Він не шукав слави, не намагався стати відомим чи впливовим. Коли 23 липня в Городенці дізналися, що в зоні АТО був смертельно поранений їхній земляк Юрій Дутчак, багато місцевих стали перепитувати: хто ж то такий? А-а-а, керівник «Правого сектору» – тоді знаємо. А більше було відомо тільки рідні та сусідам.
Чотири роки тому Юрко Дутчак замешкав у приміському селі Глушкові. Тоді йому було 26. Прийшов у прийми до Мирослави Юрчук не з порожніми руками. Продав батьківську хату в селі Іспас (Вижницький район, Буковина), кошти вклав у велику господарку. Замінив вікна, двері, облаштував подвір’я. З тестем Мироном Гайдуком знайшов порозуміння, бо брався до всілякої роботи.
Ґаздувати Юрій вмів, бо рано зостався сиротою. Його батько, ветеран Афганістану, помер, коли малому був лише рік, а дві сестри трошки старші. Згодом через онконедугу померла й мама, хоча діти відчайдушно боролися за її життя.
Усю свою любов Юрко віддавав молодій дружині Мирославі та її синочкові Славчику, який називав його татом. Усіляко їм потурав, балував.
У Глушкові добрим словом згадують цього розумного, тихого та врівноваженого чоловіка, майстра на всі руки. Він закінчив відділення архітектури Чернівецького політехнічного технікуму, їздив на заробітки до Києва.
Саме у столиці, в листопаді, застав Юрія Майдан. Він пробув там до лютого, примкнув до «Правого сектора». Додому повернувся якраз після найкривавіших подій. Власне, в Городенці він вперше заявив про себе 22 лютого.
Тоді у районному Палаці культури завершувалася позачергова сесія міськради. До мікрофону рвучко вийшов молодий чоловік у камуфляжі із закладеними за бронежилет руками. Не впізнати було в цьому рішучому бійцеві із суворим поглядом вчорашнього тихого хлопця. Казав, пережите так загартувало його, що поклявся собі довіку боротися за справедливість.
Скоро краєм пішли чутки, що Юра Юрчук (майданівське псевдо) формує штаб. Разом із однодумцями склали люстраційний список, організували зустрічі в колективах, вимагали відставки вчорашніх прихильників старого режиму. На революційному запалі браві хлопці із «Правого сектора» йшли до керівників правоохоронних структур – викривали корупційні схеми. Юрій набирав авторитету.
«Саме це призвело до того, що про нашого керівника стали розпускати плітки, – каже секретар штабу районного осередку «Правого сектора» Наталія Помайба. – Комусь була вигідна його дискредитація. А насправді Юрій був особливий, із загостреним відчуттям справедливості. Дехто, мабуть, і уявити собі не може, як це – робити добрі вчинки тільки через власну непримиренність до фальші.
У червні Юрія після численних погроз викрали. Вислідили, коли йшов у поле за худобою. Повернувся аж через три дні. Розповідав, що хотіли залякати, били, на руках виднілися чорні сліди від наручників. Він мав підозри, хто спричинився до катувань. Але доказів не було».
Юрко був людиною слова. Вирішив організувати вишкіл для молоді, і невдовзі в урочищі «Дубина» біля Глушкова постав військово-патріотичний табір, офіційно зареєстрований у сільраді. Навчав юнаків, жалів, що багато необстріляних іде на передову. В тому таборі займалися не лише місцеві. Їхній енергії та запалу заздрили в селі. Допомагав порадами колишній правоохоронець Степан Яворський, який називає Дутчака патріотом-романтиком.
Спілкуючись із городенківцями з 5-го прикарпатського батальйону, Юрій дізнався, чого не вистачає їм на передовій. Разом із побратимами допомагав ГО «Майдан» збирати благодійну допомогу. Зголосився із Дмитром Легенюком привезти зібране в зону АТО.
Закупили форму, взуття, амуніцію, харчі. Городенківець Віталій Федьків поїхав своїм бусом 21 липня. Їхали разом із косівськими колегами, везли посилки й хлопцям із Коломиї. Залишили вантажі на чотирьох блокпостах. До п’ятого, під самим кордоном із Росією, їх не пустили. І залишатися не радили – через можливий обстріл.
«Вибору не було, – розповідає Дмитро Легенюк, – тож під супроводом охорони рушили додому. Була вже ніч, ми від’їхали десь 50 км від Амвросіївки й потрапили в засідку. Наші супровідники зайняли оборону, косівський бус вирвався уперед, а ми не встигли.
Віталія поранило, він попросив, щоб Юрій взяв кермо. А тут і в нього вцілила куля. Я витягнув обох на обочину. Перев’язав Віталія, бо з плеча валила кров. А Юрі куля влучила у хребет, почали затерпати ноги.
Надійшла підмога, хлопцям зробили перев’язку та повезли до лікарні. Але згодом повідомили, що є «двохсотий» – Юрій. Віталію витягли кілька куль, нині він уже вдома. Транспортувати тіло Юрія допоміг обласний штаб».
У понеділок, 28 липня, в Городенківському районному Палаці культури відбулася панахида за загиблим Юрієм Дутчаком і прощальне віче біля пам’ятника Шевченку. Побратими, друзі та просто знайомі багато говорили про нього. Прожив він на Городенківщині лише кілька років, але залишив добру пам’ять про себе та помітний слід своїми справами.
Поховали Юрія Дутчака в його рідному селі на Буковині.
