Священик із Микитинців, 64-річний Ігор Іванів, роками пішки та автостопом мандрує по святих місцях України й не тільки. Так він дістався до французького Лурду, Єрусалиму (Ізраїль), Ватикану (Італія), Меджугор’я (Боснія і Герцеговина). Мало того, отець Ігор майже незрячий, бачить лише силуети, а окуляри носить для зменшення очного тиску. Зір він втратив 16 років тому через автомобільну аварію. Каже, у подорожах його очима є ті, кого зустрічає на шляху.
Духовні очі важливіші
На обійсті священика у селі Микитинці, що біля Франківська, височіє 13-метрова каплиця з куполами. На порозі храму чекає отець Ігор. Каже, кожну справу треба починати з молитви, тому перед розмовою з «Репортером» теж відправляє молебень. Говорить дуже голосно. Бере Святе Письмо, розгортає його, але декламує з пам’яті. У тій каплиці він відправляє щодня. Має 16 прочан. Інколи ходить на відправи в Долину, в Гошів. І все пішки.
Отець Ігор розповідає, що дуже любив вчитися, тому має добре натреновану пам’ять, три вищі освіти, з них дві технічні. Мав добру роботу, посаду, зарплату, але все лишив. На початку 1990-х, коли УГКЦ вийшла з підпілля, поступив у семінарію.
Говорить, завжди ходив до церкви, попри радянську заборону. «Не раз мені казали, що донесуть, що я в церкві свічки гашу, – сміється отець Ігор. – Не боявся нікого».
Також він підпільно возив священиків на відправи по всій області. От, старші духівники й загітували його, аби висвятився, бо священиків тоді бракувало, а він, мовляв, чоловік добрий, порядний. У 1995 році 42-річний Ігор Іванів отримав парафію у Франківську, на Княгинині, а потім у селі Саджава Богородчанського району.
Влітку 2000 року в його авто врізався п’яний за кермом. Після тої аварії отець Ігор почав різко втрачати зір.
«Але я себе незрячим не вважаю, бо, крім тілесних очей, є ще духовні, а вони важливіші, – якось весело говорить він. – Без духовних очей людина нічого не варта. Я собі раду даю».
Розповідає про священика з Долини Вітольда Левицького, що часто до його приходить, аби разом відправити Літургію.
«Як стаємо разом відправляти, то він вірянам говорить: «Нині будемо правити з моїм товаришем по терпінню». Отець Вітольд – також незрячий, – каже Ігор Іванів. – Але я хоч якісь силуети бачу, а він нічого. Любомир Гузар – також. Коли він ще був правлячий архієрей, то відпочивав недалеко, в Моршині, і приїздив у Долину. І ми, три незрячі священики, ставали й відправляли Службу Божу».
Скільки до того Лурду?
Подорожувати отець Ігор почав, вже коли втратив зір. Каже, не міг сидіти, склавши руки, бо то не вихід. Надумав пішки піти до Зарваниці, що на Тернопільщині. Дав оголошення в релігійну газету, що шукає поводирів. Пригадує, зголосилися сім жінок. Було тяжко. Під сотню кілометрів і звичайній людині пройти нелегко, а незрячому й поготів. Але з кожною наступною пішою мандрівкою, каже, ставало легше. Лише цього року, пішки та автостопом, він був у Зарваниці 28 разів!
У куті каплиці припертий посох – товста палиця, обгорнена у синьо-жовту стрічку, а на палиці хрест. Священик намацує його, спирається. Каже, з тим посохом і побував у кількох найсвятіших місцях світу.
«Зарваницю ще називають українським Лурдом, – розповідає отець Ігор. – Тоді я собі подумав, а чому дійсно не піти до Лурду? Там у 1858 році, у печері Массаб’єль, маленькій дівчинці об’явилась Богородиця. То місце стало центром паломництва. І пішов я туди у 2008 році разом з болехівським паламарем Степаном Пархоляком».
Пригадує, йшли через Польщу, Німеччину аж 108 днів. Маршрут склали так, як люди казали. Дорогою вели щоденник. Отець Ігор диктував, а його поводир записував усі пригоди, всіх людей, що траплялися. Також у той журнал писали різні прохання від зустрічних. Просили помолитися за рідних, за здоров’я, за багатство. Таких щоденників нині має кілька – із різних куточків.
«Один із тих журналів у Лурді на престолі стояв 10 днів! – із захватом говорить отець Ігор. – Там є наша паломницька церква, якою завідує ірландський священник отець Петро. Так гарно українською говорить, а як співає наших пісень! Дуже зрадів нам. Казав, що зазвичай священики у нього бувають максимум шість годин та їдуть геть. А я 10 днів відправляв служби, молебні».
У Лурді з паломниками сталося чудо, вважає отець Ігор. Не знали, як мають вертатися додому, а тут під’їздить двоповерховий автобус з франківськими номерами. І виходять звідти три знайомі священики. Вони й узяли наших мандрівників з собою, бо якраз мали два вільні місця.
«І то чудо Боже, милосердя за ту нашу пішу прощу, – каже Ігор Іванів. – Ми з ними ще 13 днів їздили по інших святих місцях Європи».
Рюкзак напоготові
Наступна мандрівка отця Ігоря була до Ватикану. З Франківська дістався туди за вісім днів, теж пішки та автостопом. Потім ще дев’ять днів до Меджугор’я (Боснія і Герцеговина).
«З Богом, з молитвою все долалося легко, виходило нам добром, – посміхається Ігор Іванів. – Виходили з дуже важких, тупикових ситуацій. Йшли під палючим сонцем, чужою країною, не знаючи мови, не раз блудили, спали де попало, не милися по кілька днів. Бог нам у всьому допомагав. Кожна проща – це не просто мандрівка, це можливість зосередитись на молитві. Що важча дорога, то щиріша твоя молитва, вагоміше кожне слово».
А найважливішою вважає пішу мандрівку на Святу Землю – до Єрусалима. Тоді з поводирем Андрієм Калюжним вони дійшли через Тернопіль, Чернівці, Молдову до Одеси, а далі пливли на кораблі до Єрусалима. На Святій Землі пробули 13 днів. Втрапили на саме Різдво. Там франківський священик відслужив Літургії на горі Фавор, у храмі Гробу Господнього та у Вифлеємі. «Чотири служби українською мовою на Святій землі! Я досі під враженням», – говорить отець Ігор.
Зараз далеко він уже не мандрує. Каже, здоров’я не те, хоча щоранку обливається холодною водою, виконує вправи з гантелями. Та найдальше ходить хіба в Зарваницю.
Показує на приготовлений дорожній наплічник. Старенький, пошарпаний. Усередині основне: щоденник, молитовники, теплі речі. Завтра з ним знову вирушає в Зарваницю. Каже, дорога й молитва дають йому духовне зцілення. Підкріпляють.
«Мені легко жити, – посміхається отець Ігор. – Усі ті люди, яких я зустрічаю в дорозі, вони – мої очі. Я бачу значно більше».
