Чоловіки на візках чи на асфальті, ромські діти, збідовані жінки з довідками – звична для Франківська картина. Вони просять на вокзалах, у міжміських автобусах, на перехрестях чи біля ринків. Поліція їх ганяє, але вони повертаються. З цим можна щось зробити?
В Івано-Франківську «боротьбою» з жебраками-шахраями займається комунальне підприємство «Муніципальна варта». Боротьба в лапках, бо кажуть, що дієво не виходить – законодавство не дозволяє. Доводиться обмежуватись профілактичними бесідами.
«Жебраки з міста не діваються нікуди, – розповідає Михайло Шутак, заступник керівника КП «Муніципальна варта». – Сьогодні зганяємо з автовокзалу, а завтра вони з’являються десь на перехресті. Потім ми ту саму людину бачимо у місті, її вже везуть на візку. Максимум, що ми, згідно із законодавством, можемо робити – забирати в них фальшиві довідки. Хіба, якщо дорослі втягують у жебракування дітей, за це їх можуть позбавляти батьківських прав».
За словами Михайла Шутака, найчастіше жебракують жінки, особливо молоді. Вони викликають жалість, тому що переважно просять гроші для дітей. У руках тримають довідки, які ніхто з благодійників не читає. А варто було б, адже найчастіше там повна нісенітниця.
Читайте: Орендарів рятує здоровий глузд. Як у Франківську зняти квартиру і не потрапити на гроші
Є довідки, «видані» в російських лікарнях чи в лікарнях сусідніх областей, хоч прізвище головного лікаря і печатки в них однакові. Та й самі печатки навіть не імітують лікарські: на одній пише «канцелярія», на іншій – «для довідок та листів непрацездатності».
Читайте: Чи крадуть дітей на Прикарпатті, та що робити, аби цього не сталося
«99 % – це підроблені документи, намальовані кимось, – говорить Шутак. – Це бізнес, який комусь дуже вигідний. Жебраків привозять у місто централізовано, групами. Найбільше їх там, де є велике скупчення людей – на вокзалі, на стометрівці, на світлофорах. Приїжджають у Франківськ, бо мешканці жаліють і дають милостиню. Вони самі кажуть, що у нас добрі люди. На вокзалі мені один казав: «Я за дві години маю 500-600 гривень. Нащо мені працювати?».
Щодо ромів, то їх є дві категорії, розповідає Михайло Шутак. Ті, що вже майже 20 років живуть біля дамби у Франківську, – соціалізовані, працюють на будовах і нікому не заважають. А ті, що просять гроші на вокзалі чи біля ринку, – приїжджі, кочівники. Зазвичай вони є вигнанцями із ромських таборів і вважаються злочинцями навіть серед свого народу.
Працівники «Муніципальної варти» щодня зганяють з «робочих місць» по кілька жебраків. Нещодавно виявили фальшиві довідки, при чому з однаковими печатками, у двох жінок – на Дністровській та біля Катедрального собору. Обидві просили гроші на лікування хворих дітей.
Те, що жебраки найчастіше обманюють, знають усі, але все одно дають хоча б гривню чи дві.
«Я даю милостиню, навіть якщо підозрюю, що прохач обманює. Звісно, невеликі гроші, бо дві гривні для мене – це невелика сума, – каже франківчанка Ольга Сливоцька. – У кожного по-різному склалося життя, може, ця людина не вміє жити інакше. Я маю дім, роботу, сім’ю. Думаю, що ті люди, які стоять на вулиці, цього не мають».
Читайте: Шахраї полюють на довіру. Топ найпопулярніших афер на Франківщині
«Інколи даю кілька гривень, коли, на мою думку, людина дійсно потребує, – говорить Ігор Романюк. – Переважно даю жінкам, часом старшого віку, коли бачу, що людина ці гроші не проп’є».
Але багато франківців уже не жаліють прохачів.
«Колись я давала гроші під церквою, коли просили на лікування, але з роками таких жебраків стало надто багато, – каже Галина Попадюк. – Тепер уже нікому не вірю, хоч, може, і є якийсь відсоток людей, що дійсно потребують. При теперішніх цінах в мене кожна гривня на рахунку: зарплата маленька, через півроку йду на пенсію, яка буде ще меншою. Тому я нікому не жертвую, є люди дуже багаті, нехай вони дають».
Ті, хто жаліє прохачів, кажуть, що ведуть себе як милостиві християни, а якщо жебраки шахрують, то це вже залишиться на їхній совісті. Як не пожертвувати кілька гривень після служби у церкві, або в автобусі, їдучи в село на Різдво? Але таке милосердя лише провокує шахраїв і далі займатися своєю справою.
«Мешканці повинні самі розуміти, що, жертвуючи гроші, вони спонукають до жебракування, – впевнений Михайло Шутак. – Прохачі милостині не будуть працювати, якщо отримують за день більше, ніж звичайна людина на роботі. Гроші дають з добрими намірами, бо «дитинка хвора», але допомагати тим, хто цього потребує, можна через перевірені благодійні фонди. І поки люди дають їм гроші, до тих пір вони й будуть стояти на вулиці».
Щоб зупинити виманювання грошей у франківців, має бути закон, каже Шутак. Але зараз законодавство не обмежує жебрацтво, тому мешканцям потрібно бути обачними: не вестися на професійно-жалібний голос жінок-прохачок, які не можуть «вилікувати» дитину, звертати увагу на довідки, розуміти, що каліка насправді може прикидатися… А краще допомагати фінансово тоді, коли точно знаєш, кому й на що підуть ці гроші.
