квитки. Студентські – зеленого кольору й по гривні, а червоні – дорослі, по дві. Ще має обліковий листок, де записують початковий номер квитка, з якого починається робота, а в кінці дня треба написати номер останнього проданого квитка. Також видають шляховий лист – з вказаним маршрутом та годинами роботи.

От, сьогодні працюємо з 6.30 до 9.50, а потім з 14.20 до 19.00. Пояснює, що зараз касира-контролера ставлять працювати лише на години-пік. Раніше ж було по змінах – зранку до 15.00 і з 15.00 до 22.00.

Коли нема контролера – водій «обілечує» сам, але це значно важче. До речі, щодня на маршруті працює 21 контролер. Раніше було удвічі більше. Людей нині не вистачає.

Пані Анна радить перед роботою сходити в туалет, бо потім навряд десь вийде. Є де, але не факт, що буде час.

Чоловік – на удачу

6.30 виїздимо на маршрут. Цікаво, щодня у місто виїжджають 33 тролейбуси, які курсують шістьма маршрутами. Наш – № 7 (Каскад – Європейська площа).

За кермом – Петро Насимук. Працює тут з 1988 року. Сміється, що минулого року мав ювілей. Каже, на маршруті ще є тролейбуси з того року, коли він починав працювати. Цікаво, що його дружина Аня – теж працює водійкою, лише на два роки менше за Петра.

Анна Ягнюк одягає форму – синій фартух з багатьма кишенями. Попереду сумка-бананка з дрібними грошима.

«Я грубі гроші по 200, по 500 не беру – а може, фальшиві, – говорить жінка. – Хай краще їде безкоштовно. Ми здаємо гроші через термінал. Але буває, що не бере деякі купюри».

Щодня має план – 1300 квитків за вісім годин. Аби не збивати новій колезі роботу, вирішуємо мовчки сидіти поруч і просто спостерігати – за її роботою, водієм, дорогою, людьми.

На першій зупинці заходять перші трохи сонні пасажири – двоє чоловіків і жінка. Один хитає головою й мляво говорить, що в нього посвідчення. Сідає в кінці салону.

«Бажано, аби першого чоловіка «обілетити», – шепоче пані Анна. Та до неї підходить жінка та дає 5 грн на два квитки.

«Ну, нічого, – киває кондукторка. – Жінка, то жінка».

Пані Анна розказує, що вона, наприклад, не бігає салоном на кожній зупинці. Сміється, то не салон краси – ходити туди й сюди. Обілечує людей через кожні дві зупинки.

Щодня контролери працюють на іншому маршруті. На якому будуть завтра – їм кажуть ввечері. Найпроблемнішим пані Анна називає маршрут № 2. Каже, там яма на ямі і страшна пилюка. Нові тролейбуси туди не пускають.

«На двійці якось працювала, – розказує пані Анна. – Підходжу й кажу: пасажири, хтось сумку загубив. А жінка з чоловіком сидять. Жінка до чоловіка: «Ти чого не забрав», а той їй: «Я думав, що ти забрала». І одне на одне спихають. Забрали сумку та й вийшли. Розвертаємося, а влітає чоловік: «Я тут сумку забув!». Отакі бувають люди».

Прогрес мусить йти вперед

Від Каскаду до центру забивається купа люду. Пані Анна десь зникає у натовпі, а потім знову виринає з новою історією.

«Було, їдемо, а з салону починають кричати: «Водій, зупиніться, дитина сама, а мама залишилась!», – пригадує кондукторка. – Водій кричить, що не може, бо на мості. Люди в крик. Виявилося, що хлопчик, десь третій клас, сів у тролейбус, а бабуся десь доходила й не встигла. Він передзвонив їй, сказав, що чекатиме на наступній зупинці. А люди в паніку. Не розібралися і роблять винним водія. І де б він ту дитину на мості висаджував? Чи бабуся би добігала?».

Тримає в руках дрібні монети. Каже, старається їх віддати. Особливо не любить нові монети по гривні та по дві, бо малі. Коли нема людей, акуратно складає гроші, аби швидко видавати решту.

Не боїться, що електронні квитки замінять її роботу. Каже прогрес мусить йти вперед. А чи буде воно кращим – покаже час.

Коло маршруту № 7 має 15 км, які долаємо за годину і 13 хвилин. Таких кіл за день – шість-сім. Найдовший маршрут – № 3, до обласної лікарні, на коло – година і 40 хвилин.

На Каскаді на третьому колі сильний вітер, пролітає сніг. Попереду скупчились три тролейбуси, на протилежному боці вулиці ще два. На перехресті зупиняємося й ми. Нема струму.

Пан Петро щось вовтузиться, перемикає і чудо – тролейбус їде. «Аа-а-а, Петька, йолкі зелені!», – із захватом говорить пані Анна. Потім пояснює, що їдуть на пальному, мовляв, у нового тролейбуса є ця можливість – їхати і на струмі, і на пальному. Таких нових у депо поки є два. Їх пустили на 7 та 6 маршрути.

Водій та контролерка бідкаються, що навіть за ці кілька хвилин графік уже збився. Люди чекають, дратуються.

Таки гарне наше місто

«Подобається, коли люди з інших міст хвалять Івано-Франківськ, – говорить пані Анна. Людей нема, то сіла поруч. – Часто питають, куди піти, що цікавого побачити? Багато людей кажуть, що місто гарне й чисте. Раз дівчата з Пакистану їхали, вчились у медичному. Дуже цікаві такі. Багато розпитували. А мені було цікаво про них дізнатися».

Пані Анна дивиться у вікно та приговорює: «Таки гарне наше місто».

Вона любить свою роботу, бо любить бути серед людей, любить поговорити. Каже, хоч буває різне, й наслухається у свій бік такого, але між поганим є й хороше. Мовляв, її мати завжди вчила ставитися до людей так, як би хотіла, щоб ставилися до неї.

«Стараюся розуміти, а може в людини щось сталося і вона така озлоблена, – зітхає жінка. – Але то не найгірше. Найгірше працювати влітку, коли всі на канікулах, у відпустках і місто порожнє. Тоді важко виконувати план. Нам що головне – аби люди їздили. О, тут цінна зупинка. Я пішла».

Ця особлива зупинка – від Трускавецької і до «Космосу». Сідає багато людей, переїздять через міст і біля кінотеатру одразу багато виходить.

Контролерка каже, водій їде плавно, аби вона встигла обілетити всіх. А коли немає людей, то їде швидше.

Під вечір, розказує жінка, буває багато нетверезих пасажирів, а ще таких, які просто катаються. Переважно старшого віку. Пані Анна зітхає, що їм просто ніде дітися.

«Прийдуть і кажуть, можна з вами поїздити? А хтозна, яка в людини ситуація вдома, – говорить пані Анна. – Буває, людина каже – нема грошей і все. І що ти йому зробиш? А наступного разу протягує гроші за проїзд і за попередній раз. Не беру. А є люди, які обманюють».

Ще розказує, нині багато контролерок перевчилися і працюють водійками. Вона не зможе, бо й біля водія сидіти не може. Боїться дороги. А у водіїв трошки краща зарплата і менший запит на план. Бо для контролера план – це закон.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.