Родина 58-річного франківця Ігоря Коропецького з позивним «Вітер» намагається довести, що він воював. Чоловік був добровольцем, пішов з «Азову» за станом здоров’я, коли полк ще переходив до складу Нацгвардії. А потім помер у Києві…
«Сьогодні мені снився»
Вдова Ігоря Олеся Коропецька з донькою Христиною та двомісячною онучкою Анею якраз прийшли з цвинтаря. Щонеділі вони відвідують могилу свого рідного героя. Наприкінці грудня минулого року Ігоря не стало. Поховали його на Алеї слави у Чукалівці.
Донька зітхає, що батько лиш дізнався, що та вагітна, і дуже радів, але народження онуки не діждався.
«Всі кажуть, що вона його копія, – лагідно посміхається до малої Христина. – Бог забирає і дає. Хоча я досі не можу усвідомити, що його нема. Коли бачу схожий силует, усе думаю, що то він йде».
«Сьогодні мені снився, обіймав, – говорить пані Олеся і відводить погляд. – Здається, що він весь час біля мене, просто я його не бачу. А коли усвідомлюєш, що нема, таке находить…».
Пані Олеся розкладає на столі товстезну папку з віршами чоловіка. Розповідає про нього, що був дуже світлою, духовною людиною і вірші писав такі ж. У пам’ять Ігоря рідні хочуть видати збірку його віршів під назвою «Проносить вітер час життя…».
«Вітер у нього – особливе слово, – говорить пані Олеся. – Саме такий позивний він мав на війні. Вірші писав давно і на війні теж. Як повернувся – перестав. А після його смерті вірші почала писати старша донька – Мар’яна. Ті всі поезії вона присвячує татові».
З чоловіком пані Олеся познайомилась ще в університеті. Разом вчились на факультеті романо-германської філології в Чернівцях. Каже, був страшенним активістом і просто небайдужим до того, що робиться навколо, завжди мав свою позицію.
Після університету Коропецький працював вчителем німецької, потім вивчав менеджмент у Києві, а пізніше в Німеччині. Був успішним бізнес-аналітиком, займав керівні посади на різних підприємствах, у банках. Коли ж почався Майдан, то все відійшло на другий план, а там і війна.
«Він нас просто поставив перед фактом, що йде на фронт, – пригадує пані Олеся. – Сказав за день перед відправкою. Донька його за ноги лапала, по підлозі валялася, ридала: «Тату не йди». Розсердився. Казав, що то його обов’язок, не може інакше, мовляв, прийняв рішення і ми вже не вплинемо».
Помер на руках
У вересні 2014 року Ігор Коропецький поїхав до Києва, а звідти в Маріуполь – на базу полку «Азов».
А відслужив Коропецький лише два місяці. Наприкінці листопада повернувся додому, бо через контузію дуже погіршилося здоров’я. А в полку тоді відбулася реорганізація – «Азов» переходив до Нацгвардії.
«Чоловік не написав заяву і тепер ніде не числиться, – говорить пані Олеся. – Тому в нас проблема. Не можемо зробити документи та отримати для нього учасника АТО. Усі побратими, які з ним були, говорять, що він гідний того статусу».
Жінки кажуть, що після повернення Ігор був дуже скупий на розмови про війну. Змінився, став нетерплячий, нервовий. Страждав від постійних приступів головного болю.
Після служби Коропецький двічі лежав у неврології в Івано-Франківську. Як трохи пролікувався, то поїхав на роботу до Києва. Своїх «азовців» не забував, волонтерив, передавав допомогу. А 23 жовтня минулого року потрапив до лікарні з інсультом. Там у важкому стані пролежав до 25 грудня. Лікування не допомагало, тож рідні через волонтерів зв’язалися з Ольгою Богомолець і домовились, що Ігоря переведуть у військовий шпиталь в Ірпіні. Не встигли. Наприкінці грудня він помер просто на їхніх руках.
Артилеристи не забувають
До «Азову» Ігор Коропецький записався разом з трьома побратимами, з якими здружився під час Майдану, – Миколою Андрійчуком, Мирославом Вакуном та Ігорем Завійським. Зараз вони всіляко підтримують його родину.
«Ми разом шукали можливості йти воювати, тричі зверталися у військкомати, але там нікому не були потрібні, – розповідає Микола Андрійчук із позивним «Ватутін».
Він і досі служить в «Азові», командир танка. Зараз у Франківську, бо приїхав підлікуватися. Каже, знайшов у Коропецькому патріота-однодумця. За словами Миколи, про друга «Вітра» і зараз добре відгукуються, зокрема, «азовські» артилеристи.
«Завдяки йому десятьох наших хлопців на місяць перевели на навчання з військової підготовки при Чернівецькому університеті, – продовжує Андрійчук. – Ігор там навчався і мав зв’язки. Хлопці здобули чудову підготовку, добре себе зарекомендували після повернення, показали високий результат. Це його заслуга, це він допоміг сформувати добрий артилерійський підрозділ полку».
Дуже тепло відгукується і Мирослав Вакун з позивним «Дормі». Каже, два місяці воювали з Коропецьким пліч-о-пліч. Їздили на бойові завдання в район Павлополя.
«Це була лінія розмежування, – розповідає Мирослав. – Там тоді було гаряче, стояли за два кілометри від ворога. «Вітер» був замкомандира артдивізіону. Мав авторитет серед молодих. Завжди знав, що сказати, вмів заспокоїти».
Буде статус, будуть гроші
За словами головного спеціаліста Державної служби у справах ветеранів та учасників АТО в області Володимира Веркальця, вдові Ігоря Коропецького буде надана матеріальна допомога на місцевому рівні.
«Що ж стосується державного бюджету, то вдова написала звернення, і через управління соцзахисту будемо робити їй посвідчення члена сім’ї загиблого учасника АТО, згідно з постановою Кабміну № 740, – каже Веркалець. – В ній чітко прописано щодо осіб, які проходили службу в добровольчих батальйонах і в подальшому не увійшли ні до ЗСУ, ні в Нацгвардію. Будемо збирати та оформляти всі необхідні документи й відправимо на міжвідомчу комісію до Києва. Думаю, не повинно виникнути чогось такого, аби ми не надали вдові статусу».
Також з 29 квітня 2016 року законодавчо врегулювали виплати одноразової допомоги сім’ям загиблих, померлих добровольців чи зниклих безвісти в зоні АТО, які на момент служби не увійшли до складу Нацгвардії, прикордонників чи ЗСУ.
Одна з умов отримання державної допомоги – мати посвідчення члена сім’ї загиблого учасника АТО. Цей статус надають батькам, дружинам, дітям. Вдова Ігоря Коропецького може отримати цю допомогу – у 500-кратному розмірі від прожиткового мінімуму.
«В області є п’ять сімей загиблих добровольців, – говорить Володимир Веркалець. – Три з них уже зібрали всі документи, які вислали на Київ. Очікуємо розгляду на міжвідомчій комісії. Це родини Дмитра Ломея (ДУК «ПС»), Григорія Семанишина (ДУК «ПС») та Вадима Савчака (батальйон імені Джохара Дудаєва). Ще є дві родини у Городенківському районі, які ще не зібрали документи: сім’я загиблого добровольця «ДУК «ПС» Степана Стефурака й волонтера Юрія Дутчака. Всі отримали посвідчення, крім родини Коропецького. Просто їм треба було більше часу оговтатись після втрати і вони не звертались».
Comments are closed.