Арсен Мартинюк з Івано-Франківська чи не щотижня уже впродовж двох років їздить на Донбас у тамтешні морги, на передову чи в окупований Донецьк, аби повернути додому тіла загиблих солдат і передати їх батькам, дружинам, дітям.
Заледве видзвонили перевізника й домовились про зустріч, бо у слухавці постійно чули: «Ще не у Франківську», «Ще один загиблий, ще в дорозі».
Нарешті, зустрічаємося з ним у міському парку. З вигляду – дебелий, засмаглий, звичайний молодий чоловік. Ніхто б не подумав, що він робить таку важку й страшну роботу. Єдине, що видає – погляд. Якийсь дивний, інакший. Можливо, через втому.
Спокійно гуляємо парком і розмовляємо. Арсен вражає врівноваженістю, холодністю та незворушністю. Без жодних емоцій розказує про поїздки в зону АТО, про морги. Лише раз за разом курить.
До війни Мартинюк був успішним юристом. Сидів у документах, вів якісь справи. З військовими стикнувся, коли формували 5 батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». Трохи волонтерив – допомагав з провізією, екіпіруванням, коли були в Делятині та потім, коли їх відправили в АТО. Розповідає, що познайомився із загиблим майором Юрієм Бараном, потоваришували. Саме Арсен поїхав забирати тіло майора, коли того підстрелив снайпер під Амвросіївкою.
«З нього все й почалося, – сухо говорить Арсен, ковтаючи дим. – 200-ми ніхто не хотів займатися. Туди людей відправляють, а як забрати звідти – ніхто цього не продумав, ніхто не хоче».
В області, каже чоловік, перевезенням загиблих займається він один. В Україні таких перевізників також мало – шість-сім. Арсен розповідає, що спочатку їх було багато, але не змогли: не витримували морально, а ще постійно в мінусах, адже від держави — жодної фінансової підтримки. Все й далі на волонтерах.
«Якось до Франківська приїздив представник з Генштабу й розказував, що є домовленість з якоюсь фірмою з Дніпра, яка буде займатися перевезенням загиблих, – згадує Мартинюк. – Ще жодного разу та фірма до нас не привезла жодного тіла. Я як їздив, так і їжджу. Так само й в інших областях. Є такі перевізники, що передали батькам вже більше 2000 загиблих. Образливо, коли нам ще дорікають, що ми заробляємо на цьому. Поїдьте раз зі мною, передайте тіло батькові чи матері?».
Арсен розповідає, що за два роки між такими як він перевізниками вже добре налагоджена робота. Співпрацюють також з командирами бригад, іншими волонтерами, з моргами. Вони й спроваджують батьків загиблих до таких перевізників. Ще Мартинюк говорить, що мають співпрацю з волонтерами гуманітарної місії «Чорний тюльпан», яка створена при Міноборони. Каже, що вони нерідко й під обстрілами шукають тіла. Потім транспортують до місцевих моргів. А звідти вже такі, як Арсен, везуть тіла загиблих додому.
Чоловік згадує про співпрацю з міською та обласною владою. Мовляв, ті видають 300 літрів пального на дорогу та труну, бо часто тіла з моргу доводиться забирати у звичайних трупних пакетах. Пального не завжди вистачає, але помагають добрі люди. Наприклад, купили для перевезення тіл звичайний білий бус із червоним хрестом і написом – «Вантаж 200». Зараз, каже, буде пробувати добиватися у чиновників, аби ті помогли придбати авто з холодильником.
«Зимою ще так їздили, а зараз трупи просто вибухають в дорозі, – без жодної емоції говорить чоловік. – До 20 градусів тепла ще терпимо – можна довезти. Коли вже вище – вибухає. Мав такі випадки. Ту автівку більше не використовували, її просто спалили».
За загиблими Арсен їздить у прифронтові зони, на передову, а то й в окуповані міста. Каже, спецслужби домовляються з певними особами «з того боку» про обмін, аби забрати тіла. Перевізників «200-х» не чіпають.
Загиблих возить не лише наших, з Прикарпаття, але й з Львівщини, Тернополя, Закарпаття, Хмельниччини, Вінниччини.
«Вирушаєш за одним, але, буває, звідти ще три-чотири тіла забираєш, – говорить Арсен. – Щотижня по два-три рази їду».
Родичів загиблих перевізник з собою ніколи не бере. Боїться, що серце в когось не витримає. Був випадок, коли їхав з дружиною загиблого з Франківщини. Вона ніяк не вірила, що чоловік загинув, все сподівалася, що то не він. Як побачила тіло, то ледве відкачали, каже Арсен.
Найгірше, що є в його роботі – віддавати тіло батькам. Перевізник вже звик, що хтось може втратити свідомість, до агресії у свій бік, до звинувачень. Просто чекає, коли родичі прийдуть до тями, оговтаються, вже тоді вони спілкуються нормально. Просто їм треба на когось чужого виплеснути свої емоції.
Пригадує, як одного разу привіз матері загиблого сина з вогнепальним пораненням, а в тої якраз день народження – 50 років.
«Страшно, – розповідає Мартинюк. – Жінка просто, без емоцій підійшла й каже: «Як я маю розрахуватись?». Я на цьому не заробляю. Ніколи! Раз привіз хлопця без голови. Досі чую слова його матері: «Ой, синку, попрощалася би з тобою, поцілувала би тебе, а в тебе голівоньки нема».
Ще крім того, що привозить загиблих, Арсен помагає їхнім рідним юридичними консультаціями. Слідкує, аби були в порядку всі документи, щоб родина отримала грошову компенсацію через втрату годувальника. Каже, часто родичі не можуть отримати допомоги, бо в частинах таке напишуть, що потім важко довести смерть воїна в АТО.
Мартинюк має напарників – кілька чоловіків, які їздять з ним, адже деколи поїздки затягуються на дві-три доби, то треба, щоб за кермом хтось змінив. Проте здебільшого їде сам. Чи не страшно? Сміється, що живих треба боятися, а не мертвих.
Найгарячіше, згадує, було під час Іловайського котла й після котла у Дебальцевому. Дуже багато виїздів.
«Досі не всі тіла забрали. З того боку у них також є облік, хто де похований. Наша влада не дуже хоче співпрацювати, щоб забирати, – стверджує Арсен Мартинюк. – Усе робиться для того, аби менше бачили й знали».
Знову без емоцій розповідає, як їхали на окуповані території в домовлений час, як помагав розкопувати братські могили, розкладати рештки тіл по трунах.
Як йому вдається так спокійно про те розказувати? Говорить, що просто сприймає це з холодним розумом, вимикає будь-які емоції. Інколи, коли починає «накривати», сам собі влаштовує реабілітацію – йде в гори.
А коли їде на виклик, то просто налаштовує себе на те, що то робота, що має забрати, привезти, передати тіло, аби рідні попрощались, поховали. Сам по можливості, як нема виїздів, то приходить на похорони тих бійців, кого привіз.
«У нас, на Заході, люди ще не такі збайдужілі, – говорить Арсен. — Приходять, зустрічають, проводжають в останню путь. У Центральній Україні вже не так. Міста-мільйонники: привезли-поховали, привезли-поховали. Для них то вже статистика. Найболючіше, що люди звикають до смертей, до похоронів. У нас якось інакше – ще болить».
По завершенню бесіди Арсен Мартинюк зминає пачку з-під цигарок, яка ще годину тому була майже повна.
Каже, людина до всього звикає. І додає: як возив хлопців, так і буде, бо повернути їх додому більше нікому.
Comments are closed.