Газета Люди Фото

Роман і його броня. Коли кохання перемагає війну

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Роман та Ірина Гребенюки познайомилися під час війни. Він з Луганщини, вона – з Донеччини. До Франківська приїхали на презентацію «Театральної резиденції для бійців». Роман там актор – розповідатиме про свою війну.

Поцілунки під Шевченком

Роману 35 років, він з Лисичанська. До війни чим лише не займався. Останні місяці таксував, так на передову і поїхав – на своїй білій «Ниві». З літа 2014 до літа 2016 воював у складі 74 окремого розвідбату. Каже, спершу його ще й не хотіли брати – з луганською пропискою. Мусив зареєструватися на Дніпропетровщині.

А його 29-річна дружина Ірина з Харцизька Донецької області. Це досі окупована територія. Ірина звідти виїхала у серпні 2014.

«Харцизьк межує з Іловайськом, але спершу нас не зачіпало, – розказує Ірина Гребенюк. – Коли почався Іловайськ, зайшли російські військові, батьки сказали, аби я на деякий час поїхала. Ми там усі чекали, що прийдуть наші хлопці і звільнять місто, тож я збиралася скоро повернутися вже в українсь­кий Харцизьк. Чотири роки там не була».

Гребенюки кажуть, що в Лисичанськ потім ще навідувалися, а от у Харцизьк дорога закрита. «Якщо більше не будуть відводити наші війська, то ми собі так запланували, що разом перефарбуємо у жовто-сині кольори в’їзний знак Ірининого міста», – посміхається Роман.

Познайомились вони випадково – через Facebook. «Я побачила пост кіборга з Донець­кого аеропорту, – пригадує Ірина. – Вирішила йому написати та подякувати, що охороняє країну та звільняє Донбас».

«Я не розумів, нащо вона пише? Подумав, якась дивна, щось від мене хоче», – тепер вони обоє сміються.

Спершу переписувалися, потім зідзвонились. Кажуть, могли до ранку говорити про все на світі. «Якось від нього цілий місяць не було звістки, бо був у Пісках на зав­данні, – говорить Ірина. – Хвилювалась. Раптом о четвертій ранку пише: «Не сплю й іншим не даю».

Через півроку вони вперше побачилися у Дніпрі. «Я приїхала з Черкас, а він з передової», – Ірина лагідно дивиться на Романа.

«Побачив її і подумав – моє!», – говорить він. «Не знаю чому, але в мене таке саме було відчуття», – Ірина не відводить погляду від чоловіка.

«У Дніпрі є Монастирський острів, а там пам’ятник Шевченку. Ми вперше там поцілувалися, – розказують обоє. – У нас зараз традиція – в яке б місто не поїхали, шукаємо пам’ятник Шевченка й цілуємося. Навіть у Римі знайшли. Там такий смішний Шевченко – як Цезар стоїть».

У Франківську знайти не встигли, тому приїдуть ще. Тим більше, наприкінці серпня має стартувати проект «Театральна резиденція для бійців». На місяць Роман приїде на Прикарпаття, аби разом з іншими бійцями вчитись бути акторами.

Гребенюки мешкають недалеко – у Львові. Ірина – сержант поліції, Роман – курсант академії Сухопутних військ.

Робити, як має бути

Про проект “Театральна резиденція для бійців”, Роман дізнався також через Facebook. Заповнив анкету, пройшов прослуховування. Каже, мав досвід – зі сцені львівсь­кого оперного у березні 2017 читав уривок з «Кавказу» Шевченка.

«Було кілька військових. Читали ми трохи коряво, але всі встали, навіть старенькі дідусі, – пригадує чоловік. – Така акумуляція енергії була, аж жити хотілося!».

На Прикарпатті зберуться 12 бійців, аби працювати над документальною виставою

У новому мистецькому проекті Роман має розказати свою історію, програти її для глядача. Яку саме, ще не знає. За плечами два роки війни. Там було таке, що звичайна людина переживає за все життя, а він – за два роки.

«Не хочу зробити боляче своїми спогадами, але хочу, аби зрозуміли мене та інших війсь­кових, – говорить Роман. – Аби глядач теж це пережив і зрозумів, що війна триває. Що, наприклад, йде по вулиці хлопець в шортах і шльопках, а він, може, полон пережив. Не треба, аби всі хапали автомати. Треба робити так, як має бути. Наприклад, не кинути бичок поза смітник, не образити солдата. В мене було, як УБД показував і водій дорікнув, що бабуся може заплатити, а я ні. Можу, але це така принципова позиція».

У Романа три ротації в арепорту. Побратими дали позивний «Грєшник», бо каже, постійно, де би не приїхав – «якась дупа». У нього перебиті ребра, численні контузії. Як здавав бронежилет, то звідти «блюдце осколків повитягували».

«В аеропорту кожного разу все гірше, а потім взагалі все закінчилось…», – каже Гребенюк.

Робить довгу паузу, а потім додає: «Поруч сидить чоловік, говорить по телефону з доч­кою: «Маленька, все добре. Не хвилюйся». Потім і з дружиною: «Не вір, що там кажуть. Менше дивися той телевізор». А потім раз і той дзвінок десь там з купи 200-х… А ще є поранені й ніхто не може до нас прорватися. При мені приїхала броня з хлопцями на допомогу, не встигли припаркуватися, як їх підірвали».

Коли вона поруч

Роман хвилюється, перескакує з одного на інше, часто робить паузи, забуває, про що говорив. Постійно розвертається до дружини. Здається, вона без слів усе розуміє, підказує, доповнює.

«Не знаю, як би закінчилося моє цивільне життя, якби її не зустрів. Воно б взагалі закінчилося», – говорить Роман.

Каже, перший рік після війни ще нічого, а на другий починає глючити. Пригадує, що був такий момент, коли починав глухнути, втрачати зір. Відчуття – ніби помирає.

Зізнається, що йому пити не треба було, аби зірватися. В якийсь момент зрозумів, що це проблема, що треба щось робити, не мовчати. А поруч завжди була Ірина, яка все розуміла. Вони разом ходили до психолога, Роман приймав ліки.

«Ірині при житті треба ставити пам’ятник за те, що вона стільки пройшла й витримала все, що зі мною коїлося, – говорить Роман. – Знаєте, як я її називаю? Моя внутрішня броня! Там, на передку, була зовнішня, а тут – Ірина».

Минулого року вони розписалися – на стадіоні. Кажуть, якраз потрапили на пілотний проект «Шлюб за добу». Були лише удвох. Через якийсь час повінчалися у Гарнізонному храмі святих апостолів Павла та Петра у центрі Львова.

«Також були лише ми, пара наших друзів і капелан, – пригадує Роман. – Іра переживала, що на розписці не було гостей і зараз. Вінчалися якраз перед Службою Божою і коли нас вели навколо вівтаря, обертаємося, а там повна церква людей. Я у формі, Іра в сукні. Всі плачуть, знімають на телефони, потім вітали».

Ще рік тому Роман захопився фотографією. Каже, надихнули відвідини музею війни у Києві.

«Випадково зайшли з Іриною. Там є окрема експозиція, присвячена обороні ДАПу, так, зліва кімнатка, – розказує Гребенюк. – Дивлюся, а там наш прапор, наші фотки, порт­рети загиблих. Дивлюся, а це ж я їх робив!».

Директор музею попросив Романа дати особисті речі до експозиції. Віддав. Каже, все пороздавав з війни, аби про неї нічого не нагадувало. Нині в музеї якісь його обереги, фенічки, іменна запальничка від побратима й печатка з аеропорту.

«Я три ротації, що був, шукав ті печатки. Усе перерив, – розказує Роман. – Тоді ж усі були добровольці. Прийшов командир, запитав – хто йде? 21 зголосилося. Ручкою на папері записав – і все. Офіційних наказів не було, як потім доказати, що ти там був? Коли знайшов ту печатку, то ми цілим підрозділом собі штампували».

Роман риється в рюкзаку й показує три печатки в паспорті.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.