Акцент Газета Фото

Діти Чорнобиля. Історії трьох франківських родин, долі яких пов’язані з Прип’яттю (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Кінець квітня для Наталії Попадюк – найгірший період. Вона всіма силами намагається оберігати батьків-ліквідаторів від зайвих емоцій. Марія Берланд через радіацію втратила доньку і нині сама виховує онуку. Здоров’я у Чорнобилі втратила і Марія Шубинець. Її, молоду кухарку, відправили туди на роботу у вересні 1986 року.

«Репортер» зібрав три історії франківців, долі яких пов’язані з Прип’яттю.

Найгірший день

Наталія Попадюк народилася через місяць після того, як її батьків евакуювали з Прип’яті.

Батько Наталі, Мирон Попадюк, працював монтажником на п’ятому блоці. Якраз був на роботі, коли в ніч з 25 на 26 квітня 1986-го на четвертому блоці Чорнобильської АЕС стався вибух. Її мама Анна саме була вагітною – на восьмому місяці.

Каже, вперше про Чорнобиль почула від батьків, коли мала сім чи вісім років. Спершу розказували, що то було гарне й молоде місто. Там вони одружились, чекали на її народження, була робота, стабільність, мрії.

З роками ті розповіді ставали не такими гарними й теплими. Щоразу додавалися якісь нові страшні деталі. Наприклад, як маму та інших людей вивозили невідомо куди з їхнього дому без жодних речей. Як відмивали в полі від радіації. Як вагітних жінок на меншому терміні змушували робити аборт, бо діти могли народитися з вадами.

Каже, вона з батьками по лікарнях від народження. У школі була звільнена від усіх іспитів і фізкультури.

30 років як змінився світ. Родина Попадюків про трагедію Чорнобиля

«Мені деколи соромно йти в поліклініку, – розказує жінка. – У мене така карточка, що сидить бабуся старенька і я, то в неї картка тонша. Мені лише 33 і третя група інвалідності. А скільки моїх ровесників повмирало? Минулого року дзвонить мамина подруга з Києва, що також була у Прип’яті, каже, що не стало її 35-річного сина».

За батьків Наталя, каже, краще мовчати. Ті з таблетками прокидаються і з ними лягають. Зізнається, що найбільше за них боїться саме у ці дні наприкінці квітня, коли сталася аварія.

«В цей період находить найбільше спогадів, телефонують усі друзі, хто лишився живий, – говорить Наталя. – Згадують Прип’ять і тих, кого не стало. Згадують ту всю несправедливість, з якою стикаються і зараз».

Найбільше Наталі Попадюк болить за батька, адже той добровільно на третій день після аварії повернувся на ЧАЕС, аби помагати гасити пожежу. Там він втратив своє здоров’я, нині грошей ледве вистачає на ліки.

«Людина, яка була в епіцентрі, отримує пенсії близько чотирьох тисяч, – говорить Наталя. – А ті, хто їхав туди у 1990-х, то вони мають 10 тисяч. Ще раніше тато їздив і щось домагався. Знаєте, що йому сказали? «Якщо ти там був, то ти вже мав вмерти». Ще можуть сказати, мовляв, вас туди не посилали. Дуже боюся того дня, бо він найгірший».

Онука нагадує про доньку

У Прип’ять пані Марія Берланд зі старшою донькою переїхали з Івано-Франківщини у 1973-му. Роком раніше туди поїхав на роботу чоловік. Працював зварювальником, а вона влаштувалася на кран. Через два роки у подружжя народилася ще одна донька.

Коли вибухнув реактор, пані Марія лежала в лікарні з пневмонією. Згадує, що з дівчатами у палаті могли говорити до опівночі.

«Раз чуємо, щось як бабахне, – говорить Марія Берланд. – Думали, гроза буде. Другий раз вдарило сильніше, то ми голови понакривали подушками й так позасинали».

О четвертій ранку жінок розбудив медперсонал, аби ті збиралися додому, бо на атомній станції сталася аварія, і нема куди класти постраждалих.

Каже, тоді не зважили, бо аварій траплялося багато. Десь, наприклад, була бочка зі смолою вибухнула й багато людей попекло.

«Чоловік був у відрядженні, а діти самі вдома, – пригадує пані Марія. – Заходжу додому, а в кімнаті якась земля розсипана. Потім доньки розказали, що загриміло, відкрилися вікна та звалили вазони».

Марія зранку зібрала дітей до школи, бо тоді ще вчились у суботу, а після навчання пішла з ними на річку. Була дуже гарна погода, вони навіть засмагали. Наступного дня поїхали на вокзал зустрічати маму пані Марії з Ворохти. Після обіду по радіо почули, що треба збирати документи, брати трохи їжі, теплих речей, бо на три дні всіх вивозять з міста.

Жінка пригадує, що під’їздили автобуси й забирали людей. Пані Марію з мамою і доньками та іншими пасажирами вивезли у село Млачівка Поліського району. Каже, селяни забирали приїжджих до себе, хто скільки міг.

«Нас прихистили дуже добрі люди – подружжя і старенька бабуся, – згадує жінка. – Пам’ятаю, що та бабця дуже плакала, коли людей почали звозити. Й те село потім теж усе вивезли».

Жінки з дітьми приїхали на Франківщину. Марія Берланд довго лікувалась в Яремче. Радіація сильно позначилась і на здоров’ї дітей. Особливо, молодшої Наталі. Вона мала третю групу інвалідності через ниркову недостатність. У 2015 році пані Марія її поховала.

«Це я по лікарнях була постійно зі страшними болями й думала, що скоріше піду, але ніяк не моя дитина, – зітхає жінка. – Ви уяви­ти не можете, як то – ховати найрідніше».

Через сім місяців помер зять, бо не міг перенести горя. Жінка лишилася з двома онуками. Старша нині має свою родину, а школярка Женя – біля бабусі. Говорить, онука повернула її до життя.

«Щось так повернуся, і вона нагадує мені доньку, особливо, коли спить, – посміхається пані Марія. – То ковдру під себе так згребе, згребе… Наталя теж так любила. Якби не ця дитина, то не знаю, де б я була».

Недавно вони разом по Google Maps шукали свою вулицю та будинок у Прип’яті. «Знайшли. Здається, і вікно нашого будинку бачила, – розповідає жінка. – Але то все позаростало хащами».

Ще згадує, як їздила у Прип’ять з чоловіком у липні 1986 після ­аварії, що дозволили забрати якісь свої речі. «Приїхали, а двері нашої квартири вибиті. Вже побували мародери, – зітхає пані Марія. – Нам страшно було щось брати, хіба фотографії».

«Ляльки гарні лишили», – підказує онука у слухавку. «О, так, такі були гарні індіаночки, – сміється жінка. – Доньки найбільше за ними жаліли».

Пригадує, що місто було порожнє й лише зграї котів і собак з облізлими від шерсті лапами, животом, хвостами. Дуже бігли до людей.

Тиха смерть

Марія Шубинець у Чорнобиль поїхала вже після аварії – у вересні 1986 року. Її тоді відправили з роботи. Працювала кухаркою на мебельному комбінаті в їдальні № 3.

«Тоді, може, хтось десь тихенько шепотів про аварію, але ніхто нічого не розумів, – розказує жінка. – Зі всіх франківських столовок нас їхало 15 людей».

За її словами, усі молоді й радісні прибули в Київ, а там – поромом по Дніпру до Чорнобиля. Пригадує, що супроводжували їх військові зі зброєю.

За дротом. Франківчанка нелегально пройшла 100 км Чорнобильською зоною (ФОТО, ВІДЕО)

«Певно, аби ми не втекли, – дивується пані Марія. – Але ми не розуміли, куди їдемо, поки не потрапили на місце. Повиходили – й таке повітря, як попелу надихався. Туман. Таке все страшне, порожнє, як після війни».

Тоді в Києві всіх прибулих ділили на групи. Ту, в якій була Шубинець, привезли на малярний цех. Розказує, що там була велика двоповерхова будівля. На першому поверсі їдальня, а на другому селили новоприбулих.

Усім видали форму і стали до роботи, бо йшло до вечері, тож треба було годувати людей.

«Щодня на сніданок, обід та вечерю приходило десь три тисячі чоловік, – розказує пані Марія. – Були пожежні, медики та різні робочі, що рови копали, поливали дороги. І всі молоді».

Тридцять років після пекла: бійці Івано-Франківського протипожежного батальйону про 48 днів у Чорнобилі

В їдальні всі працювали конвеє­ром. Розказує, весь час підвозили харчі машинами – були й банани, ананаси, шоколад, «Пепсі» постійно.

«Зразу ми нічого не відчували, – говорить Шубинець. – Але що далі, то робилися, як ті кури мокрі. Ходили мляві, дуже хотілося спати. Форму міняли щоп’ять годин. Мали дозиметри на шиї такі маленькі, то радіація всюди зашкалювала».

Їхня їдальня була розташована за вісім кілометрів від станції. Потім бачила, як вивозили молодих хлопців, напівживих. «Тоді ми все зрозуміли й побачили, яка то тиха й підступна смерть – радіація», – говорить Марія Шубинець.

Її відрядження у Чорнобилі мало бути 15 днів. Але ніхто не їхав на заміну, тож продовжили ще на 18 днів.

«Маю десь ті документи про 540 робочих годин, без вихідних, – зітхає жінка. – Ми по дві години спали. Як приїхала додому, то, певно, місяць спала й не розуміла, де я є. Далі місяць лежала у Пасічній в лікарні, якраз тоді новий корпус відкрили. Здоров’я сильно підкосило. Довго не могла мати дітей».

У 2005 році пані Марія їздила до Чорнобиля на екскурсію. І досі не розуміє, навіщо. Тоді їхала вона й люди, які раніше жили у Прип’яті. Каже, то була страшна поїздка.

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.