В Івано-Франківську хочуть побудувати перший на Прикарпатті військовий гарнізонний храм – при 114 бригаді тактичної авіації повітряного командування «Захід». Ідея народилася ще до війни.
Бо солдат, який молиться, воює впевненіше, переконаний штатний капелан бригади Віталій Кузьмин, пише Репортер.
Ідея створити гарнізонний храм належить капелану Віталію Кузьмину та командиру частини Євгенію Каржау. Цікаво, що ще задовго до війни військові вже збиралися збудувати свою церкву. Навіть поставили хрест під будову у сквері, перед частиною, що на вулиці Чорновола. Але не склалося.
Навесні 2017 року в частині ввели посаду штатного військового капелана й запросили на службу отця Віталія. Тоді питання про побудову храму підняли знову.
«А минулої п’ятниці ми пішли до міського голови й розказали про такий намір, – отець Віталій. – Він сказав, що буде сприяти. Єдине – ми маємо написати лист-звернення до мера та міської ради. Треба зареєструвати громаду, вирішити всі юридичні колізії. Лише після цього сесія міської ради має розглянути питання та виділити землю».
Наразі капелан відправляє у клубі військової частини. Там зробили невелику каплицю, тож хлопці приходять помолитися.
«Військові специфічні, а тут ще й авіаційна частина, – говорить капелан. – Більшість протягом дня дуже зайняті, тому в будні ми правимо нечасто, але в неділю чи свята – постійно. Може прийти одна людина на відправу, три, а може й півсотні».
За словами отця Віталія, солдат, який молиться, – значно ефективніший.
«Говорю з досвіду, – каже отець. – Ефективніший у тому плані, що він більш стійкий до стресів. Він має тверду точку опори. Віра дуже допомагає там, у зоні бойових дій».
Отець Віталій сам тричі їздив у зону АТО, аби молитися разом з військовими та допомагати їм. Був у Станиці Луганській, у районі Лисичанська, Бахмуті, Попасній.
«Це були ротації приблизно по 40 днів», – говорить капелан.
Чи є різниця працювати з військовими там – серед війни і тут – серед мирного життя? Каже, майже немає, бо військовий – всюди військовий.
Єдине – там людина постійно у стресі, напрузі, ризикує життям. Тут військові теж постійно напоготові, але більше у стані спокою. «Військові люди дуже специфічні, – каже капелан. – Мені цікаво з ними працювати».
Ще Кузьмин додає, що в майбутньому при гарнізонному храмі може бути реабілітаційний центр. Сюди запрошуватимуть психологів, спеціалістів, а ті працюватимуть з людьми, які пережили війну, мають посттравматичні розлади.
За словами капелана, не рідко людині легше прийти виговоритися саме до церкви, ніж до спеціалізованого закладу. Мовляв, у тому й родзинка, що такий центр буде при храмі.
«Психолог також дуже потрібен, бо не завжди священик може його замінити, – вважає капелан. – Психолог має спеціальну освіту, знання, деколи може більше вплинути на психологічне зцілення й душу. А священик відповідає за дух. А за тіло – лікар».
Курує діяльність капелана начальник відділення морально-психологічного забезпечення. Колись цю людину називали замполітом.
«Але військовий капелан – це цивільна людина, – наголошує отець Віталій. – Ми є структура незалежна, тому не хочемо і не потребуємо жодних військових звань. Так набагато зручніше та легше. Блаженний Святослав завжди наголошує: «Ви є капелани, але перш за все – ви є священики».
До слова, поки єдиний діючий гарнізонний храм в Україні є у Львові й носить ім’я святих Петра і Павла.
Розташований він у самому центрі міста. Серед львів’ян і туристів більш відомий як колишній костел єзуїтів. Його надали УГКЦ саме для того, аби там був військовий гарнізонний храм, ще у 2011 році – на 20-річчя Збройних сил України.
Нині ним опікуються капелани Центру Військового Капеланства курії Львівської архиєпархії УГКЦ. Можливо, згодом такий з’явиться і у Франківську.
Віталій Кузьмин запевняє, що цей храм зможуть відвідувати всі охочі. Робиться він для учасників усіх війн.
«Важливо, що всі пам’ятні події у місті починаються з молитви, – говорить капелан. – Важливо шанувати пам’ять про померлих, молитися за них. І живим потрібна та молитва, бо мусимо пам’ятати, що живемо для царства Божого».
Отець Віталій вже зробив собі ескіз майбутнього храму. Але показувати не хоче, бо, мовляв, не є фахівцем. Коли ж буде вирішено з ділянкою, тоді ґрунтовніше подумають і над проектом.
