Три роки минає з початку Революції Гідності. Майдан мав мільйони облич, голосів і персональних історій. Але час іде, навіть найяскравіші моменти губляться у буденній рутині, емоції притуплюються. Тому хочеться зібрати спогади, розповісти ще не розказані історії, аби пригадати себе такими ж натхненими, відважними, безкомпромісними. Навіщо? Щоб залишатись людьми.
Автор Віталій Дмитрук
«Вони хотіли крові»
«У хвилини, коли мене копали, я спробував запитати: «Хлопці, для чого ви мене б’єте?». Коли проходили повз колону силовиків, я впав на спину. Підбігли кілька, почали бити знову. Намагався піднятись на ноги. Коли вдалося, побачив, що їх багато. Просто стояв і не рухався. Штовхнули в спину, сказали йти. А з колони кричали, щоб мене били далі. Вони хотіли крові».
Взимку 2013-го Олександр Костур був студентом останнього курсу математичного факультету Прикарпатського університету. На Майдан їздив тричі. Вперше не зміг всидіти у Франківську одразу після побиття студентів. Вже вранці 1 грудня з друзями був у столиці. Коли стало зрозуміло, що Майдан стоятиме й далі, пішов волонтером на кухню. Роботи не цурався – робив те, що просили. Після тижня життя на Майдані поїхав додому, та за кілька днів повернувся.
«Було бажання чимось допомогти. Коли знаходився там, відчував себе частинкою чогось великого, – пригадує Сашко. – Це було рушійною силою».
Подався в охорону. Наглядав за порядком, слідкував, щоб не було заворушень. Так пропрацював кілька тижнів і поїхав на свята додому. До Києва повернувся 22 січня.
«Точно пам’ятаю, що востаннє приїхав лише на один день, – каже Олександр. – Але той день тепер згадую дуже часто».
Спершу він взявся допомагати розчищати сніг. Потім зустрів знайомих журналістів, і в їхньому наметі залишив речі. Те, що сталося потім, добре закарбується в пам’яті хлопця.
«Зранку почалися сутички, – розповідає Сашко. – У мене не було ні зброї, ні засобів для захисту, взагалі нічого не було. За час Майдану я не підняв руки на жодну людину. Я просто стояв на вулиці Грушевського. Силовики підбігли й почали бити всіх підряд».
Три дні з розбитою головою, без їжі хлопця та ще майже десяток людей возили в автозаку. В першу чергу в затриманих забрали гроші та документи. Сашку вдалося сховати телефон і подзвонити тітці, розповісти про затримання.
«Думаю, через той дзвінок і те, що мене почали шукати знайомі та друзі, до райвідділу я потрапив останнім з усіх затриманих з автозаку, – каже хлопець. – За ті три дні думалось багато. Здебільшого розумів, якщо доведеться сидіти, то буду сидіти. Нічого страшного в тому не бачив. Мої бабуся і дідусь близько 40 років, більшу частину свого життя, прожили в ГУЛАГу, бо до того були в УПА. Тому не боявся».
У Святошинському райвідділі хлопцю висунули обвинувачення. Йому загрожувало до 10 років в’язниці. Суд Олександр мав чекати у Лук’янівському СІЗО.
«Нас, майданівців, щоб ми, певно, не влаштовували мітинги, розсадили по камерах по одному, – пригадує Сашко. – У наших СІЗО стільки неймовірних речей відбувається, про які я й не підозрював. Виявляється, там сиділи люди, в яких забирали бізнес, а в ізолятор кидали, щоб вони не могли зв’язатись із зовнішнім світом. Наприклад, зі мною сиділи адвокат із Києва і чоловік, якого звинувачували у викраденні якогось дипломата».
Після трьох тижнів суд змінив запобіжний захід з тримання за гратами на домашній арешт.
«Тюремний досвід для мене не гіркий. Це просто досвід, – каже Олександр. – Я побачив світ, який є там, який мало хто бачить. Там дуже багато людей, які ні в чому не винні».
Зрештою, справу проти Костура закрили, як і справи решти майданівців. Зараз хлопець виступає свідком у справі проти слідчих і суддів, які кидали за грати учасників Майдану.
Згадуючи події трирічної давнини, Сашко ні про що не шкодує: «Не знаю, як можна було вчинити по-іншому й не поїхати. Ми довели, що є єдиною нацією, що можемо стояти один за одного. На Майдані я познайомився з багатьма російськомовними людьми, але ідея в нас була спільна і ми довели, що разом здатні на багато чого».
Після Майдану Олександр Костур отримав диплом і зараз працює спеціалістом з інформаційних технологій у великій компанії. В покарання винних в його ув’язненні вірить мало.
«Не думаю, що щось зміниться найближчим часом. Ті судді й слідчі далі на своїх посадах, – каже Сашко. – Втім, кілька моїх однокурсників стали депутатами. Процес рухається. Думаю, років за 10-15 буде результат. Зла на кривдників не тримаю. Маю за мету саморозвиток. Тому сам намагаюсь щось змінювати. Багато навчаюсь і працюю».
«Потім було справді страшно»
«Зранку дзвонить наш начмед, який чергував у медпункті на Грушевського. Каже, біда. Нігоян загинув. Уже труп лежить. Каже, щоб я не йшов до них. Але я зібрався і пішов».
Лікар-травматолог франківської міської лікарні № 1 Володимир Кривенко був на Майдані більше чотирьох місяців. Вперше поїхав на початку грудня. Хотів швидше, та сімейні обставини не дали такої змоги.
«До Києва приїхали автобусом з Франківська. Пішли до Жовтневого. Там були медики. Я комунікабельний, познайомився з усіма. Так там і залишився, – пригадує Кривенко. – Спершу було непросто, медиків бракувало. Тому на Майдані відчував себе потрібним».
У невипадковості та потрібності власного перебування на Майдані чоловік переконувався не одного разу:
«10 грудня в мого меншого сина – день народження. Я мав їхати додому. Але чомусь, сам тоді не зміг зрозуміти чому, залишися на Майдані. Бракувало рук, але нічого не говорило про біду. В ніч на 11 грудня була сутичка під мостом. Привезли чоловіка, він у трьох светрах, просить знеболювальне і йти назад на Майдан. Я на нього накричав і відправив до лікарні. Знаю, що краще думати про найгірше, ніж щось пропустити. Вже вдень подзвонили з лікарні, сказали, що в нього був розрив селезінки. Думаю, саме тому я тоді залишився на Майдані, хоча логіки на той момент в тому було мало».
Після тієї ночі Володимир таки поїхав додому. А до Києва повернувся з усією сім’єю. Новий Рік зустрічали на Майдані.
«Усі медики мали святкувати у «профспілках». За три хвилини до півночі подзвонили, сказали, що дівчинка впала і порізала передпліччя, – каже Володимир. – Побіг у Жовтневий зашивати їй руку. Такий Новий Рік».
Після свята дружина та діти поїхали додому, а він залишився на Майдані.
«Страшно там не було. Хоча мало б бути. Жовтневий був у тилу. Барикади побудували пізніше, – пригадує Кривенко. – Справді страшно стало у двадцятих числах січня».
Коли вбили Нігояна, Кривенко чергував у Жовтневому палаці. На Грушевського працював його колега. Той подзвонив, розповів про першу смерть і просив лікарів не приходити.
«Завжди думав, що не є боягузом. Та коли біг з Жовтневого до медпункту на Грушевського, то було страшно. Вибіг. Навколо всі носяться в різні боки. На дві хвилини зупинився. Постояв, думав, що робити. Знав, що Нігоян помер, – каже лікар. – Вирішив, що основне – захистити очі. Одягнув окуляри пластикові, голову опустив і побіг вниз. Так біг, що пробіг медпункт. Зранку, під час наступу «Беркут» зняв прапор з червоним хрестом. Прийшлось повертатись».
Біля медпункту Володимир побачив, як двоє намагаються донести людину до медиків. Взявся допомагати. «Ніхто не знав, що він був мертвий. Рана була – як кратер в ділянці серця, але без крові. Викликали швидку, бо в нас не було дефібриляторів. Намагалися його реанімувати», – згадує лікар.
Це вже потім Кривенко дізнається, що допомагав занести до медпункту, а потім намагався врятувати життя білорусу Михайлу Жизневському.
«Близько 23 години того дня медпункт почали закидати гранатами, – розповідає чоловік. – І це було найстрашніше. Але жінки-лікарі не боялися. В нас було завдання – взяти якнайбільше ліків і вибігти іншим ходом. Жінки тримались до останнього».
За годину силовики розтрощили майже все, що було в медпункті.
Втретє на Майдан Кривенко поїхав уже 18 лютого. Каже, мав чергувати в лікарні. Написав заяву «за свій рахунок», а рідним нічого не сказав. У дублянці, сорочці, брюках, як на роботу, поїхав до Києва. Майдан застав у вогні – палали намети, почалась пожежа в Будинку профспілок.
Вечір прочергував у медпункті, який організували в Михайлівському соборі. Потім взявся за створення медпункту на вулиці Овчара.
«Коли прийшли туди, там була тільки пляшечка перекису водню. За два дні організував усе необхідне для двох хірургів і двох реаніматологів», – каже лікар.
Медпункт пропрацював до кінця лютого, поки в ньому була потреба.
«Як було після Майдану повернутися до мирного життя? Спочатку була ейфорія, – розповідає Кривенко. – Після – етапи депресії. Чим більше намагався щось робити, тим більше розумів, що з того нічого не буде. На все потрібна політична воля, без неї нічого не буде. Але я завжди придумаю ціль, щоб жити було цікавіше».
Сьогодні він далі працює в лікарні травматологом. Спробував свої сили у політиці, проте депутатом міськради не став. Зараз намагається зібрати навколо себе однодумців, щоб змінювати щось на місцевому рівні. Продовжує опікуватись молодіжною громадською організацією «Сокіл».
«То був екзамен на людяність»
Вікторія Волосянко на Майдан поїхала з друзями у грудні 2013-го.
«У Франківську студенти, активісти вже організовували процес на місцевому рівні, – розповідає дівчина. – А мені не вистачало тутешньої, бо ж рушійна сила була в Києві. Хоча були люди, які знаходили своє місце тут».
Перше, що зробили, спробували розібратися в організації роботи на Майдані.
«Побачили, що не було зв’язку між локаціями. Хтось займався там тим, хтось десь іншим. Потрапивши на Майдан, людині тяжко було зорієнтуватися. Не було логістики», – пригадує Вікторія.
Тому з друзями почали проблему вирішувати. Взялись організовувати інформаційну роботу медичної служби.
«Ми створили сторінку медичної служби у Facebook. Почали її наповнювати. Писали про потреби. Відповідали на телефонні дзвінки, – каже дівчина. – Придумала логотип для служби. Подзвонила до знайомого, розповіла. Він у фотошопі зобразив ідею, щоб логотип можна було роздрукувати й використовувати».
Після кількох тижнів у Києві хлопці та дівчата повернулися до Франківська. Хтось знайшов для себе роботу на місцевому Майдані. Вікторія ж за кілька днів повернулася до столиці.
«Знайомі підказали, що на Майдані є наша Мальтійська служба, – розповідає вона. – З мальтійцями була доти, доки вони були на Майдані. Стояли дві палатки. Там два котли, в яких варили супи, і два бідони, в яких варили чай. Працювали по 12 годин. Ніхто нікого не змушував. Усе було щиро. Не знаю, яка це була сила, що ми цілий день працювали, стояли, ходили на мітинги, але втоми не було».
Два місяці дівчина допомагала мальтійцям. Вдень чергувала на Майдані, ночувала у квартирі, яку для волонтерів надали кияни.
«Майдан став екзаменом на людяність. Мені здається, це була добра можливість для кожного проаналізувати самого себе. Зрозуміти, на що ти готовий, на яку жертовність і на яке милосердя, – говорить Вікторія. – Так сталося, що мене провели на антимайдан. Мій друг був військовим. Стояв по інший бік. Питав, скільки мені заплатили. Думав, що ми ходимо на Майдані зі зброєю. Люди там були похмурі. Не знали, що вони там роблять, в них не було ідеї. Тяжкі враження, словами не передати».
Наприкінці лютого мальтійці згорнули намети і припинили роботу на Майдані. Повертатись додому дівчина не хотіла. Вирішила залишитися з третьою сотнею Майдану, яка жила неподалік палаток Мальтійської служби.
«Там я залишилася до кінця травня. Свій день народження святкувала ще на Майдані, – каже дівчина. – Було важко. Частина хлопців пішла в АТО. Були думки і бажання також поїхати на Схід. Період адаптації затягнувся на рік».
На Донбас Вікторія таки поїхала. З київськими волонтерами їздила в дитячі будинки – в Краматорську та околицях. Вітали дітей-сиріт з днем святого Миколая. Була в Дебальцевому.
«Побувши там, відчувши на собі цю тяжку атмосферу, я зрозуміла, що туди треба їхати або медиком, або психологом, – розповідає дівчина. – А це потребувало додаткових знань, яких у мене не було. Відчула, що там я не можу допомогти, що там мені не місце».
У мирному житті Вікторія взялась за улюблену справу – працює з малечею, проводить майстер-класи з малювання.
«Майдан додав впевненості. Певний час я жила за кордоном і могла там залишитися. Це наче ти спав, а тут прокинувся, згадав і зрозумів – звідки ти, де твій дім і що він вартує, – каже дівчина. – Можна багато говорити про політиків, нарікати на інших. Мені Майдан дав поштовх починати з себе».
Comments are closed.