Акцент Газета

Від окупації до воєнного стану. Слов’янськ пам’ятає усе (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Місто було в окупації 84 дні. Нині у Слов’янську майже не залишилося слідів від обстрілів – будинки відновили, окопи й рови – засипали. Спогади про вбитих і закатованих українців у 2014 році бережуть очевидці.

«Репортер» поспілкувався з місцевими про дні окупації і те, як вони живуть нині з її наслідками.

«Кілька разів за ніч мене розстрілювали»

Від готелю «Слов’янськ» до центральної площі йти хвилин сім. Дорогою минаємо будівлю СБУ. Саме тут розмістився в 2014 році штаб сепаратистів. У підвалах утримували і катували людей, яких вважали небезпечними.

На фасаді – пам’ятна дошка: «У цьому будинку в квітні 2014 року знаходився під вартою терористів і був ними закатований організатор і лідер проукраїнського руху в місті Горлівка герой України Володимир Рибак».

«Тут також закатували львів’я­нина, студента франківського університету нафти і газу Юрія Дяковського. Рибак був першим, але не єдиним», – зауважує Євгенія Бардяк, ГО «Молода Просвіта Прикарпаття».

Згодом була зустріч із чоловіками, які теж пройшли полон. Когось відпустили через кілька днів за принесене родичами золото, а хтось вийшов уже після того, як сепаратисти втекли з міста.

Тут, у підвалі СБУ, тримали “особливо небезпечних” українців

Місцевий «свободівець» Ярослав Маланчук починає розповідь про 67 днів полону як про щось буденне – затримали, били, не давали спати. А коли все ж згадує подробиці, то важко навіть уявити, через що пройшли ці люди.

«У підвалі було дуже холодно, – говорить Маланчук. – Кілька разів за ніч мене розстрілювали. Але я служив строкову службу, тому можу відрізнити звук холостого патрона від зарядженого… Штрикали живіт шилом. Намагалися відрізати палець, притисли до стіни і проломили вагонку, палець тепер трохи кривий. Я був як справжній українець – синьо-жовтий: зверху голова синя, а щелепа пожовкла від удару».

Олексій Юков, який займається пошуком і вивезенням тіл загиб­лих, розповідає, що потрапив до рук сепаратистів на кілька годин і йому вже навіть винесли вирок:

«При мені застрелили людину. Але потім хтось передзвонив, і мене відпустили».

Усі говорять про те, що люди зі зброєю були надзвичайно заведеними, агресивними, шукали, на кому вимістити зло і почувалися абсолютно безкарними.

На місцях боїв хтось із місцевих носить квіти на могили сепаратистів

Очистити місто від бруду

Першого ж дня зустрічаємося, мабуть, із найбільш активними слов’янцями – Василем Хоменком і Олександром Бєліменком.

Після звільнення міста вони разом з іншими активістами створили ГО «Гуртом Слов’янськ». Нині, каже Бєліменко, кожен з учасників уже має власну ГО, з якою допомагає переміщеним особам, людям з інвалідністю тощо.

«Кожен слов’янець пережив стільки подій, що вистачить на кілька життів, – розповідає Бєліменко. – Ми були першими, хто почав допомагати. Після звільнення міста намагалися привести його до ладу – було бажання очистити Слов’янськ від бруду. Дівчата розмальовували стовпи в синьо-жовтий колір».

Олександр говорить українською. Каже, раніше бракувало сміливості – на Донеччині так повелося, що в більших містах усі російськомовні, а селяни говорять суржиком. Але тепер це його принципова позиція.

Хоменко у Слов’янську відомий як «пан Василь». На зустріч приїхав на позашляховику з червоно-чорними прапорами і наліпкою «ПТН ПНХ». Цього року через свою активну демонстрацію проукраїнської позиції він ввязався у бійку, після якої на нього відкрили кримінальну справу – нині ще тривають суди.

Після звільнення міста Хоменко започаткував щотижневі автопробіги, які згодом поширилися на всю область. Каже, спершу приєднувалися кілька сотень людей. Сьогодні ж бувають дні, коли їде сам. Але справи не полишає – ставить на машину колонки і їздить Слов’янськом з українськими піснями.

«Під час окупації їздив на велосипеді у синьо-жовтій велоформі, – розповідає пан Василь. – Машину і бус вивезти не встиг, то довелося їх ховати, щоб не відібрали. Не було змісту вкладати гроші в майно. Завтра його могли віджати. Тому я вкладаю гроші в допомогу українським військовим, щоб сєпари не повернулися».

Пан Василь – приватний підприємець. Нині очолює організацію «Слов’янська Січ», багато займається з дітьми. Зізнається, що до окупації мав гроші і міг «вирішити» будь-яке питання. Нині ж такі методи для нього неприйнятні.

Пам’ять бережуть руїни

Під час окупації Слов’янська українські військові стояли на блокпостах навколо міста. Саме там і відбулися сутички, в яких полягли українці. Тож в пам’ять про них волонтери і побратими встановили різні пам’ятні знаки – переважно при дорозі, навіть якщо людина загинула десь у полі.

Одне з таких пам’ятних місць – гора Карачун, де була позиція українських військових. Тут терористи збили Мі-8 з генералом Кульчицьким. Загинули 12 бійців, шестеро з них – прикарпатці. Нині тут одразу кілька пам’ятних плит, висаджені туї і встановлений хрест.

З гори видно природні крейдові гори і весь Слов’янськ.

Василь Хоменко розповідає, що тепер на Карачуні почали проводити фестиваль «Донеччина зустрічає своїх захисників» в пам’ять про події 2014 року, коли під час звільнення Слов’янська загинули 65 військових.

На в’їзді до міста – напис зі слідами від куль. Нині з ним охоче фотографуються туристи. Неподалік – пам’ятник полеглим воїнам, а поряд – розстріляний готель. Василь Хоменко розповідає, що тут ще було придорожнє кафе, автомийка. Тепер це лише купа каміння. На фасаді – зафарбований напис: «Россия, ты ответиш за все!».

За розбитим готелем видніються ще кілька зруйнованих будинків – це корпуси колишньої психлікарні. Психлікарня в Семенівці і приватний сектор у мікрорайоні Артема найбільше постраждали від обстрілів. Тут у 2014-му були позиції сепаратистів.

Олександр Бєліменко додає, що це місце навіть думали використати для розвитку воєнного туризму. Але поки що остаточного рішення немає. Та й Семенівка – це вже район, а не місто.

Активісти показують місце біля дороги, де був блокпост сепаратистів. На узбіччі досі хтось доглядає імпровізовані клумби з помаранчевими пластиковими квітами. Пан Василь каже, що людей з проросійськими поглядами і нині не бракує, але вони не говорять про це відкрито.

Минуле поряд із сучасним

Спогади про окупацію бережуть окремі стенди про звільнення Слов’янська у краєзнавчому музеї. Директорка Людмила Зандер каже, у них – одна з найповніших експозицій у Донецькій області. Жінка до останнього ходила на роботу, аби врятувати музей від мародерства. А поміж тим намагалася зібрати максимальні свідчення про події квітня-липня 2014 року.

«Наш останній працівник виїхав з міста після того, як ми з ним на вулиці потрапили під обстріл, – розповідає Людмила Зандер. – А ми з чоловіком їхати не хотіли, хоч діти нас кликали. Наш район постійно обстрілювали. Але будинок рятувала багатоповерхівка перед ним. Вже як влучило на подвір’ї у сусіда, то ми зрозуміли, що треба їхати й нам».

Після звільнення міста Людмила Зандер разом із колегами об’їхала Слов’янськ і зібрала, що могла. Каже, усі речі навіть не вмістилися в експозицію. Вони їх описали і зберігають у фондах музею.

«Коли сепаратисти відходили, вони багато що просто кидали. Під СБУ ми знайшли листи, які писали їм місцеві мешканці з проханням повернути машину чи сина. Я зібрала усі сім випусків сепаратистської газети, їхні агітки. А волонтери з ГО «Чорний тюльпан» привезли нам уламок збитого літака», – каже директорка музею.

Наступного року буде п’ята річниця звільнення Слов’янська. Української мови тут чутно мало – хіба від активістів чи окремих чиновників. Мер міста Вадим Лях звітує, що декомунізація у Слов’янську вже завершена – Леніна з площі прибрали, а вулиці перейменували.

Лиш старі таблички і досі висять поряд з новими. Мовляв, не вистачає ресурсу їх зняти.

На центральній площі під позолотою виблискує православна церква, в якій благословляли прапор командира тутешніх сепаратистів Гіркіна. А під час інтерв’ю в декого все ж проскакує оте «апалчєнци». Тут досі поряд живуть люди з обох боків барикад, досі рідні слов’янців воюють з обох боків лінії розмежування. І кожен сам обирає, як з цим жити далі.

Поїздка відбулася при сприянні ГО «Молода Просвіта Прикарпаття» у рамках проекту «Уповноваження громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті». Проект реалізується коаліцією «Справедливість заради миру на Донбасі» та громадською організацією Kurve Wustrow (Німеччина) за підтримки Міністерства розвитку та міжнародної співпраці Федерального уряду Німеччини.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.