Мене мобілізували на початку серпня до 128 окремої гірсько-піхотної бригади. У зону АТО ми потрапили вночі 31 серпня. Перед тим був майже місяць навчань у Мукачевому та Ужгороді. Місяць ми стояли в Луганській області, тримали блокпост в одному із сіл під Станицею Луганською. Тоді боїв там ще не було. Коли ж на початку жовтня нас перекинули до села Нікішине в Донецькій області, ніхто й не підозрював, куди саме ми потрапили.
Ми поміняли бійців добровольчого батальйону з Київщини, а вже за кілька годин відбивали атаку супротивника. Лише потім, від рідних, дізналися, що це село щодня згадують у зведеннях з зони АТО.
Цивільних у селі не залишилося. Моторошно було бачити, як селом ходять свійські тварини, яких покинули місцеві мешканці. Судячи з усього, люди просто втікали звідси. У своїх оселях вони залишили практично все: одяг, речі, посуд, побутову техніку, домашніх улюбленців тощо.
У жовтні в одному погребі наші бійці знайшли п’ятьох цивільних, в іншому – двох. Серед них був навіть неповнолітній хлопчик. Вночі їх нагодували, обігріли, а зранку відправили кудись у тил. Ці люди дякували нашим хлопцям, та з місцевих далеко не всі є лояльними до українських військових.
Так, одного разу командування наказало пропускати до Нікішиного цивільних. Вони хотіли забрати те, що залишили у своїх домівках. Здавалося б, йдемо людям назустріч, та дехто із цих людей говорив: «Ополчення змішає вас із землею», «Ви тут і залишитеся, а на ваших могилах будуть сидіти ворони». Після таких розмов важко було зрозуміти, що саме, а головне – кого ми захищаємо у цих холодних степах.
Дуже допомагають волонтери. Дякую Лідії Анушкевичус. У вересні їй зателефонував мій батько, попросив допомоги із формою для мене. Вона просто пішла із ним до магазину та придбала все, що було потрібно, а ще зібрала окрему торбу для мого відділення.
Дякую волонтерській групі «Парк» – за неймовірну посилку в листопаді. Тоді двоє чоловіків на звичайному мікроавтобусі привезли нам дизельний генератор, бензопилу, біноклі, рації, буржуйки, батарейки, медикаменти, пакети для перев’язок (ІПП), аптечки тощо. Теплі речі та ІПП хлопці розібрали як гарячі пиріжки.
Дякую рідному «Репортеру», друзям, колегам та усім небайдужим людям. Значно легше переносити жахи війни, коли знаєш, що вдома тебе й твоїх батьків підтримують стільки людей.
Дякую всім, хто пожертвував гроші на тепловізор. Він уже є в наших бійців.
Нікішине живе своїм життям. Ми чули від рідних про численні перемир’я, дні тиші, та згодом звикли, що в цьому селі тиші немає. Щодня, щоночі щось відбувалося – від півгодинної перестрілки до затяжних і жорстоких боїв по 5-6 годин.
Та найгірше в такій ситуації – чути в радіоефірі команду «Спостерігайте». Годинами супротивник відкрито укріплює свої позиції, підвозить боєприпаси, а ти лише спостерігаєш за цим і чекаєш, коли їм заманеться почати бій. Природно, що виникало запитання:
«Що ж це за війна така і кому вона вигідна?». Такі думки намагалися відганяти, бо відповідей немає, а на душі стає тільки важче.
Ротацію нам обіцяли ще від середини жовтня, якраз перед парламентськими виборами. Потім її «відклали» до початку листопада. Далі ми намагалися не думати про те, скільки ще воювати у цьому селі, чи тому, що від нього залишилося. Втрати росли, а ми й далі стояли на тих же позиціях, які прийняли від попередників. Їх же ми передали наприкінці листопада хлопцям, які поміняли нас. Коли їхали у відпустку, єдиним полегшенням було те, що жодного метра своїх позицій у Нікішиному ми не віддали.
Натомість тепер дуже прикро, що солдати, які вижили після поранення чи просто повернулись у відпустку, лишилися сам на сам зі своїми проблемами. Найбільша з них – бюрократія.
Один іванофранківець, посічений осколками з ніг до голови на початку листопада, досі не має навіть довідки про поранення. Йому доведеться самому за неї оббивати пороги кабінетів військових посадовців.
Іншого відправили у відпустку без відпускного листка. Без цього паперу чоловіка із жахливим задушливим кашлем і температурою так і не прийняли на лікування в рідному Івано-Франківську. Він повернувся в частину і сподівається, що хоча б там йому дозволять полікуватися. У військкоматах, які мобілізували нас до армії, в таких ситуаціях просто вмивають руки.
Наші бійці повертаються з відпусток і лікарняних. Скоро вони знову вирушать у зону АТО. Хтось їде туди воювати за Україну, хтось – за своїх рідних. Та, чесно, під кулями і снарядами усе велике, глобальне, пафосне відходить на другий план, і, напевно, найбільше воюють просто один за одного, за того, хто зараз поруч, за бойове братство.
Дуже хочеться вірити, що усе це недарма.
Comments are closed.