Анестезіолог Ярослав Семкович потрапив на передову в 2015 році. В АТО дитячий лікар здобував досвід роботи з дорослими. За п’ять місяців врятував не одне життя. Нині повернувся в улюблену педіатрію, допомагає волонтерам і мріє реформувати медицину.
Коли лікуєш дорослого як дитину
Семкович, доцент франківського медуніверситету, потрапив до армії в четверту хвилю мобілізації разом із ще 360 лікарями з усієї країни. Після тримісячного навчання на полігоні спершу працював в Одеському госпіталі, а потім – у Курахівській міській лікарні, під Мар’їнкою, біля Донецького аеропорту. Під час запеклих боїв за Мар’їнку та Красногорівку поранених везли цілодобово.
Ярослав працював у групі підсилення медичних підрозділів 61 військового медичного госпіталю – забезпечував анестезіологічний супровід та інтенсивну терапію бійців із лінії розмежування. Семкович та ще двоє військових лікарів (хірург і терапевт) рятували життя бійців і займалися їх евакуацією до тилових госпіталів. Жили в хірургічній палаті. Бувало, що оперувати доводилося по 12-13 годин поспіль.
«Тоді була ще повна профанація – не обстріляні, не навчені військової медицини люди приводили військових до тями не медикаментами, а руками, – згадує лікар. – У бліндажах, в нестерильних умовах наші військові медики проводили порожнинні операції. Це нонсенс, але пацієнти в результаті одужували, виписувались і поверталися на передову».
Ярослав Семкович у шпиталі. Ліворуч від нього керівник госпітальєрів Яна Зінкевич, праворуч – черговий врятований боєць
Каже, медики працювали на адреналіні й сильному бажанні допомогти, врятувати життя. І хоча Ярослав Семкович – дитячий анестезіолог, в АТО здобував досвід роботи з дорослими. За його словами, доводилося робити такі маніпуляції, які в педіатричній практиці ніколи не проводив:
«Якби мені до армії сказали, що піду в дорослу анестезіологію, я б не повірив, бо завжди мріяв про дитячу. Та призвичаюватися і вчитися не було коли. Сказали – треба робити. І думати часу не було… Французький педіатр Роберт Дебре сказав: «Якщо лікуєш дорослого як дитину, він виживає, а якщо дитину – як дорослого, вона помирає». Певно, тому мої пацієнти й виживали».
Коли ж місцеві дізналися, що він педіатр і дитячий анестезіолог, то почали звертатися до нього, бо своїх фахівців не було. Але робили це радше з безвиході. Навіть рятуючи життя дітей, наші лікарі залишалися для того населення ворогами.
«Нас все одно ненавиділи, – говорить лікар, – але діти були важливішими. Перший – восьмимісячний хлопчик з діабетичною комою, – згадує лікар. – Коли стабілізував його стан, перевіз дитину в Запорізьку обласну лікарню. А ще була дитина, яка після обстрілу відкрила двері на балкон, а він обвалився. Дитина впала з п’ятого поверху. Мені привезли всю побиту – поставили дренажі й довезли її до лінії розмежування, де передали бригаді Запорізької лікарні. На п’ятий день дитину перевели із реанімації у відділення, а потім і виписали здоровою».
Зізнається, що цей досвід цінний, але на маленьких пацієнтів його не перенести. Тож тепер ділиться здобутими знаннями з колегами – розповідає, як діяти при травматизмі, адже тут такі випадки поодинокі – хіба ДТП, проводить курси базових реанімаційних заходів дітям та дорослим.
Ярослав показує свій військовий наплічник, який йому передали з-за кордону. У ньому – все, що треба, аби надати догоспітальну й першу госпітальну допомогу трьом постраждалим.
«Завдяки йому вдається надавати допомогу навіть в цивільних умовах, – пояснює Семкович. – В ньому є все необхідне. Знаю про кожний девайс, і де він є в рюкзаку, знайду з закритими очима. Це мій товариш, і на роботі він завжди зі мною».
Без ліків і пального
Ярослава Семковича демобілізували за указом Президента України про дострокову демобілізацію людей з науковим званням і вченим ступенем. Зізнається, не було навіть думки залишатися на контракт. Каже, коли звільнявся, то й розмов таких не було – йому ніхто не пропонував. Хоча хлопцям з інших госпіталів такі пропозиції надходили.
«В нашому госпіталі мені б точно не пропонували, і я б не лишився там ні за яких умов. Я допік їм сильно», – каже Семкович. І пояснює – неодноразово доводилося конфліктувати.
«Під час обстрілів мені не вистачало ліків, зокрема для анестезії, – розповідає він. – І це при тому, що вся допомога була волонтерська. Дуже часто допомагали друзі із сусідніх госпіталів, і медикаментами, і цінними порадами, без яких іноді було дуже скрутно. Тоді якраз приїхав директор військово-медичного департаменту Міноборони Андрій Верба, а в нас госпіталь – переповнений. Він питає: «У тебе все є?». Я і відповів, що моє є все, а от військового – нічого немає. Завів до своєї палати, показав усі коробки з медикаментами, листівки від студентів і друзів… Як за ці два роки ситуація з ліками змінилася, не знаю. Але раз військові і досі просять допомогти, отже глобальних змін нема».
Також друзі зібрали гроші й допомогли придбати військовий реанімобіль. Власним коштом Семкович з другом-військовим перегнали його через Україну в АТО, кілька разів самі його лагодили. Реанімобілем возили поранених в тиловий госпіталь. А коли треба було вкотре заправити – пального не знайшлося. Сказали: «Ваші проблеми, ви пригнали, ви й заправляйте». І лише коли вже про цей випадок дізналося керівництво, то питання трохи вирішилося.
За порятунок життів у зоні АТО лікар отримав від командування грамоту і медаль «За оборону Маріуполя», а в жовтні 2016-го – орден «За мужність» III ступеня.
Не говорити, а робити
Про війну Семкович розповідає неохоче.
«Говорити про війну, яка торкнулася лише мене, – не варіант, – пояснює медик. – Нині вона торкнулася кожного – і нас, і наших дітей. Ще десятки років будемо розгрібати те, що розворушилося. Хлопці наші там мокнуть, мерзнуть, вмирають… І не лише від бойових травм. І що більше ми говоримо, то менше часу залишається на роботу».
Та визнає, що без досвіду війни його життя і, ймовірно, громадянська позиція були б іншими.
«Відмежуватися від цього неможливо, – говорить Ярослав. – Можна життя прожити і не знайти настільки тісний контакт з людьми, як там за кілька місяців. Бо лише в екстремальних ситуаціях проявляються люди. Там була моя сім’я, коли розумієш, що тобі в спину ножа не встромлять. А тут, у цивільному житті, кожного разу доводиться дивитися, чи зліва-справа немає ворогів».
Каже, в зоні бойових дій більшості знайомих вже не залишилося. Лише кілька медиків, які підписали контракт. Та й нині Ярослав Семкович разом з колегами регулярно підтримує контакт з атовцями, допомагає військовим на сході.
«Ми з ними зв’язуємося, спілкуємося, знаємо, що їм потрібно, – каже лікар. – Раніше туди допомогу завозили машинами, але ніхто не знав для чого, для кого і чи доходила ця допомога за призначенням, не завжди вона була посортована. Тепер і ми, і волонтери, намагаємося допомагати адресно. Бо потреби бувають різні. В лікарнях чи госпіталях на прифронтовій території – потрібні інфузійні середники, ін’єкції, а на фронті, в медроті, в бліндажах чи санітарам потрібен перев’язувальний матеріал, джгути, кровоспинні».
Крім того, Семкович разом з колегами з Прикарпаття об’єднались у громадську організацію військових медиків «Вихід-Є!». Очолив її Михайло Глагович, лікар-хірург обласної дитячої лікарні, заввідділенням, теж військовий медик. Тепер за їхнім прикладом об’єднуються військові медики в інших областях.
«Мусить бути втілення тієї ідеї, яка панує там – для цього необхідно щось робити. Коли ми повертаємося поодинці, все розпорошується. Ми маємо більше мотивації, ніж цивільний медик, бо були там, бачили, що можливо все змінювати. Ми знаємо, які проблеми є у лікарні, в поліклініці, в департаменті. І шукаємо, що можемо зробити, чим допомогти».
Медики прагнуть сприяти реформуванню медицини на Франківщині, боротися з корупцією. Та планують займатися не лише питаннями медицини – вони відкриті для всієї громади.
