Минулого тижня Івано-Франківськ зібрав жінок із Луганська, Чернігова, Запоріжжя, Дніпропетровська та, звісно, франківчанок. Протягом двох днів вони обговорювали війну, шукали шляхи примирення, думали, яким чином саме українські жінки можуть насправді, остаточно припинити війну на Донбасі.
Фото Євгена Гапича
Івано-Франківськ – шосте місто, яке в рамках програми «Миротворення в Україні. Роль жінок» приймало делегації з різних областей. До того проект уже відбувся у Чернігові, Кіровограді, Маріуполі, Святогірську та Вінниці. Програму підтримує британський уряд разом зі Спілкою жінок України.
Ініціатива стартувала 18 серпня у Києві та триватиме до середини березня. Серія семінарів має пройти у 18 областях.
«Війна роз’єднала родини і громади, тож єдиний спосіб подолати нестачу довіри – прийти до взаєморозуміння, – говорить організатор проекту, голова Спілки жінок України Леокадія Герасименко. – Мета нашого проекту – створити майданчик для діалогу, де жінки волонтери, жінки-переселенки, активістки та просто небайдужі можуть без страху та упередження висловити свої надії чи побоювання».
Організаторами програми в Івано-Франківську стали волонтерки Зінаїда Федорук (БФ «Франківський опір») та Лідія Анушкевичус (ГО «Свій за свого»).
«Тема миротворення дуже важлива, адже повинні зберегти той хиткий мир, який встановився в країні, – каже Лідія Анушкевичус. – Громадянське суспільство, яке сформувалося на Франківщині, є достатньо активним, ми зуміли об’єднатися та хочемо, щоб усі жінки України почули одна одну, адже нас хочуть штучно роз’єднати, хоч цінності у нас абсолютно одинакові».
Упродовж двох днів жінки-миротворці намагалися знайти якісь варіанти вирішення конфлікту. Одноголосно дійшли висновку, що цього можна досягти лише спілкуванням – через поширення культури, роботу з дітьми, з переселенцями.
Наприклад, на одному занятті жінки ділилися досвідом спілкування із рідними з Росії чи з тими, які лишилися в Луганську чи Донецьку.
Луганчанка Інга Романюк зараз мешкає у Києві. Жінка переконана, що з мешканцями Донбасу і зараз треба безперестанно говорити.
«Моя сестра повернулася додому – це 50 км від Луганська, – розповідає жінка. – Це українська територія, але більше 60 % людей – проти України. Вони сплять і бачать Путіна! Це боляче. Чому так перевернулося життя людей, які прожили на українських територіях стільки років, а зараз хочуть Росії? Я бачу один вихід – говорити з ними. Іншого шляху нема. Шляху війни – нема! Намагаюся говорити зі своїми однокласниками, з родичами… Поки що майже безрезультатно, але бачу – молодь уже інша, змінюється».
Війна розділила родину Вікторії Гостєвої з Чернігова. Її чоловік із Луганська, в них чудові стосунки, але не з його батьками.
«Ми одружилися вісім років тому, то ще тоді рідні чоловіка казали, мовляв, Чернігівщина – лігво бандер, – каже Вікторія. – Більшість там навіть плутає Чернігів і Чернівці. Отож, я невістка-бандерівка, з якою не спілкуються. Єдиний місточок – онука. Моя дитина розказує бабусі й дідусю, що вона українка, у нас усе добре, ми нікого не б’ємо і не їмо. Дідусь на два тижні приїздив у гості, хоч цьому передувала велика підготовка. Він дуже боявся. В перші дні свекор очікував якогось негаразду – від нас чи на вулиці, але все було добре. А в останній день сказав, що частково став укропом. Поїхав додому, розказав про все свекрусі. Зараз відчула, що їхнє ставлення до мене потеплішало, бо ж узагалі не спілкувалися».
Волонтерка з Івано-Франківська Сніжана Полянська розповіла про свою подругу Марину, яка їздить у найвіддаленіші куточки АТО, возить сім’ям, які там залишилися, допомогу.
«За її розповідями, вони ту допомогу беруть, бо жити треба, але розумом вони – за Росію, – переповідає Сніжана. – Але вона все одно приїздила, привозила, говорила, протягом семи місяців. Коли сепаратисти мали розстріляти її та інших волонтерів, ті люди, яким вона помагала, стали перед ними і прикрили. За сім місяців вона зробила те, що не робиться на рівні держави! І нам треба вплинути на це разом».
Анжела Філіповська з Сєвєродонецька каже, що нашим людям треба їхати туди – на Донбас, на території, підконтрольні Україні.
«Нам вас там не вистачає, – говорить вона. – Не волонтерства, а саме культури».
Волонтерка із Косова Марія Гринюк, яка від самого початку працює з переселенцями, запропонувала запросити групи дітей до Косова, обмінюватися досвідом, проводити майстер-класи. Каже, це дає дуже добрі результати і це треба продовжувати робити, бо з дітьми приїздять і батьки.
Ще одна жінка, пані Оксана, чоловік якої зараз на Сході служить священиком, запропонувала робити поїздки від церкви, запрошувати фольклорні колективи до тих «острівків України». За її словами, проукраїнським мешканцям Донбасу, хоч їх і не багато, це дуже потрібно, аби не зламатися.
Також організатори підготували книгу вражень «Жінка жінці», де учасниці ділилися наболілим, обмінювалися контактами, аби спільно працювати і досягати миру своєю жіночою роботою.
