Багато прикарпатців нині принципово не купують російські товари. У супермаркетах їх іще продають, але вже є попереджувальні наліпки, мовляв, товар російський. Людина робить свій вибір — або купує, або ні.
Ніч, перон, потяг “Івано-Франківськ-Москва”. Дебелі, засмаглі чоловіки з величезними сумками пакуються у вагон. Це заробітчани. Вони також зробили свій вибір…
Історія перша — не моя вина
Тарасові 25 років. Він родом з Калущини. Ріс без батька, зараз забезпечує хвору матір. Хлопець на заробітках у Росії, влаштований офіційно, потрапив туди через знайомих доволі легко — візи не треба, мовного бар’єру нема.
За словами Тараса, до українських заробітчан росіяни ставляться з розумінням. Принаймні, там, де він працює. Хоча є й неприємні ситуації. Так, він чув від знайомих, що відколи почалися бойові дії, то деяким бригадам не просто сказали забиратися геть, а й скористалися можливістю не заплатити за вже зроблене.
Каже, люди є різні. Одні дивляться на речі тверезо і не вірять телебаченню, яке давно куплене. Інші ж навпаки. За словами Тараса, скільки він не дивився російських новин, там ще жодного разу не сказали правди про те, що відбувається в Україні. А нещодавно Тарас спитав у юриста з їхньої фірми, що той думає про нинішню ситуацію. Раніше вони здружилися, бо обидва рибалки.
«У нас бандитська країна, якою керує Путін та його люди, — сказав росіянин. — Люди кричать: «Ура! Крим наш! Нарешті, повернули!». Але, насправді, простим людям з того жодної користі. Путіну та його близьким друзям вигідно проплачувати війну та відділення Криму від України. Звучить сумно, але це величезний сором для Росії. На нас дивиться весь світ і розуміє, хто правий, а хто ні».
Дуже сумно, що все так відбувається, каже Тарас. Шкода жінок, чиї діти й чоловіки віддають своє життя за Україну, мирних мешканців, які ні в чому не винні, а опинились на території вогню.
«Я не боюся розмовляти українською в Росії, не комплексую, я українець і цим пишаюся, — говорить Тарас. — І це не моя провина, що я у цей важкий час тут знаходжусь і працюю. Ця війна більше політична, ніж народна. Росіяни та українці ставляться один до одного по-людськи. А це все безглузда війна, неправильна».
Історія друга: непатріотична
Ростислав з Івано-Франківська, йому 28 років. Минулого тижня він повернувся з московських заробітків. Був там з березня. Розповідає, що ще в січні знайомий запропонував йому офіційну роботу в Росії — будувати наземне депо у столиці. Ростислав одразу погодився.
Виїхав 11 березня. У Москві зустріли наші хлопці. Спустилися з Київського вокзалу у метро, а там повно поліції, бо ж приїхав потяг з України. Перестріли, попросили пройти у відділення. Розпитували про Майдан, що, мовляв, приїхали бруківку в них жбурляти? Тримали, потім взяли 100 рублів та й відпустили.
У бригаді їх було 20 чоловіків — сім українців, двійко росіян, а решта білоруси. Ставлення нормальне. Ніхто нічого не казав, не обзивав бандерівцями. Тему політики не зачіпали.
«Біля нашого гуртожитку був бар із вільним доступом до wi-fi, — розповідає Ростислав. — Я там вечорами сидів, говорив з рідними по скайпу. Підійшов якийсь бугай, спитав, звідки я? Відповів. А він: «Бандера, я страшно не люблю вашу мову і не говори більше нею тут». Якби я був вдома, я б сказав йому куди йти чи показав би. А там, хіба в душі обізвав його і пішов геть. Я там москалю нічого не доведу, і він мені нічого не докаже. Конфліктів мені не треба було. Я не приїхав комусь щось доказувати, я приїхав заробити».
Воювати Ростислав, каже, не піде, бо, на його думку, нема з ким воювати, а головне нема чим. Як буде можливість знов їхати на заробітки, то поїде. У ту ж Росію.
Історія третя: дружина заробітчанина
Дмитрові 45 років, він неофіційно працює в Ярославлі на будові. Поїхав туди ще задовго до усіх цих подій. Приїздив додому в Березівку Надвірнянського району. Знов мусив вертатися назад.
«Не гроші гребсти, просто так склалося життя, що треба відробити борги, аби родина жила спокійно», — говорить Ольга, дружина Дмитра. З чоловіком вона розмовляє щовихідних, як є доступ до інтернету.
«Казав, що буває підколюють: «О, бандери, будемо зараз вас мочити», — розказує Ольга. — Я переживала, просила вертатися додому. Чоловік перевів усе на жарти. Більше мені таких «приколів» не розказує. Каже, що там є нормальні, адекватні люди. Просто, якби вони не дивилися свого телебачення й не пили, то у них би також свій Майдан почався».
За словами Ольги, вона відчуває, що чоловікові там дуже важко морально.
«Якось заділа тему, що тут воюють, а вони там на заробітках, — зітхає жінка. — То він кілька днів на зв’язок не виходив — образився. А потім дзвонить, мовляв, привіт, твій сепаратист знов на зв’язку. В душі їм там, певно, всім неприємно, але що поробиш, коли грошей нема де заробити».
Ще Оля додає — жоден українець з тої бригади зрадником себе не вважає.
«Гроші не пахнуть, — говорить дружина заробітчанина. — Просто людина настільки поставлена в якісь рамки, наприклад, нам треба віддати борги, що не може діяти інакше. Тут патріотизм уже відходить на другий план».
•••••
Як бачимо, ситуації бувають різні. Не всі герої, не всі зрадники, купа народу, як завжди, перебуває десь посередині між диваном, лопатою та окопом. Але невже справді така біда, аби працювати на ворога?
Адже найбільше горе зараз на сході. Там воюють за Україну її найкращі сини, там засинають і прокидаються під вибухи мирні мешканці. А найгірше — втратити рідних. І, певно, у тих, хто загинув за Україну, теж були борги, проблеми, родини, діти чи мами.
Скільки людей, стільки думок. Кожен сам обирає свій шлях. І з кожної безвихідної ситуації завжди є як мінімум два виходи. Дай Боже, щоб герої повернулися живими. Щоб раби знайшли волю, а сліпі прозріли. Шкода тільки, що плата за це буває найдорожчою.
До теми:
Ярослава Ульванська, начальник управління праці ОДА:
«Якщо взяти перші півроку 2014-го та порівняти з першим півріччям 2013 року, то виходить дуже сумна картина. Проаналізувавши звіт платників податків, вийшло, що в області кількість штатних працівників скоротилася більш ніж на 10 тисяч. Це і підприємці, і юридичні особи. Це призвело до зменшення фонду оплати праці на 34,6 млн. грн. Такого ще не було за весь період незалежності».
Туди і звідти
За даними прес-служби державної міграційної служби в Івано-Франківській області, з початку цього року 22 громадяни України, мешканці Прикарпаття, зараз оформляють документи на виїзд та постійне місце проживання у Росії. Причини можуть бути різними: робота, возз’єднання сім’ї тощо. З Росії до України на постійне місце проживання переїхали 11 дорослих і двоє дітей. Це громадяни України, які проживали в Росії та не міняли громадянства. Причини переїзду такі ж: закінчення контракту на роботу, возз’єднання сім’ї.
Скільки загалом прикарпатців нині перебуває на заробітках у Росії — такої статистики не ведуть.
Comments are closed.