Напередодні свят «Репортер» відправився у Галицький район, в село зі святковою назвою Різдвяни. Село – приблизно 150 дворів, через один порожні. А в решті живуть по двоє стареньких бабусь і дідусів, які завжди чекають свят. Бо тоді до Різдвян з’їжджаються їхні діти, онуки, правнуки. І ніхто не порушує цієї традиції, бо вона свята.
Останнє весілля – сім років тому
Автобус у Різдвяни ходить тричі на день. І то не завжди – переконалися. А втрапити туди власним ходом проблематично навіть із мапою, бо жодного тобі вказівника. Зліва – поле й зарослі лісосмуги, справа – Бурштинське водосховище. Навіть тамтешні рибалки про село не чули й не знають. Лише знизують плечима та посміхаються.
Якимось дивним чином знаходимо потрібний поворот. Півтора кілометри ґрунтовою заметеною дорогою через поле, потім ще з кілометр попри село Німшин і, нарешті, минаємо вказівник – «Різдвяни». Він тут, після тих пошуків, виглядає досягненням цивілізації.
На вулицях ані душі. Навіть собак немає. Тихо, похмуро, порожньо. Мете сніг, притискає морозець і лише видно, як чорним димом коптиться із трьох труб Бурштинської ТЕС. Десь навіть моторошно.
Надія Шафран – місцева активістка – завідує сільським клубом, керує фольклорним колективом і церковним хором. Ще здаля вітається та посміхається. Відчутно, що гостям щиро рада. Йдемо разом до старенького клубу. Жінка трохи шкутильгає. Каже, недавно їй на ногу робили операцію, але хворіти не хоче – треба тримати село.
«Ми маленькі, але видненькі, – приповідає завклубом. – Зараз живуть 124 людини. Маємо 148 дворів, але через один порожні. Колись тут жили понад 500 людей, а зараз… Останній раз весілля у Різдвянах гуляли з сім років тому. Похоронів маємо щороку – по три-чотири на рік. Село вимирає. У хатах нема кому жити, а подивіться – вони ж гарні!».
Є й страшніше за повінь
Це заховане між лісом та Дністром село має свою давню історію. У 2011 році Різдяни відсвяткували 550 років!
Із назвою села все виявилося дуже просто. Раніше село було з іншого боку Дністра, а коли ріка поміняла своє русло, то всі хати затопило. Люди перебрались на інший бік, розбудували нове поселення, а в нові помешкання вселилися саме перед Різдвом. Тому й Різдвяни.
Пані Надія каже, зараз повінь їм не страшна, а от Бурштинська ТЕС, яка тут по сусідству, за три кілометри через поле, якщо навпростець – просто страчує. Жінка зітхає, що деколи неможливо дихати. Сніг весь чорний від того диму, садовина, городина – все пропадає.
Вулиць у селі лише чотири, один магазин, який відчиняється, коли заманеться продавчині, та клуб. Школи тут нема уже понад 30 років. Усі сім різдвянських школярів на науку їздять до сусіднього Старого Мартинова. Там і сільрада, і фельдшерсько-акушерський пункт.
«Таке добре, що не вмію сказати»
Пані Надія дуже коротко проводить екскурсію сільським музеєм, який обладнала в тому ж клубі. Коротко, бо холодно й експонатів не багато. Каже, треба поновити, але чимало людей ще досі користуються автентичними речами, особливо посудом.
«Наші ґаздині були знані пекарі на цілу округу, – приповідає Надія Шафран. – Солодке у нас на Різдво – найперша страва, звісно, після куті. У кожній хаті напікають солодких пляцків (тортів) не менше десяти. За стародавнім рецептом на дріжджовому тісті печемо такий маковий гаратанець. Є там і мак, і сливи, і горішки. Дуже простий, а головне – з усього натурального».
Ще на саме Різдво фірмова гаряча страва у Різдвянах – засипана капуста.
«Готую ще у тому чавунному казані, що моя мама в ньому варили, – розповідає завклубом. – Квашену капусту заливаємо водою, аби лиш трошки проварилася, а потім заливаємо кип’яченим молоком. Далі засипаємо туди промите пшоно. Я ще даю трошки рису, бо так смачніше. Наші сільські ґаздині вже так навчилися від мене. Тоді окремо збиваю три яйця з мукою та сметаною. Як лиш починає кипіти капуста, помішую і заливаю суміш з яйцями. Заправляю гарними, присмаженими шкварками».
А на Святвечір особливою стравою є горохово-грибна юшка з гугликами – маленькими пампушками зі звичайного тіста.
«То таке добре, що й не вмію вам сказати, – посміхається пані Надія. – Робимо голубці з тертої картоплі. Розпарені листки капусти закручуємо в трубочку і так варимо. Виходять такі дрібненькі».
Ґвалт через цукерки
Завклубом веде до своєї колежанки – 73-річної Леонтини Шалаш. Каже, в неї в хаті відігріємося, бо клуб не опалюється, та й жінка цікава, бо знає багато.
Пані Леонтина з чоловіком живуть удвох, у невеличкій літній кухні, хоча поруч порожніє велика хата. У них тепло, на столі порозкладені газети, одні окуляри на двох. Старенькі дивляться новини по телевізору.
Розповідають, що ялинку у Різдвянах вбирають лише на Святвечір.
«Ми дітьми вбирали, хто чим мав, – згадує пані Леонтина. – Робили паперові ангели, ще пам’ятаю малювали їм сукенки у синьо-жовтий колір. Коли кадебісти робили облави на свята, то не раз зривали тих ангелів, але людям нічого не казали. А ми знов робили! Ще й цукерками прикрашали. Я всі свята терпіла, аби не з’їсти. Аж після свят до солодощів, а всередині – самі папірці! То в мене такі брати були хитрі. Ох, у хаті вже ґвалт, вже б’ємося…».
Дитинство пані Леонтини припало на воєнні роки. Каже, було бідовано, людей задурно вивозили в Сибір, але, попри все, їй було веселіше, ніж зараз.
«Колись по хатах жили по 15 людей, – зітхає бабуся. – У всіх були великі сім’ї, всі трималися купи, жили в злагоді. А зараз… Переважно по двоє стареньких у хатах».
Жінки виводять автентичну різдвяну колядку. Кажуть, ще дідівська:
До шопки всі ся збираймо,
Маленькому Ісусу ми поклін віддаймо.
Ангели враз співайте, пастирі грайте Йму,
Три царі кланяйтеся, не збудіть Го зі сну.
А Йосиф старенький закурив файчину,
Здалека огріває маленьку дитину.
Марія, як лелія, Ісуса зродила,
В яслах Го положила, сіном притрусила.
Аби з’їхалися діти
Але на Різдво село оживає. Церква переповнюється людьми, по селу багато колядників, гаміру, руху. До батьків на свята з’їжджаються діти, онуки, правнуки з усіх усюд.
Пані Леонтина дістає з серванту статуетку – родинного дерева з круглими рамочками. З кожної посміхається більше десятка дорослих і дитячих облич.
«Сідати до Святої вечері з рідними, то найсвятіше, – посміхається бабуся. – Так я їздила до своєї, так тепер мої діти приїздять до мене. Усі з’їжджаються. Онука з Києва, донька з Дніпропетровська, ще одна донька з Бурштина, з Косова. Різдва чекаємо з року в рік, аби зібралася вся родина».
«І до мене щороку приїздять доньки зі Львова, з Києва, – додає Надія Шафран. – Усі свята ми разом. Цілий рік з чоловіком живемо вдвох, а на Святвечір за стіл нас сідає 14. Певно, то є найважніша традиція цього свята – відвідати рідних. Не повірите, як то важливо. Як через це чекаємо на Різдво! Все село чекає, аби діти з’їхалися».
Comments are closed.