На щотижневих засіданнях обласного координаційного центру допомоги пораненим не раз піднімали питання психічного стану тих, хто повернувся з війни. Ситуація тут цілком зрозуміла і прогнозована – людям, які бачили стільки жахливих речей, потрібна психологічна допомога. Свого часу через прорахунки влади ми вже мали те, що зветься «афганським синдромом». Отож на засіданнях прозвучало, що в області хочуть зробити аж два центри психологічної реабілітації. Але все не так просто.
Мова про заклади Львівської залізниці, які переходять у власність міст – це вузлова лікарня у Коломиї та поліклініка в Івано-Франківську. До слова, з останньою як єдиний майновий комплекс іде ще лікарня на Тарнавського та дитяча поліклініка на Вовчинецькій.
У Коломиї реабілітаційний центр таки буде. Як каже директор департаменту охорони здоров’я ОДА Роман Мельник, щодо цього приміщення були два варіанти. Перший – зробити там міську лікарню. Але з таким завданням цілком справляється центральна районна, тож це було б просто дублювання функцій і розпорошення бюджетних грошей. Другий – центр.
«20 березня на сесію облради ми винесемо питання, аби передати лікарню на баланс області, – каже Мельник. – По-перше, звільнимо Коломийський район від зайвих видатків, по-друге – центр буде таки обласний. Орієнтовно він мав би бути на 100 ліжок, нині там зроблений зовнішній ремонт, заклад утеплений, поміняні вікна, перекритий дах, і якби нам вдалося виділити хоча б 10 млн. грн. з бюджету для внутрішнього ремонту і обладнання та якби ми всі разом взялися, то до осені він би уже запрацював».
Але от профіль у нього буде не психотерапевтичний, там планують два відділення – посттравматичне і постінсультне.
Щодо закладів у Франківську, то всі вони передаються на баланс міста і, відповідно, долю їх вирішуватиме місто. Поліклініка найімовірніше так і залишиться поліклінікою.
«Щодо лікарні, то ми мали розмову з головним лікарем міста Тарасом Масляком, і вони десь також бачать реабілітаційний центр на базі лікарні, – говорить Мельник. – Але вона не працює вже більше шести років, є тріщина у фундаменті, приміщення в аварійному стані, там треба немалі кошти, аби її відновити, а потім вже думати, що далі робити».
Що ж маємо по психіатричній реабілітації? У департаменті не приховують – проблема є і кількість звернень до лікарів значно зросла, хоча статистики не наводять, кажуть, це некоректно. Натомість для ілюстрації Мельник наводить іншу статистику – результати війни США у В’єтнамі. Тоді у боях загинули 58 тисяч американців, ще жахливіша цифра – 62 тисячі, які покінчили життя самогубством протягом 20 років після війни.
«Наслідки тих дій, які відбуваються нині, нам ще дуже серйозно «аукнуться», – каже він.
Але центр психореабілітації – це категорично неправильне рішення цієї проблеми, наполягає головний медик області.
«Професійно абсолютно не грамотно збирати людей з такою проблемою в одному місці, – доводить він. – Навпаки, світ іде до того, аби розпорошувати їх – як у соціумі, так і між лікувальними закладами».
У цьому руслі і думають працювати. От зараз Мінсоцполітики заявляє, що виділить 52 млн. грн. на всю Україну для розвитку психіатричної служби. У Києві ці гроші думають виділяти саме на госпіталі. У нас такого нема.
«Ми вже звернулися, що готові освоїти певну суму і бачимо це у вигляді державно-приватного партнерства, – каже Роман Мельник. – От коли є приватний санаторій чи база відпочинку, де люди готові за якусь певну суму віддати місця, аби там 10 днів перебували бійці, невелика група – 10-15 чоловіків з психологом, десь там відпочили, порибалили. Це буде зовсім інший підхід, і це правильний підхід».
Та поки що основним місцем допомоги тим, кому важко пережити війну, лишається психоневрологічна лікарня № 3 в Чукалівці. Хоча навряд чи бійцям легко туди йти. На майбутнє хочуть відкрити кабінети психологічної допомоги в кожній поліклініці, а ще проводити додаткові навчання для психологів, як їм працювати з військовими…
