Дмитро Горбейчук із села Тисменичани не дуже хоче чужим розповідати про те, що пережив два роки тому. Спершу була «спекотна осінь» в Нікішиному, а потім «гаряча зима» біля Кіровського (це все під Дебальцевим). Каже, як накриває спогадами, то дзвонить побратимам: збираються, говорять, тоді відпускає. Без них не зміг би.
За вивезення поранених під обстрілами в Нікішиному Дмитро Горбейчук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня
Років додала війна
На зустріч він погодився не одразу. Але таки вмовили зайти в редакцію. Поки заварюємо каву, чоловік мовчки роздивляється все довкола.
«Та я не маю, що сказати, – нарешті говорить Дмитро. – Мене й до школи не раз запрошували, але все відмовляюся. Як я дітям буду розказувати про те, чого не можна описати словами? Ті всі жахи…».
Дмитра Горбейчука мобілізували у серпні 2014 року. Каже, третя хвиля мобілізації власне й потрапила «під акцію», тобто постійні обстріли – спершу в Нікішиному, а потім біля Кіровського.
В АТО він у складі 128 окремої гірськопіхотної бригади відправився 1 вересня. Воював як механік-водій. На строковій, а це понад 10 років тому, теж був водієм, каже, там добре навчили, тож на Донбасі довелося лише згадати.
«Скільки мені зараз? 33, – сміється. – Що, виглядаю старшим? То війна зайвого додала».
128 бригада під Дебальцевим стояла з початку жовтня 2014-го до 18 лютого 2015 року, майже п’ять місяців. А перша ротація Дмитра була в селі Нікішине. Воював там до 15 листопада.
«Нас 45 чоловік туди заїхало, а своїми ногами вийшли сім чи вісім – всі решта поранені», – говорить Горбейчук».
Понад 30 поранених вивіз сам Дмитро – на простій «жигульці». Більше не було на чому, бо його БМП підбили під час обстрілів.
«В Нікішиному ми замінили батальйон «Київська Русь», вони й лишили нам ту автівку, – розповідає чоловік. – Ми з хлопцями її відремонтували та й їздили. Ніхто не зголошувався возити поранених, то я вийшов. А що, хлопці будуть вмирати?».
Розказує, що медик надавав допомогу на місці, а далі пораненого клали на заднє сидіння і гнали чимдуж за 3,5 км на другу лінію оборони до села Кам’янка. Там уже хлопців розвозили, кого куди – на Харків, Дніпро, Одесу чи Київ.
Того «жигуля» хлопці прозвали Червоною шапочкою. «Уся була червона, навіть всередині… від крові, – каже Дмитро. – У нас кожен день там було по 5-6 поранених. Бойова була машина. Єдині обереги – бронежилети на дверях. Діра в даху була отака! (розводить руками). Якось прилетіло, вибухнуло, вікна повибивало. Ми порівняли і далі їздили. Накрилась вона десь на початку листопада – міна впала».
Осінь 2014. Луганщина. Перші дні в АТО. Дмитро з побратимами – Сергієм Мануйленком та медиком Робертом Кафлановичем.
Із тих, кого Дмитро вивіз, майже всі живі. Розповідає, що з одним «пасажиром» часто зустрічаються у Франківську – Сергієм Мануйленком. Чоловік отримав дуже тяжке поранення, переніс чимало операцій.
«Ми з ним стояли якраз на блокпості, коли прилетіло, – пригадує Дмитро. – Я його ще у погріб затягував, перемотували його там, поки я побіг по машину. Затягли на заднє сидіння і гнав. Тяжке поранення – рука, нога… посічені».
Ще місцева бабуся віддала мотоцикл з коляскою. Хлопці перефарбували, прикріпили кулемет і їздили на блокпости.
«Цікаво, що її дідулька пішов воювати проти України, – сміється Дмитро. – Й таке було. Там люди такі – ні туди, ні сюди».
Тримали до останнього
А далі – блокпост під Кіровським. Називався він «Беркут 13». Чому так – не знає, мовляв, раніше так назвали.
Після Різдва «залізну» 128-му почали замикати у кільце. Дмитро говорить про те якось скупо, уривками, довго думає.
«То було пекло… Почалися серйозні бої, почали зносити село, всі будинки, – з паузами каже Дмитро. – Та то й усе Нікішине знесло. Багато поранених. Тоді приїздили та забирали хлопців, хто звідки міг. Я вже не вивозив. Ми прикривали. Так прижимало, що очі не було як закрити. Панікували, що він не вилізе з бліндажа, а треба йти на пост, а він боїться. Мішалися хлопці. Було по-всякому. Просто один одного підтримували. Ставали плече в плече і трималися. Знали, що той блокпост не пропустить, і той… Дійсно, ставали і тримали вулицю… до останнього».
Під час обстрілів згоріла його чергова БМП. Тоді пересів до другого механіка-водія, а дорогою ще витягували хлопців, кого бачили з живих.
Зима 2015. Блок-пост “Беркут”. Через кілька днів почався Дебальцівський котел.
«Їхали один на одному, не знаю скільки нас було на тому легкому броньованому тягачі, – пригадує Дмитро. – Наша машина замикала колону. Єдине, пам’ятаю напис на тягачі – «Чих-пих». Не всіх могли забрати, деякі хлопці лишилися в Дебальцеве, але десь за дві години вони нас наздогнали. Лиш Бог один знає, як їм це вдалося. Там також було пекло… Хлопці лежали по полях, лісопосадках, ніхто не підбирав…».
«Добре, що вони є»
До кухні заходить редакційна киця Муся, певно, відчуває, що треба розрядити розмову. Дмитро каже, у них там було багато котиків, песиків – поперебивало. Згадує, часто бувало таке, що куди коти – туди й вони, бо зараз почнеться обстріл.
«Тих територій, де ми стояли, того сектору D – дебальцівський напрямок – його вже нема, – з сумом каже Дмитро. – 128-ма тримала до кінця, тому й багато втрат. І тримали б далі, якби не почали стискати».
Він часто зідзвонюється, бачиться з побратимами, з якими пройшли Дебальцеве, а таких чимало на Прикарпатті.
Осінь 2017. Два роки після АТО. Сміється, що вже цивільна людина.
«Завжди 18 лютого здибаємося і відзначаємо спільний день народження, – посміхається Горбейчук. – Того дня й виходили з Дебальцевого. Є хлопці з Калуша, Отинії, з Радчі, у Франківську нас пару є. Сідаємо в тихе місце, згадуємо, як ми то тримали, якісь приколи, починаємо сміятися… Бо це ж інакше можна було здуріти! Як стояли там, так і тут. А що робити? Один без одного зараз нікуди. Коли якось погано стає – дзвоню хлопцям, говоримо й відпускає. Добре, що вони у мене тут є».
Дмитро вже два роки як вдома. Демобілізувався 9 вересня 2015 року. Каже, постійно має бути чимось зайнятий, аби не думати, не згадувати. От, зараз він удома – ремонти робить. Досі їздив по Європі на заробітках.
«Вже все – цивільна людина», – теребить в руках пляшку з «колою».
Дмитро Горбейчук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Саме за ту відчайдушну їзду під обстрілами в Нікішиному. А вибив її для нього та ще кількох побратимів командир їхнього опорного пункту. Інакше, каже Дмитро, й не згадали б. А не можна забувати! Нікого!
